Я не сприймаю самохизування літераторів на численних фото у соціальних мережах. Хочеться порадити таким креативним шукачам щонайширшої читацької аудиторії: хваліться на здоров’я, але своїми творчими дивовижами, а не Богом даними чи призабутими достоїнствами тіл як приправою до недолугого авторського письменства.

Була у мене фейсбучна приключка з Іриною ФОТУЙМОЮ, заступницею директорки з наукової роботи Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка і надзвичайно ліричною поетесою. Бо я, коментуючи її поетичні рядки, не міг второпати, навіщо добрій і самобутній поезії ще й яскравий та провокативний модельний жіночий супровід? І що ви думаєте? Авторка не дала волю своїм емоціям, не розгорнула дискусію про смаки, а гідно сприйняла, можливо, й суперечливе моє судження, як належне. І в цьому я розгледів творчу справжність її особистості як письменниці й літературознавиці. Власне, про це свідчить і її поезія, взірець якої пропоную читачам як заспів до нашої з авторкою бесіди у «Літературній світлиці».

– Я народилася і зростала у придністровському селі Будзин на Тлумаччині – перлині Покуття, – розповіла Ірина Фотуйма. – Тут закінчила школу, а відтак здобувала освіту на педагогічному факультеті Коломийського педагогічного коледжу. Але зізнаюся, що ніколи не бачила себе у ролі вчителя. Тож за чотири роки навчання зрозуміла, що це не моє. Моя душа завжди належала українській філології. І я обрала українську філологію та була щаслива, що стала студенткою ПНУ ім. В. Стефаника. Тут закінчила і магістратуру. А відтак мені запропонували роботу в обласній універсальній бібліотеці ім. І. Франка, і тут я почуваюся на своєму місці.

– Коли, Ірино, Ви вперше відчули бажання віршувати?

– Мені було тоді десять років. І перші мої публікації – про сніг, сніжинки і снігурів – з’явились у тлумацькій районній газеті «Злагода». Відтак віршувала вже у коледжі. А під час навчання в університеті мої вірші вперше побачили світ 2018-го у журналі «Перевал», а також – у «Дзвоні». У «Галичині» мої твори ще не друкували, але були рецензії на мої книжки. Отож завдяки «Літературній світлиці» вперше прийшла зі своїми поезіями і до читачів цього часопису. Я мала чудову підтримку від учителів – світлої пам’яті відомого мовознавця Миколи Лесюка, а також професорки, літературознавиці ПНУ Ольги Слоньовської й доцента кафедри цього вишу знаного літературного критика Євгена Барана… Саме за їхнього сприяння реалізовувала себе як поетка. І 2019 року побачила світ моя перша збірка поезій «Повінь одкровень»…

– Що стало поштовхом до її виходу?

– То була тоненька книжечка у чорно-білому форматі. Кошти на її друк виділив міський бюджет. Ініціював видання Євген Баран, а підтримали цей задум і Микола Лесюк та Ольга Слоньовська. Це дуже стимулювало моє творче зростання. А ще під час навчання на філфаці його декан Роман Голод завжди мене запитував, чому я не виставляю свої вірші у фейсбуці, щоб бачити враження читачів. Радив публікувати їх. Тоді я ще не могла переступити через себе – надзвичайно боялася публічної критики. Але мене підтримали: відгуки були позитивні, і я мала натхнення до подальшої творчості. Нині мені найбільше подобаються твори С. Осоки, В. Власенко, звісно, і Д. Павличка та Л. Костенко. Та й загалом шістдесятники для мене – культові автори, зокрема М. Вінграновський, В. Стус та інші. Ще тепер захоплює лірика Б. Томенчука…

Я вчилася на такому факультеті, де змушена була дуже багато читати. Так вироблявся мій стиль. Навіть коли Євген Баран вказував мені на деякі огріхи у моїх творах, я ніколи не сприймала це як образу, а лише як добродушні поради для самовдосконалення.

– Яка основна тематика Ваших поетичних книжок?

– «Повінь одкровень» – то передовсім любовна лірика. Юні, наївні, меланхолійні поезії… А у книжці «Тривкі рубежі», яка побачила світ 2023 року й продовжила тематику першої збірки, уже більше пейзажної лірики, а також уперше представлено поезії релігійно-духовної тематики. Та видання «Між домом і димом» 2025-го, мабуть, найособливіше. До нього ввійшли тексти, написані з 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну, і по 2025-й. Усі поезії – нові і з’явилися як реакція на реалії війни.

– Чи потрібна поезія, яка й кому, на Вашу думку, у воєнний час?

– На моє переконання, вона необхідна. Адже поезія має і терапевтичні властивості: такі тексти – це миттєва рефлексія, емоційна й імпульсивна реакція на подію, що дає можливість висловити пережите швидко й лаконічно. Для когось, хто творить поезію, вона є формою ретравматизації чи самоочищення від негативних емоцій, а для мене – це спосіб самозаспокоєння. Я знаю точно, яку поезію не хотіла б читати у наш час. Мене відштовхує вульгарна нецензурна лексика: не вважаю, що високохудожнє слово може мати щось спільне з нецензурним. А також не подобаються вірші без розділових знаків: читачам слід пропонувати готовий твір, а не прикриватися потоком постмодерного мислення. Людина має зосередитися на власних відчуттях від прочитаного, а не самотужки розставляти розділові знаки, щоб зрозуміти зміст.

Думаю, воїни на фронті не дуже хочуть читати про війну, а прагнуть чогось світлого й позитивного. Та це не означає, що нашим захисникам література про війну не потрібна. Адже такі твори додають сили й снаги, а головне – свідчать про суспільну вдячність. Вони доводять кожному воїну: у тилу щомиті пам’ятають про тих, хто в окопах, і наші бійці – не самотні.

– Що для Вас означає слово?

– Для мене слово це, мабуть, як спосіб існування. Впевнена, що за допомогою слова можна як заспокоїти людину, так і засмутити, як переконати, так і розчарувати… Слово насправді має потужну магнетичну енергію – як негативну, так і позитивну. Тож, на мій погляд, дуже важливо, в яких воно руках, тобто яку місію мають письменник чи письменниця. Бо яка мета – така й енергія. У мене немає конкретної вікової категорії читачів. Але передовсім це люди середнього віку. Та знаю, що мене читає і молодь. Я добре орієнтуюсь у роботі з аудиторією, адже постійно працюю у цій сфері в бібліотеці і знаю зацікавлення читачів різних вікових груп.

Свою поезію я щонайперше означила б ліричною, але на помежів’ї з драматичними сенсами. Саме драматизм є базовим у моїх віршах. Вважаю, що мені ще потрібно довершувати своє письменство, можливо, зробити його більш тематичним чи експериментувати в інших жанрах або виокремити один. Я ж творю канонічно класичну поезію. У мене немає верлібрів чи білих віршів, я не пробувала писати сонети, тож не знаю, чи зможу, чи вдасться.

Наразі мені подобається класична поезія – і я її творю. Найбільшою своєю помилкою чи недосконалістю у поетичній творчості вважаю дієслівне римування. Я це знаю точно, адже ще вважаю себе і літературознавицею, тож можу критично оцінити свої вірші і працюю над їх виграненням. Бо дієслівна рима трохи зачовгана й неактуальна, тож робить поезії меншовартісними. І на початках я цим грішила, як і чи не кожен молодий автор. Тепер розумію, що чим багатша рима – тим досконаліша форма майстерності.

Для мене поезія – явище настроєве. Я ніколи не поспішаю свій стан ейфорії і емоційного піднесення відразу виставляти на загал. Спочатку вношу правки. Мені неважливо, де публікувати свої твори. Це не применшує якість твору, а просто збільшує кількість потенційних читачів. Завжди хочу бачити хвилю свого письменницького зростання і з радістю приймаю усі поради та прислухаюся до літературно-критичних зауважень передовсім Ольги Слоньовської, яка читає всі мої твори ще у рукописах, Марти Хороб, яка є авторкою кількох передмов до моїх книжок, звісно, дослухаюся до оцінок Євгена Барана. Вони для мене – не лише поважні особистості, а й відомі науковці і літератори, які чогось досягли у сфері літературознавства й письменництва. Їхні думки для мене дуже багато важать.

– А про що Ваша літературознавча наукова монографія?

– Ще у студентські роки я активно цікавилася творчістю письменниць Прикарпаття. А починала загалом із фемінізму як явища, а згодом зосередилася на сучасному письменстві прикарпатських авторок. Тож для аналізу шляхом соціологічного дослідження і спираючись на читацькі смаки та інтереси, у своїй монографії «Симфонія голосів: рецепція творчості сучасних письменниць Прикарпаття» виокремила дванадцять авторок прозових творів: С. Андрухович, Т. Малярчук, Г. Петросаняк, О. Слоньовську, О. Деркачову, О. Кузів, Г. Медвідь, М. Вайно, Т. П’янкову, М. Ткачівську, Г. Арсенич-Баран та М. Дзюбу. Для всіх них віднаходила щось типологічне та схоже. Деякі твори я проаналізувала у контексті жанрів і тих рис, якими різняться ці письменниці. Можливо, буде ще й друга частина дослідження – про творчість поеток. А ще мрію видати книжку прози – це буде повість про історію і збірний образ дитинства. Усе вже готове, але… мовчу і тримаю інтригу…

Довідка «Галичини»

Ірина Фотуйма навчалася в Коломийському педагогічному фаховому коледжі Івано-Франківської обласної ради за спеціальністю «Початкова освіта» та ПНУ ім. В. Стефаника за спеціальністю «Українська філологія». Авторка книжок поезії: «Повінь одкровень» (2019), «Тривкі рубежі» (2023) і «Між домом і димом» (2025), наукової монографії «Симфонія голосів: рецепція творчості сучасних письменниць Прикарпаття». Твори авторки публікували в журналах «Дзвін», «Перевал», «Буковинський журнал», «Золота пектораль», в альманахах «Місто ІФ», «Джерельні дзвони», «Зоря Шевченка над Карпатами», у часописах «Слово «Просвіти», «Злагода» та ін. Письменниця – одна з ведучих програми «Є що почитати» у межах спільного проєкту ІФ ОУНБ ім. І. Франка та ОТБ «Галичина».