Коли я зателефонував старості Коростовичівського старостинського округу Бурштинської ТГ (входять села Коростовичі й Куропатники) Іванові Борису, а відтак і завідувачці тамтешнього сільського клубу Оксані Дмитрик, то мої співрозмовники найперше були приємно подивовані. Водночас вони дуже зраділи, дізнавшись, що про їхні таланти знають в обласному центрі, а журналіст газети «Галичина» має намір навідатися в село, щоб повідати зі сторінок видання про «Диверсійний батальйон», як іменують тут жіночий фольклорний ансамбль, – з нагоди десятиріччя його творчої діяльності.

А відтак і староста, і завідувачка клубу, чи то очікуючи, що «Галичина» шукатиме у набутках колективу щось неймовірне й захмарне, чи, може, через традиційну надмірну українську скромність, пояснили: «Диверсійний батальйон» – звичайний сільський гурт, без особливих звань і регалій, він не провадить благодійних концертів і не робить потужних зборів для допомоги ЗСУ, а просто бере участь у громадських урочистостях і культурних заходах.

Переконаний, що у час війни кожен українець, який не сидить сидьма, захлинаючись у баговинні нарікань, а бодай щось робить для України – не лише зі зброєю на фронті, а й волонтерством, піснею, словом, мистецтвом, наукою, освітою, господаркою чи медициною в тилу, – часто навіть не підозрюючи того, є так само гідним захисником своєї землі у боротьбі з ворогом…

Отож мандрую у невеличке, але давнє опільське село Коростовичі, якому виповниться вже понад шість століть з часу першої писемної згадки і яке розкинулося на березі річки Гнилої Липи – у казковій природній місцині уздовж «бурштинського моря», чи бурштинського водосховища, за якихось двадцять кілометрів від Галича і за десяток – від Бурштина.

Свого часу – ще до російсько-української війни, у серпні 2010 року, – як паломник я вже ступав на коростовичівські терени під час десятиденної пішої прощі родин мігрантів та всіх охочих із міста Самбора на Львівщині у Марійський духовний центр «Зарваниця» на Тернопіллі, що відбувалася під егідою Пасторально-міграційного відділу УГКЦ. Але, висловлюючись фігурально, 15 років тому у Римі я побував, але Папи не побачив. Бо що тоді, втомленому дорогою й обпаленому сонцем подорожньому хотілося відчути під час короткої зустрічі та спільної молитви прочан, крім щирої привітності й тепла місцевих жителів?

Сполучення коростовичівської громади з Бурштином – проблема. Тож тільки завдяки сприянню І. Бориса й О. Дмитрик я її майже не відчув – таки дістався в село й не запізнився на зустріч з вокалістками гурту «Диверсійний батальйон»… До речі, кожна з них має ще й парохіяльне служіння при сільській церкві Бориса і Гліба УГКЦ: Оксана Дмитрик відповідає за церковну скарбницю, Ольга Верестюк – церковна дяка, а також усі учасники співочого колективу – Марія Федина, Надія Драгун, Любов Іванців, Любов Федорова, Галина Ліуш та інші коростовичанки, з якими я мав за честь поспілкуватися, співають у церковному хорі.

Скажу відверто: попри ювілейне десятиліття «Диверсійного батальйону» співачки навіть у День Української Державності чи празник рівноапостольного князя Володимира не вдалися до самохизування чи показухи, а виявилися надзвичайно скромними у спілкуванні. Тоді якраз чоловіки обладнували у сільському сквері пам’ятні таблиці полеглим воїнам-коростовичанам, біля церкви Святих Бориса і Гліба УГКЦ – на унікальній лавандовій алеї – садівник вправно підстригав зелені насадження, у сільському клубі майстри ремонтували сцену… Село зустрічало новий день. А ми із представницями «Диверсійного батальйону» провадили розмову і ділилися враженнями від зустрічі.

– Ми з ансамблем, образно кажучи, ровесники – цьогоріч виповнилося десять років і мого завідування клубом у селі, – оповіла художня керівниця фольклорного колективу Оксана ДМИТРИК. – Співочий гурт було створено 2016 року з ініціативи тодішньої начальниці відділу культури Галицької РДА, заслуженої діячки культури України Марії Іваськів. Саме вона не лише запропонувала ідею заснування такого жіночого колективу, а й написала для нього спеціальний сценарій. Марія Мирославівна добре знала майбутніх учасниць «Диверсійного батальйону» і не сумнівалася в їхніх можливостях, адже більшість із них – її шкільні однокласниці з Бурштина.

До нашого старостинського округу входять два села – Куропатники і Коростовичі. З 2015 року я працював головою Коростовичівської сільської ради, а тепер – староста обох сіл. Довгий час у сільському клубі не було керівника і, звісно, будь-якого гідного вокального колективу. А «Диверсійний батальйон» з’явився 2016-го, коли клуб у Коростовичах очолила Оксана Дмитрик. Я тішуся, що у нас є такий співочий фольклорний гурт. Жінки виступають не лише у нашій громаді чи області, а й за їхніми межами, прославляючи своїм співом Коростовичі. (Іван БОРИС, староста сіл.)

Звісно, серед них нема професійних співачок. Працівниця сфери культури, робітниця електричного цеху Бурштинської ТЕС, товарознавиця, будівельниця… Але всіх поєднала любов до України й української пісні. Коли створювали «Диверсійний батальйон», то були перші роки війни з РФ, і треба було підтримувати дух людей. Сценарій передбачав і гумор, і виконання українських народних та патріотичних пісень. Словом, колектив мав проводити потужну «диверсійну» роботу проти москалів – підтримувати бойовий настрій українців та боротися з духовним пригніченням і негативом воєнних реалій. «Ми – дівчата, галичанки, бойові коростовичанки, разом підемо, боротися будемо за Україну, за рідний наш край…», – пригадую, як співали ми перед людьми українські народні пісні та виконували різні жартівливі твори. Наші перші концерти відбулися у Галичі на празник Івана Купала, відтак ми побували в Івано-Франківську на святі хліба, взяли участь у «Яворині» на Долинщині... Всі наші учасниці – шестеро співачок – коростовичанки, я наймолодша, а найстаршій Марії Федині незабаром виповниться вже 77 років. Вона наш духовний рушій. Ми її ще називаємо своїм «бойовим командиром».

– Кого Ви передовсім підтримували своїм пісенним репертуаром у перші роки заснування?

– Десять років тому своїм співом ми передовсім підтримували на дусі одна одну, а також людей нашої громади. Тогочасні реалії навалилися на людей великим тягарем, який поодинці пережити було б значно важче, ніж разом зі спорідненими душами. Ми разом і волонтерили – плели у Бурштині маскувальні сітки, готували продуктові набори для наших захисників. Усі репетиції двічі на тиждень по дві години ми з жінками провадили у нашому сільському клубі. А репертуар добирали залежно від тематики майбутніх концертів. Та стрижнем кожного виступу завжди були і є патріотичні пісні, які запалюють дух слухачів. А також кожен концерт ми починали з читання патріотичних поезій – як творів українських відомих авторів, так і власних віршів наших учасниць – зокрема Марії Федини.

Часто звучали й рядки Дмитра Павличка: «Вставай, Україно, вставай, виходь на дорогу свободи, де грає широкий Дунай, де ждуть європейські народи, вставай та кайдани порви, дай познак, ясніший від грому, що ти не рабиня москви й рабою не будеш нікому…». Люди приймали і приймають нас з любов’ю та повагою. До речі, ми собі пошили для концертів зелені шалінові спідниці, а закупити вишиті сорочки допомогла сільська рада. Наші куртки й хустки були камуфляжні – справжнісінькі воячки. Ба більше, ми навіть бутафорську дерев’яну зброю мали. Тим-то на концертах нас зустрічали з великою радістю та оваціями.

Цьогоріч ми придбали нові концертні костюми. А коли у сусідньому селі Дем’янові був День села, то до них у гості їхали фірою. Видовище незабутнє, треба було бачити! Оплески не вщухали. Взяли ми також участь і у Всеукраїнському онлайн-фестивалі «Козацькому роду нема переводу» в Києві і посіли друге місце. А цього року колектив підготував до Дня матері концерт для тих матерів, чиї діти захищають Україну (за офіційною інформацією, 21 військовослужбовець із Коростовичів і Куропатників нині захищає Україну на війні, – авт.).

Один із воїнів, який тоді був у відпустці, дякуючи «Диверсійному батальйону», наголосив, що такі заходи дуже важливі. Сьогодні на фронті воюють онук Надії Драгун – Василь Зварич, сини Любові Іванців – Любомир і Любові Федорової – Сергій. Захищає Україну і чоловік Галини Ліуш – Володимир.

– Оксано Володимирівно, а що змінилося у «Диверсійному батальйоні» за десять років?

– Багато часу минуло й чимало відбулося змін і у державі, й у наших родинах через війну, і в колективі. Але дух нашого вокального гурту не змінився – національно-патріотичний стрижень і сьогодні залишається в основі всіх його виступів. Ці роки нас ще більше згуртували і на сцені, і в житті. Дуже підтримуємо одна одну, а в селі, думаю, нас поважають. Багатьом із наших співачок така дружба додає снаги до життя, відганяє гіркі думи й навіть допомагає забути про недуги. Учасниці ансамблю надзвичайно відповідальні, зізнавалися, що перед виступами можуть вдома навіть серед ночі співати, щоб не забути слова на концерті. Перед кожним виступом просимо у Бога допомоги. І жоден наш концерт не відбувся би і без допомоги та сприяння добрих людей. Передовсім дякуємо відділу культури Бурштинської міської ради територіальної громади на чолі з Ольгою Король, старості села Іванові Борису, діловоду Галині Процак, керівникові ТзОВ «ВАВІРО» Василеві Наконечному, керівництву агрофірми ТзОВ «Гудвеллі Україна» та іншим добродіям і меценатам, завдяки яким можемо обдаровувати людей своїми піснями і у час війни підтримувати патріотичний дух. Тож і десять років по тому гідно тримаємо стрій і мріємо про великий концерт на День Перемоги України над російськими загарбниками…

Насамкінець хтось із моїх співрозмовниць із «Диверсійного батальйону» затягнув відому прочанську духовну пісню «За все Тобі я дякую…» – лунали величні подячні слова, а ми разом підхоплювали:

Цієї хвилини і в моєму житті ніби все повернулося на п’ятнадцять років умить – я знову відчув ті хвилі щастя, які пережив під час прощі «Самбір – Зарваниця». Слава Богу за все!