На роль газдині слова в «Літературній світлиці» нашого часопису в листопаді ми запросили краєзнавицю і просвітянку, упорядницю книжок, уродженку села Сваричева Рожнятівської територіальної громади Галину ФРЕЇШИН.

– У царині культури я з 1979 року, – оповідає про свої життєві дороги до слова пані Галина. – Сьогодні працюю головним інженером відділу інформаційних технологій, краєзнавства та соціокультурної роботи комунального закладу «Публічна бібліотека з філіями селища Рожнятів». Ось таку довгу назву має моя бібліотечна посада після утворення Рожнятівської територіальної громади. А народилася я і живу у присілку Підмонастир, який належить до села Сваричева, і, на мою думку, має досить магічну назву. А моя дорога любові до слова, скажу по правді, почалася ще з Рожнятівської дитячої бібліотеки, якою завідувала тоді Тамара Олексин. Я навчалася у школі в Рожнятові і з величезним задоволенням відвідувала бібліотеку. Дуже любила читати… Думаю, саме світлої пам’яті Тамара Сергіївна відіграла вирішальну роль у моїй долі як бібліотекарки. Вона любила дітей і мала до кожного з нас особливий підхід, як фахівець вміла зацікавити і зробити натхненними до читання. Я не можу сказати, що у нас в родині не любили книжки. Але мої батьки – прості люди, збідовані лемки-переселенці із села Ліськи Краківського воєводства у Польщі.

– А як доля завела Вас у колишню столицю Карпатської України – місто Хуст на Закарпатті?

– У школі я вчилася добре, і після восьмого класу вже точно знала, куди піду вчитися: тільки на бібліотекарку. Мама казала, що, може, мені краще на кухарку вивчитися – хоч голодна, мовляв, не буду. Знаючи гірку долю лемків, я їх розуміла. Мамі з татом я пообіцяла, що вступатиму до Снятина в культосвітнє училище. Навіть і думки не було про Хуст. Але якось на автостанції в Брошневі-Осаді я зустріла свою двоюрідну сестру, яка чекала на автобус до Хуста – вступати в лісотехнічний технікум, і за її порадою я змінила свій маршрут зі Снятина на Хуст.

Училище закінчила з дипломом з відзнакою, тож мала вибір працювати в Ужгороді чи Мукачеві, але я залишилась у Хусті. Працювала у районній бібліотеці. Але краєзнавства ще не торкалася, та й працювала там недовго. А на Прикарпатті почала свій шлях у царині культури в Рожнятівській районній бібліотеці, яку очолювала Марія Голубовська. Її книжковий фонд був великий – понад п’ятдесят тисяч видань. Я працювала з читачами, тож найперше досконало вивчила книжковий фонд. Це обов’язково було потрібно, щоб працювати з людьми. Тоді ж не було інтернету – каталоги заповнювали вручну. Не у кожному вищому навчальному закладі навчали основ бібліографії…

Правда, у важкі 90-ті роки мені навіть довелося працювати в колгоспі й кафе. По-всякому було.

– З чого, Галино Миколаївно, почалася Ваша залюбленість у краєзнавство?

– Більшу частину своїх бібліотекарських років я працювала у секторі краєзнавства. Тут завжди почувалася комфортно. І тепер у бібліотеці продовжую краєзнавчу працю. Робота важка, клопітка, а передусім дуже відповідальна. Адже головну роль у ній відіграють документи, історичні факти, а не художня творчість. Що, де й коли? На ці запитання краєзнавство дає відповіді.

Кожне краєзнавче видання – це документально підтверджені події і хроніки. Попри те, що ця робота важка, вона ще й приємна, але часом і невдячна, бо навіть після виходу книжки у світ не можна сказати, що дослідження, викладене в ній, завершене...

Кожна людина несе у собі часточку історії і є стрижнем краєзнавства. Я також часто використовую у роботі як джерельну базу друковані періодичні видання різних років, архівні документи. Адже є теми дуже чутливі, де велике значення має людський чинник. Але я дуже люблю цю роботу.

– Знаю, що Рожнятівська ЦБС, окрім інших напрямів, упродовж не одного десятка років вирізнялася, на мій погляд, своїм поважним краєзнавчим спрямуванням...А головно – тяглістю бібліотечних традицій.

– Так, я можу краєзнавство навіть назвати окрасою нашого бібліотечного закладу. Як людина має свої характер і обличчя, так і наша бібліотека. І це краєзнавче обличчя культурного закладу формували і продовжують це робити колективи бібліотекарів під керівництвом усіх директорів, зокрема Марії Рибчак, Галини Курташ та Оксани Озаришин. А все почалося ще на зорі незалежності України, з років відродження і злету нашої національної духовності…

Господи, які ми у ті роки були спраглі всього українського! Вишукували перші краєзнавчі видання, переписували, навіть, образно кажучи, «грішили» – започатковували тематичні папки з вирізками з періодичних видань тощо. Теми ЗУНР, національно-визвольної боротьби, ОУН – УПА на Прикарпатті, бойківські традиції і звичаї, Чорнобиль, Афганістан... Все заново відкривали для себе і читачів, а щонайперше – живих свідків тих років, які жили і живуть серед нас.

– Чи пам’ятаєте своє перше та найпам’ятніше видання як упорядниці?

– Найпершим і найдавнішим моїм задумом була «Рожнятівщина в іменах». Ми хотіли спочатку видати таку книжку, але з бібліографією, щоб вона претендувала на серйозне академічне видання. Перша книжечка, яку ми видали ротапринтним способом, мала до 40 сторінок, але щороку ми над нею працювали й доповнювали.

Над цим виданням колективно працювали не менше десяти років – з 2010-го. Власне, цей проєкт з часом і перетворився на першу поважну книжку, видану великим друком, яку я впорядкувала. Це дуже важлива книжка – свого роду колективний портрет Бойківського Підгір’я різних часів.

Але у цій справі, повторюю, чи не найважче – це працювати, а відтак і тримати книжку в руках, коли в душі немає відчуття її завершеності. Та неможливо охопити неосяжне. Адже книжка «Рожнятівщина в іменах» побачила світ 2020-го – у час створення територіальних громад, коли було багато запитань, але мало відповідей. А з виданням потрібно було поспішати. Тож ми щось не враховували, когось пропустили чи допустили якісь неточності і помилки.

Проте книжка є, а далі можна її доповнювати. Триває війна, і сторінки героїчного літопису обов’язково повинні бути в ній. Про такі видання можна сказати, що то робота без кінця і краю. Я форматувала увесь текст книжки і збирала світлини, ще додавав свої фотографії світлої пам’яті Іван Парадовський. А деякі матеріали люди приносили самі. Титульну сторінку художньо оформив Влад Михайлів.

Наголошую ще раз, що «Рожнятівщина в іменах» – праця колективна. Адже над книжкою дуже трудилися і зробили значний внесок в її видання бібліотекарі сільських філій на Рожнятівщині. Чималу роботу виконала працівниця бібліотеки Ніна Шищак та інші. У нас цікавий і працьовитий колектив. Мені дуже шкода того, хто каже, що у бібліотеках сумно. Я все життя на авторів книжок дивилася з якимось благоговінням, як на подвижників, які, не шкодуючи сил, часу, грошей і здоров’я, творили і видавали книжки про свої села й людей. Автори книжок з роками минуться, а їхня праця залишиться і не буде змарнована. Я модерувала презентації всіх таких краєзнавчих видань у нашій бібліотеці. Це було і залишається моєю відповідальністю. І взагалі, краєзнавче слово для мене – це величезна відповідальність, бо то жива робота.

До речі, планували видати й «Літературну Рожнятівщину» – про письменників краю різних років та їхні набутки. Багато напрацювань у цьому ключі вже маємо, і потрібно їх продовжувати.

– Яка роль слова, на Вашу думку, сьогодні, у часі війни?

– То слова гордості за тих, хто поліг за наше життя і за кожного, хто щодня стоїть на його сторожі. А також слово повинно нам нагадувати, що ми маємо сусіда-вбивцю, щоб більше ніколи ніхто не будував собі жодних ілюзій щодо росіян. Історія зі смертоносцями, як ще називали москалів українські письменники чи громадські діячі у минулому столітті, наголошуючи, що Україна є заборолом культури і цивілізації Європи, повторюється і нині. Тож слово має нести правду українцям, будити з байдужості і спонукати нас завжди бути на чатах. Але правда – на першому місці, бо не масні слова, а слова правди дають силу, віру, надію і любов.

З творчої метрики

Галина Миколаївна Фреїшин закінчила Хустське культурно-освітнє училище і Рівненський інститут культури за спеціальністю «бібліографія та бібліотекознавство». З 1983 року працює в Рожнятівській районній бібліотеці. Ініціаторка, співзасновниця і відповідальна секретарка Рожнятівського районного лемківського товариства «Бескидське земляцтво» 1994 – 2000 рр. Із 2010 року працює над народознавчим проєктом «З народної криниці», серед видань якого чільне місце посідає книжка «Савчукові усмішки. Гуморески, усмішки, жарти, записані від жителя села Сваричева Василя Савчука». Організаторка бібліотеки духовної літератури при церкві Святого Миколая УГКЦ села Нижнього Струтина 2017 р. Авторка-упорядниця та співавторка літературно-художніх, документально-публіцистичних, краєзнавчих і довідкових видань: «Рожнятівщина в легендах та переказах» (2012), «Народний рух Рожнятівщини: події, факти, спогади» (2014), «Невільницькими дорогами... Спогади жителів Рожнятівщини, вивезених на примусові роботи до третього рейху 1941–1945 рр.» (2015), «Дорогами незламної віри о. Мартиніяна Луціва» (2016), «Чорнобиль: пам’ять жива. Спогади ліквідаторів аварії з Рожнятівщини» (2017), «Афган: війна в країні обпалених гір і пісків у спогадах воїнів-«афганців» Рожнятівщини» (2019), «Отець Василь Костюк – вірний слуга Божий і просвітитель українського народу» (2020), «Рожнятівщина в іменах» (2020), «Підлюте: тут жив і працював легендарний митрополит: до 155-ї річниці з дня народження митрополита УГКЦ Андрея Шептицького (2020), «Рожнятівщина: хроніка незалежності (до 30-річчя Незалежності України) (2021), «Світлана Діденко. Славні літа союзянок (до 30-річчя відновлення діяльності Союзу українок Рожнятівщини» (2021). Підготувала краєзнавчі розвідки про художників Володимира Харченка – «Мистецтво, народжене сонцем і красою» та Миколу Качура – «Живопис Миколи Качура. Слово про художника». Г. Фреїшин нагороджено Почесною грамотою архієпископа і митрополита Івано-Франківського УГКЦ Володимира Війтишина (2015), Благословенною грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького УГКЦ Святослава (2016) та грамотами обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» (2017, 2019).