Є люди, після спілкування з якими про письменницьке слово та його роль у сучасних реаліях залишається неповторний присмак справжності й дивовижної скромності – жодного наросту марнослав’я, кон’юнктури чи вивищення. Саме такий головний вислід можна означити після зустрічі з поеткою Лілією ВАСИЛИШИН із селища Отинії, яку я мав за честь запросити до «Літературної світлиці» газети «Галичина». У набутку отинійської поетеси, до речі, й матері українського воїна, нагородженого «Срібним хрестом» Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного, ще немає авторських книжок і поважних публікацій, а «Галичина» – перший часопис, який представляє авторку.

З творчої метрики

Лілія ВАСИЛИШИН – прикарпатська вишивальниця й поетеса. Народилася 1977 року у селі Стриганці на Тисмениччині. Закінчила Отинійську ЗШ І-ІІІ ст. та Івано-Франківський аграрний коледж. Твори авторки публікували в літературно-музичному альманасі «Джерельні дзвони» та в обласній газеті «Галичина». Авторка книжки-альбому «Мій вишитий світ!» (2022). Виступала на радіо «Дзвони» у рамках передачі «Криниця слова» та в освітянських закладах Отинії. Членкиня письменницької спільноти «Джерельні дзвони». Улюблене захоплення – вишивання. Життєве кредо: «Молитва сильніша, ніж залізо...».

– Ліліє Михайлівно, якщо вже так склалося, що ми провадимо бесіду у форматі «Літературної світлиці» у церковному дворі під покровом золотавого хреста новозбудованого храму Зіслання Святого Духа УГКЦ в Отинії, то не маю сумніву, що Ви не просто захоплені словом, а залюблені в нього. А якою була Ваша дорога до поетичної творчості?

– Усе почалося ще з дитячих літ. Мій дідусь – священник на парохії у селі Молодилові на Отинійщині – світлої пам’яті Іван Боєчко мав поважну бібліотеку. Я й досі люблю вдихати запах свіжих газет і книг, адже змалечку, образно кажучи, була персональною дідусевою листоношею – щоразу приносила пресу з поштової скриньки.

У нашій родині слово завжди мало велику вагу. Моя мама Любов Боєчко замолоду бралася римувати. Та й молодша сестра Оксана Пісак також пише вірші – дуже творча особистість, здібна педагогиня. Від малолітства й досі ми з сестрою вітаємо одна одну з днем народження суто поетичними рядками, в яких обов’язково згадуємо свої дитинство, пригоди й враження.

Переконана, що такі віршовані рядки – то найцінніший подарунок до свята з нагоди дару життя. Я дуже свого часу любила весілля. Якщо це відбувалося у родині, то намагалася весь перебіг весілля описати у віршах. А відтак милувалася, спостерігаючи, як щасливі молодята чи гості слухають або перечитують, тішачись, мої поетичні рядки. Це мені дарувало естетичну радість та спонукало знову й знову пробувати себе у слові.

– А як народилися Ваші перші рядки?

– То було ще у шкільні роки в Отинії – дитячі віршики про ведмедиків, сонечко чи травичку. Тоді я переважно писала твори родинної тематики. А те, що вже можна означити поезією, по-справжньому прокинулося у мені після початку війни з російськими агресорами – її народило, ставши поштовхом, страшне сьогодення. Найбільше мене надихає до творчості краса навколишньої природи. Коли ми переїхали в Отинію, то жили у селищному кутку Жолоб – у такому мальовничому місці, що гості неймовірно ним захоплювалися і називали раєм. На пагорбі тато зробив нам гойдалку, і ми з сестрою частенько на ній зустрічали схід сонця. Інколи здавалося, що сонце – ота велика жовтогаряча куля – скотиться з пагорба і я в руках занесу його до хати. А взимку наш рай ставав казкою.

Це все надихало й тепер надихає мене до творчості, хоча після заміжжя живу трохи далі від того родинного місця. Тепер на тому пагорбі – на горі Стражниця – місцевий житель спорудив хрест. І я часто прогулююся туди на велосипеді увечері після домашніх справ, а там біля хреста набираюся нових емоцій та умиротворення. Звісно, це також спонукає до написання віршів. А особливо надихає осінь – моя улюблена пора року. Люблю осінні пейзажі, затишок, і навіть осінній дощ – все у цей час мені миле й близьке серцю. Прочитаю кілька рядків своєї ліричної замальовки «Особливий тандем»:

«З осінню у мене особливий тандем. Вона наповнює мій часоплин зрілістю та досвідом, відкриває нові шляхи до горизонту. А я, йдучи ними, ділюся мріями та сподіваннями. Це така пора, коли мої мрії, як молитва, летять у синю просінь. Поміж тим достигають слова – обвітрені, обніжені, окрилені, схвильовані, намолені, розгублені, омріяні, відточені – туляться на стелажах серця. Скільки тут місця для неї – моєї дивовижної пори! Люблю колюче повітря її туманних світанків, грибні ранки та мерехтіння хризантем у згасаючих надвечір’ях. Люблю осінню пору за чай з медом, тому що тільки восени його смак незрівнянний. Люблю останнє яблуко з нашого саду, яке, відчувши на собі всі осінні примхи та залишившись на оголеній гілці після рясного падолисту, стає сипким і ароматним – найсмачнішим з усіх сортів. Люблю оксамитові доріжки чорнобривців і снопи ще теплих променів, що пестять строкаті голови жоржин. Люблю її кожну квітку, яку щороку осінь додає в букет нашого сімейного життя. Люблю захід сонця у маминих айстрах. Люблю за бабине літо на шнурівках своїх черевиків, оранжевий шарф та про запас покладені у сумку рукавички. І навіть під своєю рудою парасолькою я теж люблю осінь. Осене, не здіймай ще своїх крил, побудь ще на моїй дорозі. Хоч... На все – свій час і на все – свої дороги...».

На поетичні рядки чи ліричні замальовки я ще надихаюся спілкуванням з людьми. Дякувати Богу, маю можливість відвідувати рідних сестер моєї бабусі – тету Наталку у селі Сідлищі на Коломийщині і в Отинії – тету Параску. Одній уже 93, другій – 89. Які це дивовижні жінки! Берегині роду й народних покутських традицій. Коли ми навідуємося до них, то мої тітки ніби оживають і намагаються не змарнувати той короткий час, а розповісти про своє життя. Я біля них відпочиваю душею та емоційно перезаряджаюся. Тож і нещодавно після відвідин моїх дорогих тіток народився такий вірш:

– Наскільки війна змінила тематику Ваших творів?

– То були невідомість і тягар емоцій – період, коли ти не знаєш, який і куди зробити наступний крок. Але слово народжувалось і виходило з грудей, рвалося на папір. Адже довелося жити і проживати той час. Згодом, як я написала вірш «Доброго вечора з України», то в Україні відбувалася акція, коли національний прапор передавали від одного навчального закладу до іншого. І наш Отинійський ліцей передавав прапор під звучання рядків тієї поезії. Це мене надзвичайно окрилило й надихнуло. До речі, згодом з моїм віршем «Доброго вечора з України» ліцеїстка з Отинії виборола перше місце. А ще мене спонукають до творчості позитивні відгуки людей – як місцевих, так і з-за кордону, а також нові знайомства. В Отинії живе творча й цікава родина Лідії та Петра Федорчуків, які виховують двох донечок – Надійку і Софійку. То щойно я напишу новий вірш, як їхня мама, наче бджілка, швиденько одягає дівчаток в українські строї, а відтак знімають відео, на якому вони декламують мої рядки. Ідуть на гору Стражницю і там також створюють відео. Такі речі надзвичайно мотивують і не дають стояти на місці.

– То завдяки чому Ви подолали навалу негативних емоцій після початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну?

– Добре пам’ятаю, як колись дідусь о. Іван Боєчко мені казав: «Молитва ломить залізо...». Саме вона допомогла мені й допомагає впоратися з тягарем реалій в Україні, а ще підсобили й паломництва, пожертви, життя з Богом.

– Чи доречно, на Вашу думку, творити під час війни?

– Якщо твоє слово є ключем до чиєїсь душі, то, звісно, потрібно. Моє слово – ніби ключик до сердець читачів. Якщо мені вдається своєю творчістю відкрити їх і змінити на краще їхній зміст хоча б на день, коли хоч одна людина вже по-іншому дивитиметься на світ, то така творчість, без сумніву, у часі війни потрібна. І це означає, що я зробила добру справу. Слово потрібне завжди, всюди й повсякчас. А в часі війни – передусім, бо воно є рушієм життя і думок. Слово засвічує серця людей, як ліхтарик, і захищає кожного, як зброя. Звісно, у моєму слові не кожен знайде щось для себе. Не всім до вподоби моя воєнна лірика. Кожен читач шукає своє слово. Та знаю, що маю добрих шанувальників, і це дарує стимул до зростання.

– А про що Вам пишеться?

– Я ніколи не пишу за продуманим планом. Такого у мене не було і немає. Мої вірші народжуються десь у грудях, і, як я образно жартую зі своєю сестрою, лізуть через ребра. І коли ті слова просяться на папір – не важливо, на яку тему, – то народжується поезія. Вірші я переважно пишу уночі. Але якщо вони й «попруться» вдень, то залишаю все і викладаю рядки на папір. Мій чоловік Микола – перший читач і критик. А вже відтак відправляю свою поезію сестрі. Як культурна людина й педагогиня, вона їх щоразу вважає геніальними.

Звісно, я розумію свій рівень, знаю, до чого мені ще рости, тож не сприймаю такі захмарні оцінки своєї творчості. Часто моїми критиками можуть бути й сини Роман та Юрій. Інколи дивуються: «Що то на Вас, мамо, таке найшло?» Я пояснюю, що відчула такий порив і мусила слова занотувати. Буває, що відсилаю свої твори мамі. Як і всі мами, вона завжди мене хвалить. Але це родинне сприйняття. Звісно, я хотіла б почути об’єктивну оцінку своєї поетичної творчості. Але як є, так є.

Щороку на празник святого Володимира їжджу до Ковалівки, до Марії Іванівни Боєчко – поетеси й редакторки літературно-музичного альманаху «Джерельні дзвони» – на літературні посиденьки. Там збираються обдаровані творчі люди, в яких є чого навчитися, відбуваються цікаві знайомства. Якось ми з подругами відпочивали у Трускавці, а насамкінець поробили собі гарні світлини і я підписала їх популярними поетичними рядками поетеси Марії Андрейчук з Коломиї, взятими із соціальних мереж. Саме у Ковалівці я згодом познайомилася з авторкою тих чудових рядків: «Є люди, з якими цікаво, з якими солодка без цукру кава...».

Мої перші публікації з’явилися саме у «Джерельних дзвонах».