Селище Брошнів-Осада відоме на Прикарпатті не тільки колись потужними підприємствами лісової та деревообробної галузі та виробничниками, а щонайперше самобутніми і талановитими майстрами – різьбярами, сувенірниками, столярами, меблевиками тощо, серед яких у пам’яті як ті, що вже у засвітах, так і нині сущі – Василь Побуцький, Богдан Терпеливець, Богдан Бабак, Ірина Хімій, Андрій Мерчук, Юрій Хімій, Любов Зобків, Іван Семанів Степан Кушнір, Іван Поглід, Ярослав Лилак, Іван Лилак, Василь Токарчук та інші. Закономірно, що як минулими роками, так і сьогодні для частини брошнівчан робота з деревиною завжди була тільки професією і зароблянням на хліб насущний, для інших – улюбленим життєвим захопленням і самореалізацією, а для третіх – водночас і працею, і замилуванням.

Серед тих обдарованих Богом майстрів, які упродовж свого життя роблять те, що люблять, і люблять те, що роблять, також і різьбяр та іконописець Петро СЕМЕНЧУК. Його неповторні роботи – рукотворне дерев’яне убранство церковних храмів – іконостаси, престоли, аналої, бокові престоли, кивоти, царські ворота, дияконські ворота, ікони тощо добре знають і цінують не тільки в Україні, а й у світі. На мою думку, цей майстер у наш час є найбільш яскравим різьбярем сакрального бойківського Прикарпаття. Але відати про майстра лише те, що він –талановитий різьбяр і самобутній іконописець, як я доконано переконався у часі нашого спілкування, то все рівно, наче й нічого про нього не знати. Тож ми з фотокореспондентом Василем Твардовським мандруємо у сімейне обійстя майстра Петра і Галини Семенчуків та їхніх синів Юрія і о. Ростислава у Брошневі-Осаді. А свій репортаж напередодні Дня селища, який брошнівчани традиційно у вересні відзначають разом в один день із професійним святом працівників лісового господарства, лісової, деревообробної промисловості в Україні, ми присвячуємо тим трударям селища, які своєю працею у різні роки творили і сьогодні творять виробничий портрет Брошнева-Осади.

– Мені вже сімдесят, а народився я у сусідньому з Брошневом-Осадою селі Сваричеві (сьогодні Рожнятівська ТГ, – авт.), – розповідає Петро СЕМЕНЧУК. – Батько працював на заводі зварювальником, а мама – у колгоспі. Але мій світлої пам’яті дід по батьковій лінії Петро, на честь якого мене й назвали, був майстром – будував хати і умів різьбити по дереву, а ще майже тридцять років дякував у Сваричеві у церкві 1842 року Введення у Храм Пресвятої Богородиці ПЦУ. Також він воював у Першій світовій війні, добре знав австрійську мову, любив мистецтво. У мене ще й досі збереглася його давня робота – дерев’яна тарілка, якій не менше 150 років. На цій тарілці є такі слова: « Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні», а також композиційно зображенні пшеничні колоски, ціп і коса. І вона має свою історію.

Я ж змалечку полюбив різьбу по дереву, якої мене навчив двоюрідний брат Андрій, котрий працював учителем. Звичайно, це була різьба контурна чи геометрична, а не об’ємна. Тоді ми ще виготовляли різці з парасоль. Отож різьбярством займаюся з сьомого класу – вже понад пів століття.

А ще надзвичайно полюбляв малювати. Після закінчення восьмого класу хотів вступити у Вижницьке художнє училище на Буковині, але відкрили училище №3 в Івано-Франківську (сьогодні Вище художнє училище, – авт.), де готували різьбярів широкого профілю, столярів тощо. І я, склавши іспити з рисунка і композиції, вступив на навчання туди. Конкурс був великий. Навчання тривало понад три роки. Я був серед трьох найкращих учнів, і постійно мої роботи виставляли на різних виставках. Також добре танцював в ансамблі при Будинку комунальників в Івано-Франківську.

– То саме хореографічні здібності, Петре Йосиповичу, привели Вас на посаду директора Будинок культури села Сваричева?

– Так, я там пропрацював упродовж двох років. Але мене постійно тягнуло до різьблення та малярства. Тож опісля влаштувався на роботу в сувенірний цех Брошнівського лісокомбінату, де ми свого часу після третього курсу училища №3 міста Івано-Франківська разом із Тарасом Сенівим із Долини та Теодозієм Баландою із Рогатина як найкращі учні проходили виробничу практику. І вісім років відтак я пропрацював у сувенірному цеху, а 1986-го став працювати художником на заводі «Автоматика» у Брошневі-Осаді.

– А як Ви стали відомим майстром сакрального різьблення, чому присвятили себе творчому виготовленню убранств українських храмів?

– Свого часу до мене за порадою і допомогою як майстра звернулися парафіяни церкви Святої Параскевії УГКЦ із села Брошнева. Церковний іконостас був розбитий радянськими богоборцями, а його залишки зберігалися у вісімнадцяти мішках. А давні ікони були порубані. До речі, усі, хто той іконостас так по-варварськи знищили, згинули свого часу наглою смертю…

Ми тоді разом із Іваном Лилаком, котрий старостував у церкві, і його племінником Ярославом, який працював у сувенірному цеху Брошнівського ЛК, всі деталі іконостасу збирали докупи і склеювали. І досі там є мої іконописні роботи. А на початку 90-х мене запросили на Вінниччину у село Ромашівку для відновлення місцевого храму, який свого часу перетворили було на склад різних хімікатів. Я там виконував різьбярські роботи, а майстри із Закарпаття виготовляли куполи. До роботи залучив свого односельця і дуже талановитого художника світлої пам’яті Петра Глюзу, який розмалював усі церковні стіни. Ми відновили іконостас, образно кажучи, з нуля. Всі матеріали привезли з Прикарпаття.

Моїх іконописних робіт дуже багато й досі також у сваричівських церквах на Рожнятівщині. Так починалося моє становлення як майстра сакральних справ. А вже 2002 року мене запросили для роботи в Івано-Франківський Свято-Троїцький кафедральний собор ПЦУ. Адже попередньо бачили мої роботи у Сваричеві – у богослужбовій каплиці наприкінці села, і дуже собі їх уподобали. А тесть сваричівського священника о. Романа був настоятелем катедри в обласному центрі. І ми з токарем по дереву Василем Матіщуком поїхали в Івано-Франківськ. Мені владика Іоасаф Василиків запропонував намалювати ескіз іконостасу для храму. Я намалював, а владика схвалив. І ми виготовили іконостас. Тепер він перебуває у Хресто-Воздвиженському чоловічому монастирі ПЦУ в Маняві.

Справа в тім, що владика Іоасаф разом із владикою Данилом Ковальчуком, з яким дякував у Сваричеві ще мій батько (до речі, і мій дід свого часу був дяком), перед поїздкою у Константинополь були в мене вдома у Брошневі-Осаді – шукали щось цікаве для подарунка з України. Тож для владик я зробив дерев’яні дикирій і трикирій – двосвічник і трисвічник. На них було зображено земну кулю і три змії, які її обплітають.

Так мої роботи вперше потрапили за межі України – до Туреччини. А тепер вони є і в Польщі, і в Канаді. З 2001 року я свою творчу роботу різьбяра присвятив суто такій церковній тематиці, як дизайн внутрішнього простору храмів. До речі, у церкві Вознесіння Господнього УГКЦ Брошнева-Осади ще з 2003 року є чимало моїх робіт – кивот, престіл, тетрапод. А у селищній церкві Вознесіння Господнього ПЦУ Брошнева-Осади майже все дерев’яне убранство – плоди моєї праці. Є мої вироби і в інших храмах Прикарпаття.

– З чого починається та чи інша Ваша робота як сакрального майстра?

– Все починається із запрошення тієї чи іншої парохії. Відтак я їду у громаду, де ми радимося, далі роблю простий ескіз, а згодом – ескіз масштабований у пропорціях. Переважно працюю з деревиною липи чи явора, рідше – дуба. Різці мені виготовляють на замовлення. Працюю головно в техніці об’ємної різьби. Цього нас в училищі не вчили. Багато чого я освоїв самотужки. Всі мої роботи виконані вручну і композиційно, тож читаються зусібіч і з різної відстані – це робота трудомістка.

На мою думку, основна риса мого різьбярського почерку – досконалість і прискіплива увага до усіх деталей роботи. Різьбярство для мене – то життя. Я і дня не можу прожити без свого улюбленого заняття, від якого маю велику естетичну радість. Найбільше тішуся, коли роботу виконую так, як її уявляв. Ніколи не рахуюся з витратами й не намагаюся на тому захланно заробляти. Вважаю, що ручна праця духовно надзвичайно цінна – Божа робота. На творах десь залишаю знак «С. П.» – Семенчук Петро, і вказую рік виготовлення.

Загалом за своє життя я вже виготовив з десяток іконостасів для різних церков Івано-Франківщини, Тернопілля, Буковини, Вінниччини тощо, але спеціально їх навіть не рахував. Тепер обов’язково перелічу. Є іконостаси, над якими доводиться працювати понад два роки, – все залежить від багатьох чинників, серед яких і смаки місцевих духівників, які замовляють роботу різьбяра, і матеріал, і сам вид іконостасу.

– Що найважливіше, на Вашу думку, у праці різьбяра?

– Головне – творчість на славу Божу і для людей. Такій праці треба себе присвятити. І я жодну роботу, де і для кого б її не виконував, не починаю без молитви і благословення священника. У моїй майстерні, якщо ви звернули увагу, є напис: «Найголовніша справа у житті – молитва». Це – не просто слова, а кредо усього мого життя…

Різьбяр та іконописець Петро Семенчук – не просто скромна, а надзвичайно скромна людина. Його роботи на Прикарпатті є не тільки у рідному селищі, де сьогодні проживає і працює, а й в Івано-Франківську, Долині, в багатьох церквах Бойківського Підгір’я – у Сівці Калуській, Ракові, Лугах, Суходолі, Сваричеві, Тужилові. Церковне убранство, створене руками майстра, тішить людське око і десятки років слугує парохіяльним громадам. Але ім’я майстра залишається не відомим і за лаштунками, бо хто в церквах помічає на їх оздобленнях невеличкий знак «П.С.»?

Зустріч з Петром Семенчуком навіяла мені роздуми про вартісність людського таланту – про справжнє і напускне визнання майстрів, про чесність і марноту… Невже для людського визнання майстрам необхідно обдаровувати «царів земних» своїми роботами і тим вивищуватися над іншими трудолюбами, набуваючи тимчасову популярність? А чи, може, варто залишатися скромними і найвідомішими назавжди передовсім для Царства БожогоНебесного? Вибір є в кожного. У своєму житті християнин і майстер Петро Семенчук вибрав дорогу до Бога. І з неї не збочив.