Коли з «подачі» деяких польських політиків та державних посадовців у сусідній країні підняли хвилю антиукраїнської істерії з фактами моральних принижень, підбурюванням до депортацій українців і навіть з випадками фізичного насильства щодо них, письменники Івано-Франківщини здійснили краєзнавчу експедицію до Слободи Печеніжинської громади на Коломийщині – на малу батьківщину видатного польського письменника Станіслава Вінценза.
Тут ми вшанували одразу двох великих синів українського і польського народів – Івана Франка з нагоди його 170-літнього ювілею та автора славнозвісної епопеї про життя Гуцульщини «На високій полонині», який 1936-го, до 20-ї річниці смерті Каменяра, посприяв у тому, щоби в цьому карпатському селі постав перший в Україні пам’ятний знак І. Франкові.
У написаному напередодні 40-ї річниці тієї сумної події спогаді Вінценз обґрунтовує свій чин тим, що читав і любив поезію Франка, цінував засади ставлення цього видатного письменника до поляків. Наш Каменяр був прихильником «єдності і співпраці польської й української демократії» в Галичині, а до пізнішого припинення її не мав причетності «і надалі симпатизував чесним польським пориванням».
Із Франком автор спогаду бачився не раз – «на дорогах і плаях у Криворівні», у тамтешніх спільних знайомих, але ті зустрічі обмежувались лише привітаннями, що й не дивно – тоді Станіслав був ще підлітком і приїжджав до цього відомого гуцульського села, де проживали його дідусь і бабуся по матері, під час літніх гімназійних вакацій.
Для С. Вінценза найважливішим спонукальним мотивом до рішення встановити пам'ятник Каменяреві, було те, що, як написав він у своєму спогаді, Франко «у моїй пам'яті залишився людиною правди, так він на мене вплинув і таким залишився у моїх очах, як будитель, а не як представник певної соціальної верстви. Я не забув про це, а у 1936 році знайшов спосіб скромно це виразити». У слобідському маєтку його батька був невеликий парк попід лісом. І саме там він розпорядився поставити п'єдестал із місцевого піщаника.
Якраз тоді до письменника навідався приятель його батька, «з походження англієць, та скоріше австралієць Еґлин Кауфман». Він дав гроші на гранітну таблицю. «Нагорі ми написали по-українськи: «Вірую в силу Духа», а нижче – дати і польською мовою: «Пам'яті Івана Франка – сина цієї землі». Слова, процитовані на таблиці, Вінценз узяв із прологу Франкової поеми «Мойсей».
Як же появу пам'ятного знака Іванові Франку в гуцульському селі, яке тоді, як і вся Східна Галичина з переважно українським населенням, перебувало під польською владою, сприйняли на її місцевому рівні?
«Новий комендант державної поліції, коли дізнався про пам'ятник, прийшов до мене досить офіціально і з певним заклопотанням звернув увагу на те, що треба було б направити подання до влади з проханням дозволу на такий пам'ятник, – читаємо далі у Вінцезових спогадах. – Я відповів йому, що це мій парк, а він, якщо хоче, може доповісти про це по службовій лінії. Комендант «заспівав» по-іншому і викрутився заувагою, що він застерігає мене для мого ж «власного добра». Більше про це не було мови».
А підхожу кам'яну брилу на прохання Вінценза знайшли в горах і витесали цей обеліск місцеві майстри Остап'юк і Козьменко, закріпили на обеліску пам'ятну таблицю із граніту. Під час Другої світової війни угорські вояки розбили її. Але завдяки старанням уродженця Слободи Івана Прокопіва ще в 1944 р. пам'ятний знак відновили – на таблиці викарбували той самий напис, але вже кирилицею.
Серпневий день, коли ми вирушили експедицією на малу батьківщину автора безсмертного твору «На високій полонині», із самого ранку видався похмурим. Та гостей з Івано-Франківська, Коломиї й Печеніжина радо зустріла і привітала на слобідській землі Любов Мотринець, завідувачка сільської бібліотеки-філії – напевно, єдиної в Україні, якій присвоєно ім'я Станіслава Вінценза.
Вона спершу повела нас до відкритого у 2002 році пам'ятного знака, таблиця на якому повідомляє українською і польською мовами: «Тут стояв дім, у якому 30 листопада 1888 р. народився польський письменник, есеїст, співець Гуцульщини Станіслав Вінценз». Його батько Фелікс Вінценз мав кілька копалень із промислового видобутку нафтової ропи в тодішній Слободі Рунгурській (нині село Рунгури, через яке ми проїжджали, є окремою адміністративною одиницею).
На встановленому поряд стенді викладено пізнавальну інформацію про походження предків і батьків польського письменника, філософа й перекладача, основні віхи його життєпису. Також наведено уривок із листа автора епопеї «На високій полонині» досліднику його творчості – івано-франківському науковцю Володимирові Полєку: «Мій твір був задуманий і відчутий по-українськи, тобто по-гуцульськи, а вже пізніше написаний, після важких зусиль відшукування відповідного оригінального виразу і його відтворення, по-польськи, тобто він належить… і Польщі, і Україні разом».
Вклоняємося пам'яті видатного польського письменника, чию тетралогію літературознавці означують як «Калевала гуцулів» – корінних жителів краю, що його Станіслав Вінценз пізнавав ще змалечку. Бо ж саме гуцулка Палагна Сліпенчук, у заміжжі Рибенчук, була нянею хлопчика, який дитячі роки проводив і в бабусі у Криворівні. Це село нині Верховинського району по праву іменували «українськими Афінами», бо там у різний час бували, відпочивали, творчо працювали, спілкувалися між собою Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Олександр Олесь та інші корифеї українського красного письменства, як і відомі художники й історики. Тож Вінценз іще підлітком поринав з головою в благодатну культурно-духовну ауру Криворівні. Поряд з рідною польською мовою він досконало опанував і українську – спочатку її гуцульський діалект, яким спілкувалася з хлопчиком його няня.
Далі Л. Мотринець супроводила нас до розташованого через дорогу на ще одному, вищому, пагорбі пам'ятного знака. Тепер ця місцина, яку місцеві жителі називають урочищем «Ропа» або «Фрідманівка», поросла лісом, а колись тут Фелікс Вінценз звів двоповерховий будинок, у якому й мешкав його син. Усупереч бажанню батька Станіслав так і не став, як він, нафтовим магнатом, хоч були такі спроби. І справа тут не лише в тому, що багатющі підземні запаси «чорного золота» у Слободі Рунгурській, відомій ними на всю Європу, з часом вичерпались, – бізнес виявився чужим внутрішній суті уродженця цього карпатського села, котрий з юних літ, не без впливу народної поетики – легенд, переказів, пісень, вірувань, звичаїв та обрядів горян – проявив схильність до літературної творчості.
Перлини гуцульського фольклору він не просто охоче слухав із вуст місцевих селян – вони викликали у Станіслава справжнє захоплення, розбурхували творчу уяву хлопця, тож ретельно занотовував їх українською мовою. І дуже любив поезію Івана Франка, наснажену силою духу її автора, котрого шанував як письменника й високоінтелектуальну багатогранну особистість.
Цю спорідненість душ та інтелектуальних устремлінь велета української літератури Івана Франка (27.08.1856 – 28.05.1916) і набагато молодшого від нього видатного польського письменника Станіслава Вінценза (30.11.1888 –28.01.1971) підкреслювали учасники експедиції до Слободи на урочистості біля офіруваного ним Гуцульщині пам'ятника великому Каменяреві. Усього наш гурт, який під дощем прямував до пам'ятних знаків Вінцензу і Франкові, розташованих за пів кілометра один від одного на пагорбах через дорогу, налічував понад десяток осіб. Переважна більшість приїжджих літераторів, краєзнавців, просвітян уперше були в рідному селі Вінценза і прийшли до цих двох пам'ятних місць. Отож кожного із нас переповнювали неповторні враження од їх відвідання і бентежні почуття від особистої причетності до пошанівку двох славних синів українського і польського народів тут, у карпатській Слободі.
До обеліска Франкові піднялися з колонкою-підсилювачем і працівники Печеніжинського селищного будинку культури. Тож після вступного слова Любові Мотринець – найбільшої в їхній територіальній громаді знавчині творчості і життєвого шляху Станіслава Вінценза й активної популяризаторки цього імені – біля пам'ятного знака «українському Мойсею» виступила з музичним вітанням гостям Слободи художня керівниця згаданого закладу культури Антоніна Потужня. Вона заспівала пісню «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» на вірш Івана Франка, музику Анатолія Кос-Анатольського, уродженця Коломиї.
– Ми стоїмо на колишньому обійсті письменника, який своєю тетралогією «На високій полонині» уславив Гуцульщину як у Польщі й Україні, так і загалом у Європі, бо до цього краю він з дитячих літ прикипів усім серцем, – зазначив голова ОО НСПУ Євген Баран біля першого в Україні обеліска великому Каменяреві. – А поставивши із власної ініціативи у Слободі пам'ятний знак Іванові Франку, перед яким ми сьогодні, напередодні його 170-річчя, схиляємо свої голови, поляк Станіслав Вінценз тим самим пов'язав долі двох наших народів.
У нинішній ситуації, коли польсько-українські відносини ускладнилися з причин добре відомих усім тут присутнім, безперечно, годі переоцінити значення цієї письменницької краєзнавчої експедиції на малу батьківщину Вінценза. Бо ми прагнемо зберегти все те добре, що є у взаєминах двох народів-сусідів, зберегти в нашому краї й загалом в Україні пам'ять про автора епопеї на тему життя Гуцульщини. А до ювілею «українського Мойсея» наша обласна організація Національної спілки письменників України підготувала присвячену йому антологію творів літераторів Івано-Франківщини, яку уклала письменниця, заслужена вчителька України, депутатка обласної ради Оксана Тебешевська. І ця книжка під промовистою назвою «Як много важить слово…» уже побачила світ…
Ідея здійснити напередодні 170-річчя від дня народження Каменяра таку краєзнавчу експедицію до Слободи належить письменникові Василеві Бабію. А підтримали її голови обласних організацій національних спілок письменників – Євген Баран та краєзнавців – Михайло Косило, а також очільник Коломийського міськрайонного товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Василь Глаголюк і керівництво Печеніжинської ТГ.
М. Косило поінформував, що на Івано-Франківщині пам'ятників і пам'ятних знаків Іванові Франку включно з обеліском у Слободі вже близько 70. Це, напевно, найбільше серед українських регіонів, як і пам'ятників Тарасові Шевченку, яких у нашій області налічується вже понад 220.
Як почули присутні на урочистості від В. Глаголюка, серед тих пам'ятників і пам'ятних знаків Франкові більше десятка споруджено на Коломийщині, підраховано, що у місті над Прутом він побував у різні періоди загалом 15 разів. Також встановлено пам'ятну таблицю Станіславові Вінцензу на будинку колишньої Коломийської гімназії, де він навчався, – теперішнього ліцею №1 ім. В. Стефаника.
Пан Василь разом з Миколою Васильчуком, коломийським науковцем, письменником і краєзнавцем, доклалися до встановлення на місці слобідської хати, у якій народився С. Вінценз, пам'ятного знака. Камінь для нього знайшов учасник нинішньої експедиції до Слободи, а тоді завідувач районного відділу культури Богдан Клапчук.
Сам Микола Васильчук виніс на пагорб до Вінцензового обеліска Франкові повний наплічник книжок українською і польською мовами з його творами та публікаціями про нього. А розповів присутнім таке:
– В Україні за радянських часів ім'я польського письменника Станіслава Вінценза було маловідомим, на офіційному рівні воліли за краще його замовчувати. Я вперше почув це ім'я наприкінці лютого 1991-го, за пів року до розвалу СРСР, від Дмитра Олексина – почув у контексті того, що в нашому районі є встановлений Вінцензом пам'ятник Іванові Франку, а ми у Коломиї вже тоді почали готуватися до відзначення в серпні 135-річчя Каменяра. Тож ранньої весни, коли на схилі слобідського пагорба ще лежав сніг, але вже розмоклий од відлиги, ми, ентузіасти, піднялися до цього меморіального знака, зробили перші його фотографії.
Наступного дня Любомир Кречковський, який був головним охоронцем фондів нині Коломийського національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, дав мені почитати коректурні відбитки першого видання книжки «На високій полонині» (вийшла друком 1936 року у варшавському видавництві «Рій») із правками, зробленими власноруч Станіславом Вінцензом. Це були великі листки паперу, і я їх потрохи читав. Потім узявся перекладати щось із тієї книжки на українську мову, якісь тексти опублікував. 1994-го до Коломиї із Чехії приїхав ще зі своїми двома колегами літературознавець і письменник Юрі Червенка, який перекладав Станіслава Вінценза на чеську мову (щоправда, не тетралогію «На високій полонині», а книжку спогадів «Діалоги з совєтами», бо вважав, що для тогочасних європейських читачів ця тематика була більш зрозумілою, ніж гуцульська). І я знову піднявся – вже з тими закордонними гостями – на пагорб до Вінцензового обеліска Франкові. Наступного року, в липні, я з ними знову побував у місцях, пов'язаних зі Станіславом Вінцензом, – не лише в Слободі, а й у Великому Ключеві, Криворівні. Ми пройшли через гори до Бистреця, а звідти повернулися через Косів до Коломиї. Потім у мене зав'язалось листування із сином польського письменника Андрієм Вінцензом, професором Гейдельберзького університету (Німеччина). Він, дізнавшись, що я цікавлюся творчістю його батька, прислав мені його книжку: «Можливо, ви з неї щось перекладете…». 2008 року, зібравши весь відомий мені на той час доробок українських дослідників у галузі вінцензознавства та власний, я упорядкував, написав передмову й видав збірник матеріалів про життя і творчість польського письменника «Вінцезіана».
Урочистість біля спорудженого польським літератором обеліска великому Каменяреві завершилася нашою молитвою до Бога за душі обох письменників.
…Стоять на пагорбах у карпатському селі Слобода на Коломийщині два пам'ятні знаки – один на місці хати, де вперше побачив світ великий син польського народу Станіслав Вінценз, а другий – на сусідньому пагорбі, через дорогу. Його письменник спорудив 90 років тому на власному обійсті, виразивши в тому камені-обеліску свою шану Іванові Франку, любов до його творчості, захоплення силою духу Каменяра.
Є в горах, як усі знають, нелише вершини, а й прірви, яких маємо остерігатися. Є і в історії взаємин двох наших народів – польського й українського «прірви», себто періоди взаємопоборювання, взаємних кривд та образ. Але ж надворі вже 20-ті роки XXI століття, коли стрімкими темпами розвивається людська цивілізація – от тільки б вона розвивалася задля добра землян, а не їх убивства шляхом удосконалення зброї і технологій ведення кривавих і нищівних воєн на нашій планеті!
Учасники експедиції письменників і краєзнавців Івано-Франківщини до карпатських пам'ятних знаків Вінцензові і Франкові глибоко переконані в тому, що українці і поляки більше не повинні наражати себе на ризики й небезпеки повторення відносин ненависті й ворожнечі між двома народами на їхньому цивілізаційному шляху в майбутнє – мирне майбутнє в європейській спільноті держав. А одна із важливих гарантій-підвалин, щоб таким воно справді було, – продовження допомоги Польщі Українській державі задля її звитяги над російським агресором та окупантом. Тим паче, що йдеться про спільного ворога двох наших народів.
Мандрівникам у горах з частими там сивими туманами доводиться проявляти особливу пильність, коли вони з важкими наплічниками проходять стежками попри кам'янисті урвища. Так само і нам, українцям і полякам, не повинні затьмарювати розум та емоції взаємні упередження, спровоковані окремими безвідповідальними політиками чи то з одного, чи то з другого боку.
