Мирослав ГАБОРАК – людина-епоха в освітньому просторі Прикарпаття. Коли за часів перебудови у сьомій школі Івано-Франківська обирали директора, на зборах мали голосувати за одного з двох комуністів. Учителі несподівано висунули третього кандидата – безпартійного Мирослава Габорака та одностайно його підтримали. Згодом він майже три десятиліття очолював обласну профспілку освітян і досі пам’ятає день, коли вчителям нарешті виплатили зарплату за 1996 рік. З нагоди свого 75-річчя педагог і мовознавець розповів «Галичині», чого освітянам вдалося домогтися на мітингах і за столом переговорів, чому, на його думку, сучасна школа досі відірвана від життя.
– Мирославе Михайловичу, Ви народилися в липні 1951 року, а в паспорті записано січень 1952-го. Як виникла ця розбіжність? Яку з цих дат відзначаєте в родинному колі?
– Народився 25 липня. Наступного дня моя бабуся пішла до сільради «записувати мене», як тоді казали. Якраз тривали облави на партизанів, і голова сільради кудись квапився. Бабуся зустріла його на порозі і каже: «Я хочу дитину записати». А він відповідає: «Не маю часу, маю справи. Давайте я запишу на аркуші, а ввечері перепишу до книги». Записав, а ввечері чи то забув, чи то загубив той клаптик, тож так мене до книги й не вписав.
Аж після Різдва, 10 січня, до нашої хати зайшов фінагент. Ходили вони тоді по селах, перевіряли все, що було в господарстві, бо то треба було оподатковувати. Розклав він свої папери, а я заплакав у колисці. «Чия дитина?» – запитує маму. «Та це мій син», – каже вона. А він їй: «А чого він не записаний?»
Тоді і з’ясувалося, що в липні голова сільради мене так і не записав. А оскільки було вже 10 січня, то цю дату фінагент і вписав до книги. Отак у мене два дні народження. Офіційно я святкую 10 січня, бо так записано в паспорті, а в родині відзначаємо 25 липня. Тож 75 років насправді мені вже минуло, а за паспортом виповниться аж у січні.
– З якими думками Ви зустріли своє 75-річчя?
– Я прожив надзвичайно цікаве життя. Вдячний Богові й долі, що дожив до цього віку, а головне – що й досі здоровий та енергійний. Мало кому з моїх ровесників випало таке життя.
Понад десять років пастушив на полонині. Працював у студентському будівельному загоні в Тюмені. А в освіті пройшов усі щаблі. Починав у школі на Дніпропетровщині, де працював і вчителем, і вихователем групи продовженого дня. Був учителем, заступником директора, а згодом очолив сьому школу (нині – ліцей №7) в Івано-Франківську. Потім захистив дисертацію і став доцентом Прикарпатського університету.
Майже 30 років очолював обласну організацію Профспілки працівників освіти і науки України. То були бурхливі роки, особливо дев’яності. Та й у 2000-х і 2010-х було неспокійно. Найбільшою проблемою була невиплата зарплати. Досі пам’ятаю, що борг перед учителями за 1996 рік погасили аж 21 березня 2001 року. А тоді бувало, що з учителями розраховувалися і шифером, і горілкою, і навіть домовинами. Тож ми часто проводили мітинги. Я тоді був молодий, надзвичайно активний, повний сил і відваги. Жодна інша профспілка в області не провела стільки акцій протесту, скільки ми, освітяни. Це давало результат.
– Що спонукало Вас обрати вчительський фах?
– Я дуже любив літературу. У сьомому класі почав писати вірші, а читати навчився ще у п’ять років. Батько тоді працював лісорубом. Якось ударив по замерзлій гілці, а сокира відскочила – і по нозі. Тижнів зо три батько не ходив, лежав удома в ліжку, поки рана не загоїлася. Тоді він і навчив мене читати. Я полюбив книжки й відтоді багато читав. До речі, першу в житті двійку отримав через читання. У п’ятому класі на уроці російської літератури ми вивчали твір Володимира Короленка «Діти підземелля». А я тим часом читав під партою «Кров’ю героїв» Давида Бакрадзе. Учитель побачив книжку в мене на колінах і попросив підвестися. А я й не знав, про що йдеться на уроці. Отак і заробив свою першу двійку.
У сільській місцевості основними вважали дві професії – вчителя і священника. Тому я й обрав учительський фах. На філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту (нині Карпатський національний університет ім. В. Стефаника. – авт.) вступив одразу після школи, хоча на одне місце було вісім претендентів. Навчався добре – за всі роки мав лише дві «четвірки».
На другому курсі заступник декана Анатолій Зеленько залучив мене до наукового гуртка. Згодом я його очолював. Почав писати перші наукові праці й навіть брав участь у Всесоюзній науковій конференції студентів. Після інституту за направленням поїхав учителювати на Дніпропетровщину. На Прикарпатті тоді не було вільних місць для філологів, тож нас здебільшого скеровували в Одеську, Миколаївську, Херсонську та Дніпропетровську області. Попрацював там недовго й повернувся додому.
Влаштуватися до школи було дуже важко, а я на той час уже й одружився. Тож пішов працювати інженером у відділ комплектації на приладобудівний завод. Через рік таки захотів повернутися до школи. В Івано-Франківську вакансій не знайшов, тому поїхав до Ворохти і три роки пропрацював учителем у тамтешній школі. Згодом став заступником директора Хриплинської школи, а пізніше, як уже згадував вище, очолив сьому школу в Івано-Франківську.
Дуже цікаво, як я став директором цієї школи. Це якраз був період горбачовської перебудови, тоді керівників обирав колектив. Я був безпартійним. У партію ж мене не приймали, бо мій тато воював у сотні «Гамалії», а вуйка засудили на 25 років, він сидів у Воркуті. На збори привели двох комуністів, з яких і мали обрати керівника, але колектив висунув мене третім кандидатом і одностайно підтримав. Правда, рік мене не затверджували на посаді. Мене страшенно контролювали і міськком партії, і обком, і міськвиконком, та й з КДБ часто навідувалися. Отакий тоді був час.
– Що, на Вашу думку, найважче в роботі вчителя?
– Найскладніше – це комунікація з дітьми. Є вчителі, які знають матеріал, але не вміють подати і розтлумачити його учням. Справа в тому, що, на превеликий жаль, і в радянський період, і в наш час немає відбору на педагогічні спеціальності. Туди йде кожен, хто хоче. А є чимало людей, які за своїми внутрішніми якостями, за характером просто не вміють і не можуть працювати з дітьми.
– З 1991-го по 2020 рік Ви очолювали обласну організацію Профспілки працівників освіти і науки України. З якими проблемами вчителі зверталися до профспілки в дев’яностих? Які з них залишилися й нині?
– У 1991 році очолив обласну профспілкову організацію, а вже з 1992-го почалися невиплати зарплати. Усі ті роки була одна й та ж проблема. В одних місцях гроші виплачували своєчасно, в інших – ні. Тож найбільшим викликом стало те, що люди дуже часто працювали без грошей. Зрештою, і нині, коли закінчується фінансовий рік, у багатьох наших громадах не вистачає державної освітньої субвенції, і вже починаються затримки із зарплатою вчителям.
– Яким здобутком профспілки Ви найбільше пишаєтеся?
– У 1996 році Верховна Рада ухвалила нову редакцію Закону України «Про освіту». Вона передбачала надбавки за вислугу років, але, на превеликий жаль, у 90 роках їх не виплачували. І нам вдалося домогтися, що в середині 2000-х ці надбавки вчителям таки повернули.
Повірте, кожне підвищення зарплати вчителям держава завжди планувала в набагато менших розмірах, ніж зрештою вдавалося домогтися завдяки пікетам і переговорам. Думаю, одним із наших досягнень було те, що для багатьох учителів запровадили і ті доплати й надбавки, яких раніше не було. Наприклад, почали доплачувати за класне керівництво у школах-інтернатах. Наприкінці 2000-х, під час фінансово-економічної кризи, ми хотіли, щоб освітянам підвищили зарплату. «Ми не можемо», – сказала тодішня прем’єрка Юлія Тимошенко. І пояснила, що тоді довелося б підвищувати зарплату всім бюджетникам. От ми й дійшли компромісу – запровадили надбавку за престижність педагогічної праці.
Спочатку цю надбавку передбачили лише для частини педагогічних працівників. Тоді ми організували пікет біля Кабінету міністрів. З’їхалися тисячі освітян з усієї України, прийшло й багато журналістів. Після цього, у березні 2011 р., уряд ухвалив постанову, якою поширив надбавку на всіх інших педагогічних працівників.
– В інтерв’ю «Галичині» 2019 року Ви називали серед головних проблем освіти консерватизм і відірваність від реалій. Що відтоді школа змогла змінити, а які проблеми залишилися?
– Це актуально й досі. Радянська школа, попри свої здобутки, зокрема те, що загальна середня освіта стала обов’язковою, не готувала дітей до життя. Від першого до випускного класу всіх вчили однаково. А кожна дитина – особистість. Когось тягне до поезії, когось – до журналістики, хтось любить працювати з деревом, а когось цікавить механіка чи наука. Ми витрачали на освіту величезні гроші. До вишів вступали 80 відсотків випускників шкіл, особливо після того, як запровадили платне навчання. І куди вони потім ішли? Закінчив, скажімо, філологічний факультет – і пішов працювати продавцем у магазин чи на базар.
У цьому й виявлялася відірваність школи від життя. Вона не допомагала дитині визначитися, куди йти далі. Ми вивчали системи освіти Франції, Німеччини, Австрії і, зрештою, Румунії. Там дітям ще у школі допомагають обрати майбутній фах. У Мюнхені я зустрів дев’ятикласника з Івано-Франківська. Він розповідав: «У нас уже з шостого класу вчителі, соціальні педагоги й психологи вивчають нахили кожної дитини». До дев’ятого класу вони вже мають для кожного учня рекомендації, де він може продовжити навчання. Хтось обирає фах кухаря, бо любить готувати, а когось тягне до іншої справи. До академічних ліцеїв ідуть лише одиниці – ті, хто планує вступати до вишів. Решта продовжують навчання у професійних коледжах.
Треба наближати школу до життя, щоб після 11-го класу учень умів і цвях забити, і розетку відремонтувати. Треба змінювати і погляди батьків. У нас, особливо на заході України, чомусь заведено вважати, що дитина неодмінно має здобути вищу освіту. Батьки їдуть на заробітки за кордон, а потім влаштовують своїх дітей на платне навчання. Та не всі діти можуть засвоїти університетську програму.
– Як Ви зацікавилися ономастикою – наукою, що вивчає власні назви?
– Ономастика – порівняно молода наука. В Україні вона почала активно розвиватися в 60-70-х минулого століття. Коли закінчив інститут, захопився структурною лінгвістикою. Шукав літературу в бібліотеках, але потрібних книжок не було ні в нас, ні навіть у Києві. Були вони переважно в Москві, а поїхати туди й попрацювати в бібліотеці я не мав змоги. Тож шукав іншу тему.
Якось в обласній бібліотеці надибав книжку «Топонімія Буковини». Написав її чернівецький професор, доктор наук Юрій Карпенко. Подивився я на неї і подумав: «А чому б не дослідити топонімію нашої області?». Із цією думкою й пішов до професора Івана Ковалика. А він каже: «Збирай матеріали, пиши дисертацію». Я зібрав матеріали, написав дисертацію й успішно її захистив.
Тема моєї дисертації – «Семантико-словотвірні типи ойконімів Прикарпаття XII-XX століть». Простіше кажучи, я досліджував, як упродовж цих століть виникали й змінювалися назви поселень нашої області.
Зрештою, дослідження власних назв спонукали мене і до написання книг. Перша з них «Гідронімія Івано-Франківщини» появилася за цікавих обставин. У той час обласне управління освіти заходилося видавати довідник «Вчені Прикарпаття». Зібрали біографії та фотографії всіх кандидатів наук із трьох закладів вищої освіти Івано-Франківська. Вийшло товсте видання. Якось почув, як один професор каже: «Та зібрали в тій книжці всіх тих, хто тільки дисертацію написав, а більше жодної праці не має». Я подумав, що це ж і про мене. Тоді й почав збирати матеріал для названого вище видання. Потім написав книжки про назви гір і населених пунктів Івано-Франківщини – і так пішло. Нині маю вже 18 книжок. Коли вийшов на пенсію, написав книжку про історію обласної профспілкової організації. Торік наша обласна організація відзначила 120-річчя.
– У березні 2027 року Вашій рідній Текучанській школі виповниться 175 років. Що найбільше Вас здивувало, коли Ви досліджували її історію?
– Коли писав дисертацію, багато працював в архівах і знаходив там чимало відомостей про рідне село Текучу Косівського району. Усе записував і думав, що згодом упорядкую матеріал і напишу про село. Та якось все відкладав. Коли вийшов на пенсію, почав перебирати ті папери й натрапив на цікаві матеріали. От і подумав, що напишу невеличку книжку про своє село. Видав її, коли якраз минало 395 років від першої письмової згадки про Текучу. У передмові висловив надію, що до 400-річчя хтось напише ґрунтовнішу працю про історію села. Але дивлюся – ніхто нічого не пише. Тож до ювілею сам підготував гарне видання про минуле рідного села «Село на нашій Україні…».
А школу в Текучі відкрили 18 березня 1852 року, набагато раніше, аніж у сусідніх селах. Під час роботи над книжкою про свою рідну школу «Храм освіти і культури» мене вразило, що багато жителів Текучі прагнули здобути освіту. А часи ж були різні. За Австрії не всі батьки хотіли, щоб їхні діти ходили до школи. Один гуцул навіть віддав свою землю під будівництво школи, аби його дітям дозволили до неї не ходити. І таке було. А в нас у селі люди все-таки хотіли вчитися. Текучанська школа вирізнялася тим, що давала учням міцні знання. До своїх обов’язків учителі ставилися надзвичайно сумлінно, хоча вищу освіту мали лише одиниці з них. Здебільшого вони закінчували педагогічні училища й викладали різні предмети.
– Коли озираєтеся на роки роботи в школі, профспілці та науці, яку зі своїх справ вважаєте найважливішою?
– Кожна справа по-своєму важлива – і робота в школі, і викладання в університеті, і керівництво профспілковою організацією. У нашій профспілці було 65 тисяч членів, і треба було всьому в ній дати лад. Усі ці справи були мені цікаві, і в кожній мав певні здобутки. Звісно, й недоліків вистачало. Чимало ґуль собі набив, але, на щастя, витримав.