Він міг обрати лише один із двох світів – точних фізичних формул або загадок минулого. Натомість Ілля Криворучко успішно поєднав обидва. Молодий науковець, який цього року завершив магістратуру фізичного факультету Львівського національного університету з відзнакою та отримав стипендію Президента України, паралельно досліджує історію рідної Коломиї. Старі світлини, архівні документи, забуті історії кам’яниць і людські долі стали для нього не тільки захопленням, а справою життя. Сьогодні Ілля Криворучко – науковий співробітник Музею історії міста Коломиї, автор краєзнавчих досліджень і книг. Про те, як дитяча цікавість до міських вулиць переросла у серйозне дослідження минулого, що приховують знайомі коломийські будівлі та чому байдужість може стати найбільшою загрозою для історичного обличчя міста, – у нашій розмові з Іллею КРИВОРУЧКОМ.
– Ілле, Ви почали цікавитися історією Коломиї ще в дитинстві. Що саме стало тією першою «ниточкою», яка привела вас до краєзнавства – старі вулиці, світлини, розповіді рідних чи бажання зрозуміти, якою була Коломия колись?
– Насправді все розпочалося з того, що під час прогулянок з мамою мав бажання глянути на коломийські будинки та вулиці далеко за межами центру, де мешкаю. Пам’ятаю, як сильно плакав від того, що мама не могла зі мною прогулятися вулицею Франка аж до залізничної колії, бо часу не мала, і відчув радість від побаченого на вулиці Миколайчука та Міцкевича. Тобто вже тоді відчув, що Коломия – це не лише середмістя, а й околиці з не менш цікавими будинками. Далі все розпитував маму, як вулиця називалася в часи її молодості, що було в кам’яницях. Пам’ятаю, що була карта з радянськими назвами вулиць позаду стоматполіклініки, яку ретельно вивчав, а коли з’явився інтернет і разом з ним світлини давньої Коломиї на сайті «SkyscraperCity», тоді зміг вибудувати ланцюжок назв вулиць. А далі почав цікавитися світлинами і їх пошуком на різних сайтах.
– У 2021 році одна стара фотографія римо-католицької плебанії фактично започаткувала ваш великий дослідницький проєкт. Чи можете пригадати момент, коли зрозуміли, що це вже не просто цікавість, а бажання досліджувати історію міста професійно?
– Після публікації знайденої світлини у Фейсбуці долучилися до спогадів не лише професор Іван Монолатій та тележурналіст Василь Нагірний, а й звичайні мешканці, які охоче розповідали, що було там, хто жив у радянські часи і в яких роках знесли плебанію, щоб звести РАЦС. Бували випадки, коли дзвонили спеціально, щоб розповісти важливе про кам’яницю. І в мене виникла спонтанна ідея об’єднати всі розповіді в одну коротку статтю. Після її публікації у квітні 2021 року в Фейсбуці мешканці почали охоче просити дослідити той чи інший будинок – і тоді стало ясно, що настав час цим зайнятися професійно. На той час вже мав базові знання з коломиєзнавства ще з шкільних років (тоді заклав основи краєзнавства вчитель історії Іван Паньків), тому з пошуком джерел, довідників та газет було простіше.
– Ваша книга «Про що мовчать коломийські будівлі» фактично змушує по-новому дивитися на знайомі місця. Яка історія коломийської будівлі особисто Вас найбільше здивувала або навіть змінила уявлення про місто?
– Тяжко виділити котрусь одну з тих, що найбільше могла здивувати, бо кожна кам’яниця, чи то австро-угорська, чи то польська, є цікавою та неймовірною апріорі. Це і триповерховий будинок колишньої швейної фабрики на Театральній, де на третьому поверсі була гардинна фабрика підприємиці Марії Горовіц, у якій жили і працювали в тому числі українці. Це і австро-угорський будинок українського лікаря Олександра Козакевича на вул. Шевченка, 33, це і будинок Окружного Союзу Кооператив на пр. Грушевського, 56 в стилі українського модерну, це і давній будинок гінеколога Давида Гаммера на пл. Вічевий Майдан з шикарними ліпнинами і так далі. Чим глибше досліджую кам’яниці, тим тяжче стає виділити серед них найкращу, найцікавішу чи найвидатнішу, бо кожна з них і формує місто над Прутом, яке називається Коломия.
– Ви працюєте з архівами, старими газетами, документами й фотографіями. Як народжується краєзнавча історія: з одного випадково знайденого факту чи з десятків маленьких доказів, які потрібно скласти докупи?
– Як беруся за давню кам’яницю, то в першу чергу шукаю стару назву вулиці в книжці Степана Андріїшина «Вулиці старовинної Коломиї», а також давні світлини з видом на цю вулицю. Тоді шукаю в інтернеті – з’являються посилання на довідники та газети, де фігурує назва вулиці з нумерацією, з’ясовую, що там було і хто жив. Звіряючись зі світлинами та працями коломиєзнавців, отримую підтвердження і починаю дослідження.
– Чи є в сучасній Коломиї будівля або місце, повз яке щодня проходять люди, навіть не здогадуючись, наскільки драматична чи цікава історія за ним стоїть?
– Є цікава цегляна будівля на вул. Шухевича, 78 – вона більш відома молодому поколінню коломиян як «Hryhorchuk Cosmetology». Однак, давня вілла була зведена в 1903 році як кагал – осередок влади єврейської громади Коломиї, яка була найбільш чисельною за складом населення. Саме там приймали рішення щодо питань, пов’язаних з утриманням єврейських закладів освіти та культури, шпиталю та інших. У часи німецької окупації з 1942 року діяв Юденрат – нацистський орган, який займався конфіскацією дорогоцінностей у єврейського населення. Його очолив Маркус (Мордехай) Горовіц, рідний брат вищезгаданої Марії Горовіц та співвласник її фабрики. Усіляко намагався давати хабарі гестапо, щоб відтермінувати арешт, робив усе можливе, щоб вони залишилися на деякий час недоторканними, поки нацисти не розстріляли його дружину. Цей трагічний випадок, а також активна депортація представників його національності до концтабору Белжець та остаточна безвихідь підштовхнули Маркуса та Марію Горовіців до самогубства восени 1942 року. Ця трагедія сталася в будівлі юденрату. Ось така трагічна історія ховається за стінами шикарної вілли, яка надихає коломиян різних поколінь.
– Окрему працю Ви присвятили репресованому подружжю Прошаків. Що для вас як дослідника найважче – працювати з документами про минуле чи усвідомлювати, що за цими документами стояли реальні людські долі?
– Пошук архівних справ Івана Прошака в Галузевому архіві СБУ в Івано-Франківській області та його дружини Марії Кушнірчук у ДАІФО не становив особливих труднощів. Те саме з публіцистичними статтями І. Прошака, які є в газетних фондах Музею історії міста Коломиї. Тяжче було усвідомлювати, що за написаними протоколами, рішеннями про реабілітацію та газетними статтями стоять важкі долі репресованого подружжя, а це знущання, катування, приниження та пристосування до тяжких умов таборів ГУЛАГу у Воркуті. І в цьому допомогла донька подружжя Прошаків, вчителька історії Ліснослобідської гімназії Олеся Гудимяк, з якою я знайомий уже багато років. Саме вона поділилася спогадами, родинними світлинами та архівами, які суттєво допомогли досконало дослідити життя її батьків та передати трагізм подружжя у своїй книжці.
– Цікаво, що Ви не є класичним істориком, і цього року завершили навчання з відзнакою на фізичному факультеті ЛНУ. Що спільного знаходите між фізикою і краєзнавством?
– Спільне між фізикою та коломиєзнавством знаходжу в чіткості, фактажі та конкретному викладі розповіді без зайвої водички. Не люблю писати довгі вступи та висновки – ось є кам’яниця, і саме про неї і розповідаю без упередженості. А далі нехай коломияни самі роблять висновки.
– Ви одночасно займалися серйозною науковою роботою у фізиці й досліджували історію Коломиї. Що вас більше захоплює – розгадувати закони природи чи відновлювати втрачену пам’ять міста?
– Насправді і те, і те. Магістерська робота з дослідження оптико-спектральних властивостей кристалу SASD під дією зовнішнього навантаження цікавила тим, що він виявився стійким до тиску, що вплинуло на залежність інтенсивності звичайної лампи, яка була в установці, від її довжини хвилі. Експеримент та розрахунки вийшли вдалими. Аналогічним чином є в коломиєзнавстві, тільки замість установки – документи та звичайний ноутбук з доступом до бібліотек і баз даних, а замість експерименту – пошук та аналіз. Це захоплювало насправді.
– Цього року Ви отримали стипендію Президента України за успіхи в навчанні та науковій роботі. Що для Вас означає це визнання і чи стало воно стимулом ставити перед собою нові, амбітніші цілі?
– Особисто для мене це означало, що на мені велика відповідальність перед Коломиєю та моїм університетом. Отримання стипендії припало на останній семестр магістратури, тому потрібно було підтвердити це успішними проходженнями практик та захистом магістерської роботи. Найбільше мене хвилював сам захист, бо мусив не лише представити та коротко пояснити результати своєї роботи, а підтвердити, що недарма фізичний факультет висунув мене як кандидата на вчену раду університету, яка й погодила подання на стипендію. На щастя, на високий бал захистив роботу. Щодо цілей, то головне і далі тримати високу планку, а це багато і багато працювати над собою на благо Коломиї та України.
– Як молодий краєзнавець, що Ви сьогодні вважаєте найбільшою проблемою у ставленні Коломиї до власної історичної спадщини? Що ми ризикуємо втратити, якщо не навчимося її берегти?
– На мою думку, найбільша проблема – це байдужість. Ми часто сприймаємо історичну Коломию як щось само собою зрозуміле: мовляв, старі будинки ще постоять, а якщо якийсь зникне – нічого страшного. Але з кожною такою втратою місто стає менш автентичним і дедалі більше втрачає своє обличчя. Для мене краєзнавство – це про старі фотографії, дати чи будівлі, про пам’ять людей і про розуміння того, чому Коломия стала саме такою, якою ми її знаємо. І найбільший ризик полягає в тому, що одного дня ми можемо отримати красиве, сучасне місто, але вже не впізнати в ньому історичну Коломию. Тому спадщину потрібно охороняти від руйнування, робити її живою для сучасного покоління. Молоді люди мають знати, що за кожним старим будинком, вулицею чи пам’яткою стоїть конкретна історія. Якщо ми цього не передамо далі, то втратимо набагато більше, ніж цеглу й архітектуру – ми втратимо частину власної ідентичності.
– Якби Вам дали можливість на один день повернутися в будь-який період історії Коломиї, який час Ви б обрали і з ким із коломиян минулого хотіли б поговорити?
– Як би я мав таку можливість, то, мабуть, повернувся б у Коломию кінця ХІХ - початку ХХ століття. Мені дуже цікаво було б побачити місто в той час наживо: як воно виглядало, чим жили люди, якою була атмосфера на вулицях, у крамницях, кав’ярнях, на площі. А найбільше хотілося б поговорити з кимось із тих коломиян, які безпосередньо творили культурне життя міста. Це з Адольфом Розенманном, власником центральної кав’ярні, це зі засновником «Січі» Кирилом Трильовським, це з рентгенологом Дмитром Станкевичем. Я б запитував про участь у великих історичних подіях, про звичайне життя: що вони любили, про що сперечалися, чого боялися, якою бачили Коломию через сто років. Думаю, саме такі розмови дали б можливість зрозуміти історію не як набір дат і фактів, а як життя конкретних людей. І, можливо, найцікавіше було б наприкінці запитати їх: «Як ви думаєте, що з вашої Коломиї залишиться через сто років?»
– Якою Ви хотіли б побачити Коломию через 20 років – містом, яке просто зберегло своє минуле, чи містом, яке завдяки цьому минулому змогло створити нове майбутнє?
– Про таке можна було б думати в мирний час, коли немає вторгнення ворогів на наші землі. А так у нас триває вже понад 10 років кровополитна російсько-українська війна, у якій ризики балістичних, ракетних та безпілотних ударів є високі. Тому найперше потрібно перемогти як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів нашої Матері-України. А так я б хотів бачити Коломию європейською – зі збереженими пам’ятками історії, але й такою, що мала б розвиток як індустріальний, так і культурний, як було в часи Австро-Угорської імперії. Мені хочеться, щоб через 20 років Коломия залишалася впізнаваною саме завдяки своїй історії, але водночас була сучасним, комфортним і живим містом. Щоб молодь не їхала звідси тому, що тут немає майбутнього, а навпаки – бачила можливості для себе. І я дуже б хотів, щоб тоді ми могли сказати, що не просто зберегли Коломию наших предків, а стали тими, які передали її наступним поколінням ще кращою. Для мене це і є справжня повага до історії: не жити минулим, а взяти з нього силу для майбутнього.
