Сьогодні в «Літературній світлиці» нашого часопису – завідувачка бібліотеки Тисменичанської філії №22 Івано-Франківської міської централізованої бібліотечної системи (МЦБС) Галина КУШНІРЧУК. Ні, ця жінка не є ні відомою літераторкою, ні авторкою наукових студій, вона не вирізняється унікальністю талантів чи професійними дивовижами, навіть не має вищої чи фахової освіти, а просто належно і з любов’ю виконує свої обов’язки як керівниця культурного закладу, добре знає ціну друкованого слова та вміє бездоганно відсіяти у книжковому світі добрі зерна від літературної полови, тонко відчуває справжнє й вдаване письменство і не розлучається з давньою мрією – створити у селі краєзнавчий музей...
Уже близько 20 років Г. Кушнірчук очолює бібліотечний заклад у селі, де народилася, навчалася і сьогодні живе та працює. А доти ким тільки не працювала, щоб допомогти своїй багатодітній родині, – і швачкою, й у колгоспі, й санітаркою у психлікарні... Тож коли я її запитав, чи не було страшно братися до нинішньої роботи, якої доти не знала, то жінка навіть не знітившись щиро зізналася: «Ні, тоді не було ні краплі страху, бо я ще не знала, що то за праця...».
– Коли я прийшла на цю роботу, Надвірнянську МЦБС, до якої тоді належала бібліотека в Тисменичанах, очолювала Марта Кушнерчук, яка й досі обіймає цю посаду, – розповідає пані Галина. – І саме Марта Іванівна була моєю першою доброю порадницею. А ще методисти й фахівці МЦБС надавали дуже велику підтримку. Я ж не мала спеціальної освіти. А також елементарних навичок бібліотекарки: заповнення формулярів, складання сценаріїв тощо мене навчала вчителька української мови і літератури Тисменичанського загальноосвітнього ліцею відома поетеса Світлана Ткачук, яка тоді за сумісництвом працювала ще й бібліотекаркою. Я ж доти 20 років не тримала ручки у руках, то дуже переживала...
Як сільська ґаздиня свої перші кроки на посаді завідувачки почала з наведення елементарного порядку у всіх чотирьох приміщеннях бібліотеки, щоб і працівникам, і користувачам було затишно та комфортно. 2014-го нашу бібліотеку визнали найкращою в області. То були нелегкі часи...
– Наскільки мені відомо, пані Галино, бібліотека у Тисменичанах має давню й цікаву історію...
– Так, у її минувшині було й процвітання, й періоди занепаду. Перша писемна згадка про хату-читальню, розташовану в приватній садибі ґазди Івана Яцківа у сільському кутку Заболоття у Тисменичанах, датована ще 1910 роком. Вона згоріла під час Першої світової війни. А у 30-х роках у нас було дві читальні. Такі хати колись були популярні й у великій пошані та слугували свого роду духовним осердям громадського життя. Там збиралися сільська молодь й просвітяни, навіть ставили вистави, з якими їздили селами.
До речі, 1936 р. у Тисменичанах створили організацію «Сокіл», яка налічувала 80 юнаків і 30 юнок. Ця молодь була дуже активною… Хати-читальні мали багато книжок. Та 1939-го й перед війною найцінніші видання люди розібрали й поховали, а частину книжок вивезли у невідомому напрямку. Моя родина переховувала книжки від «визволителів» у бункері, перекритому залізною бляхою, але повінь знищила все, що там було.
Перша сільська бібліотека у післявоєнний час працювала в нашому сільському клубі, бо тоді ще не було теперішнього адмінбудинку. Першим бібліотекарем у Тисменичанах був Макунов, родом не з Тисменичан, а згодом ним став наш односелець – Микола Лукач. Із 1953-го по 1992-й бібліотеку очолювала Марія Чорна – дружина сільського парторга Івана Чорного, а заклад був одним із найкращих на Надвірнянщині і мав звання «бібліотеки відмінної роботи». Тож саме завдяки родині Чорних село має сьогодні належне приміщення – чотири кімнати культурного закладу – в адмінбудинку, зведеному 1972 року. Якщо на 1953-й фонд бібліотеки налічував понад чотири тисячі книжок, то тепер їх більше десяти тисяч.
– На який час, на Вашу думку, припало найбільше піднесення сільської бібліотеки як масової читальні?
– Очевидно, що 2010 року, коли бібліотека почала активно комп’ютеризуватися. А перший комп’ютер, пригадую, нам подарував тодішній народний депутат Юрій Дерев’янко. Тоді також провели інтернет, була можливість спілкуватися всім охочим по скайпу, адже почалася реалізація програми «Бібліоміст» і ми 2011 року виграли проєкт, одержавши чимало оргтехніки. Було справжнє піднесення – різні навчання, зустрічі, конференції, обмін досвідом, поїздки, відвідини українських та закордонних делегацій. Було в бібліотеці дуже цікаво і дорослим, і молоді, й дітям. То справді була жива бібліотека – утворювалися черги з охочих прочитати ту чи іншу книжку. Звісно, на працівників припадало велике навантаження, але й такою самою великою була й радість від роботи. Нині таким уже нікого не здивуєш. А тими роками то було дивовижно.
– А чимось бібліотека у Тисменичанах вирізняється з-поміж інших філій МЦБС?
– Я навіть про це не думала. Можливо, що активною краєзнавчою роботою. Ми почали збирати й паспортизувати усну народну творчість у селі – пісні, гаївки, обрядові дійства тощо. Наприклад, я описала давній обряд весільного дійства у Тисменичанах, використавши нашу місцеву говірку, і багато людей як у нашому селі, так і за кордоном ним скористалися.
Людей це тепер дуже цікавить. А також ми збираємо, досліджуємо й описуємо давні світлини з життя нашого села різних часів, які я періодично викладаю у соціальних мережах. Намагаюся записувати сільські перекази й легенди. Скажімо, в Тисменичанах побутувала оповідь про хрест, який уцілів, коли згоріло господарство Юрія Фітковського. Тоді вогонь знищив усі п’ять житлових і господарських будівель у цього ґазди, а дерев’яний хрест край його обійстя, біля вулиці, навіть не зачепив, хоча ясени обабіч нього згоріли… У селі мені розповіли, коли й чому сталася та пожежа. Після запеклих боїв за гору Маківку у квітні – травні 1915-го, під час яких москалі зазнали великих втрат, один із московитів віхтем запаленої соломи зі злості чи на знак пімсти підпалив ті будівлі.
– Як тепер живе бібліотека у Тисменичанах? Чи є інтерес у людей до друкованого слова?
– Прикро казати, але той інтерес пригас. Очевидно, що для цього причин вагомих не бракує – і пандемія коронавірусу, й війна своє зробили. Читачів поменшало. Та попри все ми проводимо у нашій бібліотеці дуже багато масових цікавих заходів. А в умовах карантину навчилися багато добрих справ провадити завдяки сучасним технологіям. Звісно, для сучасної сільської бібліотеки сьогодні найголовніше – то книжка, але я думаю, що передовсім потрібно щось змінювати принципово у роботі таких культурних закладів, щоб бібліотека була не музеєм, а простором життя та спілкування людей. І це головно залежить від особистості бібліотекаря. Потрібно сьогодні робити все можливе й неможливе, щоб зберегти бібліотечні заклади. Нації ж без культури немає.
– А що саме Ваші читачі хочуть читати?
– У кожного свій вибір і смаки. Старші люди обирають класику, молодь – фентезі, а діти перестали читати казки й обирають серйозні прозові твори...
– Чи не бракує українських книжок на всі смаки?
– Хорошої української літератури бракує завжди. Книжковий фонд бібліотеки тепер не поновлюється так, як би нам хотілося. Вже два роки існує навіть законодавча заборона на придбання для бібліотек книжок чи періодики. Але той, хто любить і хоче читати, навіть за таких умов знайде у нашій бібліотеці те, що втамує його читацьку спрагу.
Звичайно, нова література – то добра справа, але обходимося наразі тим, що маємо. А десять тисяч примірників, погодьтеся, то вже не так і мало для сільської бібліотеки. У сучасних реаліях кожен письменник має право на висловлення своїх міркувань, бо відчуває слово по-своєму й відповідно до того творить. Головне – щоб писав щиро. А читач, маючи можливість вибору книжок на свій розсуд, розбереться в тому самотужки.
Саме читач своїм вибором, а не літературна критика, на мою думку, щонайперше може зупинити той потік графоманства й літературного непотребу, який спостерігаємо нині. А письменники, які працюють заради заробітку, з огляду на кон’юнктуру, плекають та просувають усюди лише свої амбіції й надміру високу самооцінку, ніколи й не зважатимуть на критику.
Важливо також, аби знані літератори пропагували й популяризували своїх талановитих побратимів, як це, наприклад, робить письменник Степан Процюк, заохочували потенційних читачів до ознайомлення з їхніми творами, а не заздрили їм та обходили увагою.
– Триває війна, яка забирає найкращих синів і дочок – захисників України... Яка, на Вашу думку, роль художніх творів у цей час?
– Книжка у всі часи мала велику вагу – з неї починалося й починається все у нашому житті. Вона виховує людину. А в часі війни, на моє переконання, друковане слово ще більш актуальне, ніж у мирні роки.
– А що для Вас особисто важить слово?
– Як на мене, то слово оздоровлює душу – прочитав, пережив емоції й вилікувався. Стає вільно на душі, ніби звільняюся від тягарів. Слово завжди допомагає переживати-долати негативні емоції чи навалу непотрібних думок. Так, слово для мене – то однозначно ліки.
– Що Ви порадили б тим, хто не бере до рук книжки, киваючи на воєнні реалії?
– Раджу таки знайти для себе той чи інший твір, який захочеться прочитати, – актуальний і для душі. А не можете читати – слухайте аудіозаписи книжок. Я теж, якщо чесно, майже не читаю – немає ні часу, ні можливості. Проте слухаю різні твори у форматі аудіо. І пусті думки щезають.
