Цьогоріч у лютому минуло два роки з дня відкриття Ветеранського простору в центрі Івано-Франківська, що діє у структурі БО «Перший добровольчий хірургічний шпиталь». А очолює цю новостворену реабілітаційну структуру в обласному центрі для ветеранів, їхніх сімей і родин втікачка від війни – психологиня за фахом харків’янка Олена ДУДЗЕНКО. Цю жінку з великим серцем і щирою усмішкою я назвав би обличчям Ветеранського простору. Вона і щоденною працею, і щирою любов’ю до справи творить його особливу атмосферу, адже вважає допомогу людям своїм місцем сили та життєвим покликанням.

Олена Дудзенко приїхала на Прикарпаття з Харкова у перші дні повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну.

– Так сталося, що у вересні 2024 року від дрона у селі Велика Лопань на Харківщині загинув мій батько – суддя Леонід Лобойко. Спочатку, 2022 року, я думала, що приїхала на Івано-Франківщину всього на кілька днів, – пригадує керівниця Ветеранського простору. – Згодом випадково, шукаючи роботу, у Тисменицькому центрі зайнятості я познайомилася зі Станіславом Онищуком – засновником БО «Перший добровольчий хірургічний шпиталь» (БРАСС) і відповідно – Ветеранського простору в Івано-Франківську на вул. Леся Курбаса. Мені попередньо сказали, що він шукав психолога. Але під час знайомства з’ясувалося, що шукає вже не психолога, а керівника Ветеранського простору в Івано-Франківську. Все, що сьогодні є у цій реабілітаційній структурі для ветеранів – від ідеї, облаштування приміщень і до архітектурних задумів – його праця та заслуга. Поки ми йшли від вулиці Січових Стрільців до Леся Курбаса, зі Станіславом привіталися та перекинулися кількома словами до сорока людей. Тоді я зрозуміла: це саме та людина, з якою хочу працювати, і байдуже – психологом чи керівником. Я відчула, що мені подобається та атмосфера, яку він створює навколо себе. Так знайшла не просто роботу, а справу, яку дуже люблю і в якій відчуваю своє справжнє покликання.

– Оленко, що змінилося за два роки?

– Приміщення, в якому сьогодні працюємо, ми орендуємо у міської ради. Також шпиталь у селищі Лисець фінансують з бюджету Івано-Франківської міської ради. Долучаємо до роботи й волонтерів. За два роки відбулося багато змін у нашій роботі. Я помітила, що мені як психологині вже важко працювати з цивільними людьми та їх запитами. Адже до нас приходять не лише ветерани війни, а й їх рідні – з будь-якими проблемами. Наприклад, людей може цікавити, як перекрити хату, оформити пенсію, приватизувати ділянку тощо. Я тут роблю те, що не мала змоги робити у Харкові – повністю себе реалізую, тому що допомагаю людям. Мені цікаво. Ми не маємо готових інструкцій чи алгоритмів – діємо крізь призму людяності. Наприклад, я не перший рік займаюся донорством і щомісяця здаю кров. Тож добре розумію почуття людини, яку з певних причин – як-от вага чи рівень гемоглобіну – не допускають до здачі крові. Якось до нас прийшов один військовий після важкого поранення, який мріяв одержати посвідчення Почесного донора України. Але через поранення не міг для одержання документа здати кров означену кількість разів. Він важко переживав це.

Порадившись зі Станіславом, ми сконтактували з Всеукраїнською громадською організацією «Донор UA». Надіслали їм необхідні документи, фотографії та підготували ветеранові сюрприз. У Всесвітній день донора крові запросили його у наш Ветеранський простір, а також журналістів, молодь та у присутності всіх нагородили ветерана війни як почесного донора за версією «Донор UA». Його засипали масою питань, а для нього така зустріч була дуже важлива. Я зрозуміла, що нема нічого неможливого, якщо хочеш людині допомогти. Завдяки активності медіа до нас звертається дедалі більше людей, які пропонують допомогу. Коли чую, що люди, які ще рік тому не знали, навіщо їм жити і не бачили свого майбутнього, сьогодні вже думають, як би організувати танці чи забави, моя любов до роботи, образно кажучи, дістає крила. Такі факти дуже гріють мою душу. За два роки до нас звернулося приблизно три тисячі людей. Десять відсотків – це ветерани війни, а решта – родини воїнів ЗСУ. Часто приїжджають іноземні волонтери. Це важливо, щоб особливо пацієнти шпиталю бачили, що про них знають й ними опікуються не лише в Україні. Іноземні добровольці з радістю спілкуються у шпиталі з нашими ветеранами і таким чином наживо, а не з медіа чи чуток пізнають реалії України.

– У чому сенс Ветеранського простору?

– Як керівниця я прагну своєю працею творити таку атмосферу, щоб люди могли вільно приходити до нас тоді, коли їм потрібно. Ветеранським простором активно користуються й наші дружні організації та партнери. На другому поверсі є ветеранський коворкінг – облаштований простір, яким можуть користуватися не тільки ветерани. Там є сучасні швейні машинки і за потреби працівниці ГО «Клаптик» шиють для військових адаптивний одяг. Є тут і робоче місце радниці міського голови Івано-Франківська з питань родин зниклих безвісти і загиблих Галини Батюк – відомої очільниці ГО «Родини загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська». Така наша співпраця дуже ефективна. Розміщений у рамках Ветеранського простору і Центр рекрутингу Сил територіальної оборони ЗСУ. Ми також допомагаємо одні одним у роботі. Якось до нас звернувся ветеран війни з іноземного легіону, який на фронті був поранений і став інвалідом, але добре володіє мовами країн Латинської Америки. Я звернулася до відповідних осіб і йому підшукали роботу інструктора. Також ми практикуємо з 2024 року проведення в Івано-Франківську ярмарків ветеранських бізнесів. Після першого такого заходу у Львові ми зібрали п’ятьох ветеранів-бізнесменів з різних міст України й вирішили ризикнути – організувати і в Івано-Франківську такий ярмарок. За рік наша спільнота вже налічувала до пів сотні ветеранів, які щороку приїжджають до нас, а ми до них. Участь за погодженням з міською радою у таких ярмарках безплатна. Також у Ветеранському просторі ми практикуємо проведення курсів іноземних мов для дітей захисників, презентації книжок ветеранів, організовуємо малярські виставки, дискусійні клуби та ін.

– Я відчуваю, що у кожному кроці Вашої роботи у Ветеранському просторі передовсім необхідне глибоке розуміння психології фронтовиків. Адже нема готових алгоритмів…

– Важливо не тиснути на ветеранів, зокрема й у бізнесі, а діяти з глибокою повагою до тих, хто свого часу пройшов пекло війни. Адже саме завдяки їм наші міста та села залишаються українськими. Потрібно відчувати межу між порадами, наданням інформації і спонукальністю. Ми розуміємо, що ветерани часто повертаються з пораненнями чи контузіями, і це потребує особливого підходу. Тому я не вагаючись особисто відвідую колишніх воїнів, щоб запросити їх до участі у наших ярмарках ветеранського бізнесу. Відтак одні ветерани радять іншим. Пригадую, як такий ярмарок відбувався в Івано-Франківську на Вічевому майдані, а перед початком стихія поруйнувала всі наші торгові намети. Я подумала, що це відштовхне учасників, тож вирішила дати ветеранам можливість чинити на свій розсуд. Усі представники ветеранських бізнесів приїхали і все полагодили. У людей, які пройшли через жорна війни, незламна сила духу. Дехто спершу приглядається до нашої діяльності, переконується у небайдужості працівників Ветеранського простору і лише згодом приходить. Більшість воїнів спершу потребують простого людського спілкування, тож навідуються спочатку до нас просто поговорити. За два роки я вже освоїла спілкування з ветеранами, образно кажучи, такою мовою, яка не створює між нами бар’єрів. Під час перших зустрічей хлопці і мене як психолога, та й інших перевіряють чи випробовують. А коли переконуються, що я витримую і нормально сприймаю їх інформацію, то відкриваються більше. Ветерани різних підрозділів і військових професій дуже відрізняються між собою. І на це потрібно зважати. Я працюю за американськими протоколами когнітивно-процесуальної терапії, розробленими спеціально для ветеранів та ветераном. Згідно з цим методом, посттравматичний стресовий розлад розглядають не як психічний розлад, а як складний процес відновлення, необхідний для подальшої реінтеграції у суспільство.

– Як подолати межу між ветеранським і не ветеранським простором у суспільстві? Може, потрібно активніше працювати і з простором суспільним?

– Ми якось на одному із тренінгів розмовляли про те, як спілкуватися з ветеранами. Чи правильно думати, що без спеціальних навичок комунікації до ветеранів чи ветеранок краще не підходити? Такі акценти ще більше поглиблюють дистанцію між суспільством і ветеранами. Звісно, коли одна частина воює, а інша – у тилу, то це різні досвіди у людей, які проблему спілкування поглиблюють. Найгірше для ветеранів, коли їхньою долею – через повсякденні турботи чи велику зайнятість – перестають цікавитися колишні колеги. Тоді такі фронтовики думають, що перестали існувати для суспільства. Потрібно постійно цю ниточку спілкування підтримувати й не обривати, бо саме з неї починається дорога до повернення ветеранів у суспільство. Якщо учасник війни не бачив своїх рідних упродовж кількох років, то навіть не знає, про що з ними говорити. А що вже казати про спілкування з громадянським суспільством?! Важливо також знати: проблема спілкування стосується не лише ветеранів війни, а й інших верств суспільства, які мають гіркий досвід війни. У кожної з цих спільнот – свої особливі болі й потреби. Потрібно не розділяти суспільство й не створювати межі між окремими його соціальними групами, а давати щонайбільше інформації кожному про кожного, тобто шукати шляхи єднання і порозуміння між такими спільнотами.

– Що осібно для Вас, Олени Дудзенко, означає праця у Ветеранському просторі Івано-Франківська?

– Ми працюємо щоденно. До Ветеранського простору на вулиці Леся Курбаса може прийти кожен у зручний для нього час. У суботу і неділю у нас відбуваються різноманітні заходи, на яких завжди є наші представники. Ми вирізняємося тим, що оперативно й фахово реагуємо на запити ветеранів війни чи їхніх родин – без зволікань і бюрократії. А ще Ветеранський простір – це територія відкритості та єднання, а також свобода самовираження для кожного. Моя праця – це те місце, яке я люблю, і водночас – особливе місце сили. Любов до такої роботи мене окрилює. Коли починала працювати, то завжди міркувала про повернення у Харків. А тепер думаю інакше: коли щось дуже любиш, то не можеш його покинути. Ветеранський простір наповнений життям, а головне – справді затребуваний людьми. Він дає мені сили жити далі й велике розуміння, що я роблю щось корисне – допомагаю людям. Як і вчили батьки змалку.

– Бажаю сили Вашим крилам любові до добродійства.