Цьогоріч Великдень для жительки Брошнева-Осади Ганни ДУЛЯБИ (з хати – Гуцул), був не лише світлим, а й по-родинному особливо величним: 11 квітня з ласки Божої їй виповнилося 100 років. Ще знадвору під’їзд двоповерхового багатоквартирного будинку у центрі селища, де сьогодні мешкає родина Дулябів, мене приємно здивував своєю чистотою і доглянутістю. І річ не лише у традиційних передсвяткових причепуринах – такого ладу у своїх домівках, як ми з’ясували під час спілкування, мешканці під’їзду дотримуються постійно, а не десь-колись чи напоказ. А квартира Ганни Михайлівни ще й вирізняється з-поміж сусідських невеличким золотавим хрестиком на одвірку – родина вирішила не знімати, а залишити до наступного року знак йорданських відвідин. Уперше в житті переступаю поріг помешкання своїх земляків Дулябів. У вікна квартири заглядають через дорогу бані величного храму Вознесіння Господнього УГКЦ. А дзвінкі церковні дзвони і зранку, і звечора дарують Ганні Дулябі мелодії і обійми вічного Світла.

…Найстарша донька іменинниці Люба – перша помічниця ювілярки – вправно й уважно вивозить мені назустріч на візку осяйну маму. І я відчуваю, що ми всі – і родина, і я як журналіст та односелець – щиро чекали цієї зустрічі, сподіваючись на добре спілкування у світлі Великодня та в ювілейний день вдячності Богу за дар життя Ганни Михайлівни. А життєва дорога іменинниці довжиною у сто років почалася у сусідньому селі Креховичі, яке разом з громадами Брошнева-Осади, Ракова, Брошнева та Кадобни творять Брошнів-Осадську територіальну громаду. Коли Ганні виповнилося десять років, її ще дитяча стежина простелилася разом з батьками у село Негівці на Калущині – тепер Верхнянської ТГ, а вже двадцятирічною доля її повернула у робітниче селище Брошнів-Осаду. Тут була робота на деревообробному комбінаті, дали житло у гуртожитку і … життя взяло молоду Ганну у свої обійми – і радісні, і пекучі.

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес!

– Дякую, що завітали, я вас чекала, як донька сказала, що навідаєтеся. А що говорити? Все моє життя – то робота, робота й робота. Мене так батьки навчили змалку. Я народилася у Креховичах, а відтак родина, шукаючи кращого життя, переїхала у Негівці на Калущину, а коли мені вже виповнилося двадцять років, батьки поселилися у Брошневі-Осаді, – згадує Ганна Дуляба. – Я тільки три класи закінчила у Креховичах, бо батько завжди казав нам, що дівкам, мовляв, не треба вчитися, а слід трудитися. Тож у Брошневі-Осаді я ще замолоду пішла працювати на 17-й ДОК (деревообробний комбінат, згодом – лісокомбінат «Осмолода») верстатницею у столярний цех, де виробляли дверні блоки. Я дуже любила свою роботу, працювала з радістю, тож хоч і втомлювалася, та завжди була великою оптимісткою у житті. А вдома, пораючись на городі, надзвичайно любила співати. Сапаю – і співаю, підгортаю картоплю – і співаю… І тепер дуже люблю. До речі, вже мої внуки у нашому церковному хорі співають.

– Що пам’ятаєте про свої життєві Великодні?

– У нашій родині Великдень завжди був великим празником. Де на той час жили батьки, там і паски святили постійно – і в Негівцях, і в Креховичах, і у Брошневі-Осаді. Я й досі люблю пожартувати. Пригадую, як одного року ми з донькою Любою йшли пішки у Креховичі святити паски, бо тоді у Брошневі-Осаді ще церкви не було. А там не закрили – була православна. А попереду нас до церкви крокував якийсь чоловік. Ми помітили, що з його великоднього кошика визирав такий довжелезний і гривастий хрін, що як хвіст теліпався на всі боки у такт з ходою чоловіка, тож ми всю дорогу щиро і до сліз сміялися – не могли стриматися. Усю дорогу було нам весело. А у Креховичах після Великоднього Богослуження у церкві й освячення пасок ми з рідними зазвичай ще повертали до свахи, там трохи гостилися і аж відтак поверталися вже додому до Брошнева-Осади. Батьки мої були прості й скромні люди, працьовиті й побожні, тож навіть попри різні труднощі у житті завжди старалися, щоб на Великдень родині не бракувало що у кошик покласти. А у Брошневі-Осаді ми святимо паски відтоді, як тут побудували церкву: спочатку невелику тимчасову, а згодом – сучасний величний храм Вознесіння Господнього УГКЦ. Вперше нашу паску у селищі освячував світлої пам’яті о. Зеновій Божик. Ми з чоловіком Григорієм, навіть мешкаючи у багатоквартирному будинку у самісінькому центрі Брошнева-Осади, завжди мали своє домашнє ґаздівство – й свині, й кури, й качки, й гуси, й навіть…корову тримали. Таке було життя. Бо ж у нас росло троє дітей – Люба, Володя та Ігор.

– Про що Ви, Ганно Михайлівно, думаєте з висоти свого столітнього ювілею? Чи мрієте?

– Я мрію прожити ще сто років! Ще хочу поспівати! Погуляти, – піджартовує усміхаючись ювілярка, киваючи на свою одну ногу…

– А яка пісня найбільше Вам до душі?

– Ще з молодих літ я дуже люблю співати «Несе Галя воду…»…

– То заспіваймо разом – і одна з Ваших ювілейних мрій збудеться!

– З радістю! – умить погоджується ювілярка і приємним голосом охоче підхоплює улюблену пісню своєї молодості. І ми разом обіймаємо Ганну Михайлівну відомою і жартівливою українською народною піснею…

– Знаю, що донька Люба постійно дбає про всі Ваші потреби й щомиті опікується Вами, – далі проваджу розмову.

– Так, звичайно, донька до мене уважна, терпляча й дуже працьовита. Бо самі розумієте, що то нелегко з візком виїжджати у двір чи відтак повертатися. Хоч і живемо ми на першому поверсі, але без пандуса то велика морока, бо сходинки перешкоджають. Я дуже люблю компанію, спілкування з людьми, тішуся молоддю. Я ні про що у своєму житті не жалкую – що було, те сі минуло. А Бог дав мені велику радість зустріти свій ювілей у Великодні дні, і я Йому безмежно вдячна за все. Бо Він і мій день народження зробив великим днем життя. Я щаслива. Прошу здоров’я і живу заради дітей та внуків, яких у мене, до речі, вже восьмеро.

– Столітній ювілей – то великий день для моєї мами. Вона його чекала і дуже переживала напередодні. А жити з мамою і опікуватися нею у такому золотому віці, то для мене великий дар Божий і водночас велика праця та відповідальність. Адже все моє життя сьогодні цілодобово обертається навколо мами. Ми у родині віримо у Бога, тож завжди славимо й нашу небесну маму Марію, і нашу маму земну – Ганну. У ювілейний день маминого народження, який припав цьогоріч на переддень Великодня і який ми з ріднею ще називаємо великим днем, я бажала мамі ще довго жити й жити, щоб і надалі бути нам земним ангелом-охоронцем. Основна мамина наука для мене – працювати, працювати і працювати. А її життя – приклад для кожного із нас.

– Ми з братом Романом ще у перші роки АТО брали участь у сучасній війні з російськими загарбниками, тож добре розуміємо, що завжди і в усіх обставинах треба цінувати кожну мить життя. Я люблю спілкуватися з бабусею і слухати її життєві історії. Особливо запам’ятав про переїзд рідні запряженою кіньми фірою із Креховичів до Негівців. У бабиній великій родині було семеро дітей. Можна собі тільки уявити, що їй довелося пережити за довгі роки – як кажуть, і голод, і холод. Таке воно життя – закручене й непередбачуване. Мій прадід ще сто років тому у Першу світову війну воював проти москалів на боці Австро-Угорщини, а ми й нині захищаємо від московитів Україну.

– Чи думав ти, Артуре, про ціну людського життя – як внук і воїн?

– Звісно, такі думки на фронті мене ні на мить не покидали. Я переконався, що на війні атеїстів нема. У таких обставинах людина починає переосмислювати сенси свого життя. Моя бабуся вірить у Бога, а змалку завжди різними способами разом з мамою вони заохочували й мене відвідувати церкву. Я вірю у Бога, а також співаю у молодіжному церковному хорі «Небесний Єрусалим» церкви Вознесіння Господнього УГКЦ селища Брошнева-Осади під орудою Наталії Барнич. А у час Великодня навіть до кінця ще не міг усвідомити, що моїй бабі Ганні вже сто років. Це великий день для ювілярки. А передовсім велич бабиного ювілею, на мій погляд, у її доброму внеску у виховання кожного зі своїх дітей і нас, онуків. Вона своїм життям показала, якою може бути сильною українська жінка, навіть якщо вона стала молодою вдовою і вимушена була підіймати трьох дітей. Бабуся засвідчила, скільки любові, життєдайності, віри та оптимізму може мати в серці людина, навіть попри поважний вік та інвалідність.

…Наша великодня розмова з ювіляркою була першою у житті. У моїй роботі журналіста трапляються такі щемливі моменти, коли під час прощання зі співрозмовниками поважного віку серце починає так немилосердно калатати, що я не завжди наважуюся сказати «до побачення». А якщо й промовляю, то радше за звичкою, бо розумію: моє творче «вперше» насправді може виявитися життєвим «востаннє». Адже на все – воля Божа.