Від початку повномасштабного вторгнення кількість українців, які прагнуть подарувати родину сиротам, значно зросла. Проте за красивим емоційним поривом завжди настає сувора реальність: оформлення документів, тривалі пошуки та адаптація дитини, яка вже має за плечима важкий досвід інтернатного закладу. Як розпізнати власну готовність до батьківства, чому не варто приховувати від дитини правду про її походження та як витримати кризу випробування кордонів новоспеченого сина чи доньки читайте в інтерв’ю з практичним психологом Івано-Франківського обласного центру соціальних служб Надією ГЕРАСИМІВ, яка вже майже 20 років веде курси для майбутніх усиновителів та прийомних батьків.

– Пані Надіє, курси для усиновителів та прийомних батьків – це обов’язковий етап, без якого неможливо офіційно стати на облік. На Вашу думку, чи можуть такі навчання реально підготувати до батьківства і в чому їхня основна цінність?

– Основне завдання навчання – щоб кандидати у прийомні батьки, батьки-вихователі, опікуни, піклувальники чи усиновителі ухвалили усвідомлене рішення. Щоб людина чітко розуміла, на що саме вона зважується. Це передбачає глибоке розуміння того, що діти, які потребують влаштування в сім'ю, мають свої особливості. Вони відрізняються від біологічних дітей, племінників, похресників чи інших дітей з оточення потенційних батьків. Такі діти інші, і вони мають дещо інші потреби. Крім того, курс допомагає кандидатам оцінити свою готовність до серйозних змін – як в особистому, так і в сімейному житті.

Саме це і є головним завданням нашого курсу. Також ми розвінчуємо різноманітні міфи та даємо людям практичні знання щодо виховання цієї категорії дітей.

– А скільки років Ви вже ведете такі курси? Як вони змінилися за цей час, можливо, стали більш прикладними та орієнтованими на сучасні реалії?

– Веду навчання кандидатів із 2007 року. Цей курс є дуже наочним і практичним. Звісно, з часом він змінюється, оскільки з'являються нові реалії. Наприклад, нині ми живемо в час війни. Безумовно, рівень безпеки тепер зовсім інший, як і стабільність чи рівень стресостійкості. Тож обов'язково враховуємо все це під час навчання. Кожна група потребує індивідуального підходу.

– Як велика війна вплинула на бажання українців приймати дітей у свої родини? Чи побільшало таких запитів, чи, навпаки, з'явилося більше страхів?

– Від початку війни кількість кандидатів зросла в рази. Що ж до страхів, то вони не змінилися. Нині у нас також навчаються кандидати з-поміж внутрішньо переміщених сімей, але я не можу сказати, що їхні побоювання якісь інші. Кожна родина індивідуальна й має свої особливі хвилювання, проте стверджувати, що страхів побільшало, не можу.

Мотивація у всіх різна. Хтось щиро прагне допомогти дітям, а хтось насправді намагається вирішити власні питання за рахунок влаштування дитини у сім'ю. Тобто все як і раніше, адже люди не завжди озвучують свої справжні мотиви.

– Як розпізнати, що родина справді готова до такого серйозного кроку, а не діє під впливом емоційного імпульсу чи романтизованих уявлень?

– Це видно по тому, наскільки людина включена в роботу. Буває, на початку кандидати дуже активні й горять цим, але вже на етапі подання документів до служби у них з'являються якісь претензії, вони починають нарікати на бюрократію тощо. Такі люди можуть, скажімо так, зійти з дистанції ще на старті. Інші ж – збирають документи, проходять навчання, але коли починається пошук дитини, за місяць-два згасають. Вони швидко розчаровуються і припиняють пошуки, бо втрачають запал. Натомість ті, хто дійсно має на меті взяти дитину в родину, не опускають рук та йдуть до кінця. І головне – вони не мають ідеалізованих очікувань.

– Навколо теми усиновлення й досі існує багато міфів, наприклад, про «погану генетику». Як на курсах Ви працюєте з цими та іншими упередженнями? І які міфи хотіли б розвінчати?

– Справді, страх перед генетикою є дуже поширеним, і цілком зрозуміло чому. Батьки побоюються, що в дитини може проявитися проблемна поведінка чи залежності, які мали біологічні батьки. Ми розвінчуємо ці міфи й чітко розмежовуємо, що саме передається генетично, а що ні. Хочу наголосити, що виховання, турбота, любов, піклування та задоволення потреб дитини мають набагато більший вплив на формування її характеру, поведінки та особистості, ніж генетичний фактор.

Які є упередження? Наприклад, дехто прагне усиновити дитину, але вважає, що самотнім людям це недоступно, оскільки усиновителями може бути лише повна сім'я, тобто подружжя. Побутує думка, що така родина обов'язково має бути заможною. Насправді ж це не так, адже усиновити дитину може й самотня людина із середнім рівнем доходу.

Також кажуть, ніби усиновлюють лише немовлят. Насправді ж у родини беруть і старших дітей, і підлітків. Ба більше, усиновлюють не лише поодинці, а й цілими сімейними групами, які за законом не можна розділяти, тобто – і двох, і трьох дітей одночасно.

Ще один поширений міф полягає в тому, що таємниця усиновлення – це найкращий захист. Багато хто думає, ніби дитині не варто про це розповідати, аби вона не покинула батьків чи з якихось інших причин. Насправді це помилкова думка. Дитина має знати правду про своє походження. Це необхідно як їй самій, так і для побудови майбутніх міцних та довірливих стосунків між батьками і дітьми. Інший частий страх полягає в тому, що діти нібито невдячні, тому не варто брати їх у родину. Що ж до вдячності чи невдячності, то можу сказати одне, що її не варто чекати навіть від біологічних дітей. А труднощі у вихованні та кризові періоди можуть виникнути з будь-якою дитиною – як із рідною, так і з прийомною чи усиновленою.

– Які випадки з Вашої практики найкраще ілюструють те, що від дитини не варто приховувати те, що вона усиновлена?

– Іноді до нас звертаються кандидати, які вже стали усиновителями, із запитанням: «Що робити? Дитині вже хтось розповів про це на дитячому майданчику. Їй усього шість років, і вона заплуталася в собі. Як тепер знайти до неї підхід і як усе пояснити?». Буває, що діти реагують на таку інформацію дуже агресивно. Натомість інші усиновителі розповідають, що коли їхній дитині хтось сторонній намагався про це повідомити, вона поставилася до почутого абсолютно спокійно, бо вже знала правду від батьків.

Дитині обов'язково потрібно говорити про те, що вона усиновлена, аби запобігти низці ймовірних проблем. Насамперед, приховування правди підриває довіру. Треба розуміти, що рано чи пізно вона все одно про це дізнається, питання лише в тому, в який спосіб. Їй можуть про це сказати сусіди, родичі, у школі чи просто на вулиці. Ба більше, дитина може виявити це навіть під час здачі аналізів у лікарні. Коли ж людина дізнається про таке вже у свідомому, дорослому віці, у неї може виникнути глибока криза ідентичності: «Хто я? І кому я взагалі вірив?».

– Яка позиція сучасної психології щодо того, коли саме розповідати дитині її історію?

– Повідомити про це потрібно якомога раніше, з того моменту, коли дитина уже здатна сприймати інформацію. У три-п'ять років діти чудово розуміють зміст казок чи якихось історій, тож здатні осягнути й таку розповідь.

Сина чи доньку варто підготувати, зокрема сформувати в них спокійне й нормальне ставлення до цієї теми. Зробити це можна через тематичні казки, оповідання, мультфільми або фільми. Тоді в дитини природно виникнуть запитання, і саме в цей момент варто про все розказати, але без зайвої деталізації. Знати правду про себе – це абсолютно нормально. З часом у дитини з'являтимуться нові запитання, і на них треба відповідати чесно, зважаючи на її вік та потреби. Проте знати про своє походження вона має обов'язково!

– З якими найважчими психологічними травмами стикаються діти в інтернатній системі? Як вони «проявляються» в перші місяці спільного життя з прийомними батьками?

– Найперше, це порушення прив'язаності. В інтернатному закладі працівники, працюють по змінах, також є плинність кадрів. Як наслідок, у дитини немає того єдиного дорослого, з яким вона могла б побудувати довірливі стосунки, і надійна прив'язаність не формується. Персонал задовольняє лише ті її базові потреби, які передбачені посадовими обов'язками.

Коли така дитина потрапляє в сім'ю, у неї вже є порушена прихильність. Це стається, коли її вилучають з біологічної родини. Зрозуміло, що причини позбавлення батьківського піклування ніколи не є позитивними. Проте це були її рідні батьки, з якими вже існував певний зв'язок, і його розірвали. Як це проявляється в умовах нової сім'ї? Дитина може або занадто «залипати» на батьків – постійно бути поруч, намагатися вилізти на коліна чи обійняти, або, навпаки, весь час триматися осторонь і зберігати дистанцію.

Також на перших етапах дитина може переїдати через те, що раніше не отримувала достатньо їжі, тому вона не впевнена, чи будуть харчі наступного разу. У неї взагалі не було відчуття стабільності. Також дитина, навіть у старшому віці, може вимагати іграшок або якоїсь специфічної уваги з боку батьків, якої зазвичай потребують значно молодші діти. Треба розуміти, що їй цього бракувало на попередніх етапах життя. І для того, щоб успішно подолати затримку психічного розвитку, їй необхідно компенсувати все те, що було недоотримане раніше.

– Як формується прив'язаність у дитини, яка вже має негативний досвід стосунків із дорослими? Якими мають бути перші кроки батьків для завоювання її довіри?

– Довіра формується найперше через задоволення потреб. Важливо вчасно помічати й закривати ці запити, а також розуміти почуття дитини та пояснювати їх їй самій. Необхідно впроваджувати ефективну дисципліну без фізичних покарань. Це принципово. Дуже важливо сформувати безумовне прийняття. Дитина має знати, що її люблять, навіть коли її поведінка є неприйнятною. Крім того, варто залучати малюка до своєї діяльності, шукати спільні інтереси та разом проводити вільний час. Усе це допомагає сформувати міцну прив'язаність дитини до нової родини.

– Що таке період «медового місяця» після переїзду дитини в родину і чому за ним майже завжди настає етап «перевірки кордонів»: прояви деструктивної поведінки, істерики? Як батькам вистояти в цей кризовий момент?

– Він хоч і називається «місяцем», а насправді може тривати набагато довше – від пів року до року. Треба знати, що в цей час дитина намагається бути дуже зручною: допомагає батькам, постійно крутиться поруч і робить усе для того, щоб її полюбили. Але коли вона бачить, що її прийняли, то вирішує перевірити: «А чи полюбите мене, коли буду іншою і поводитимуся інакше?».

І тоді дитина починає випробовувати батьківське терпіння. Цей бешкетний період зазвичай триває значно менше, проте може скластися враження, що малюк ніби збожеволів. У цей період батькам варто запастися терпінням. Вимоги до дитини мають бути розумними, а з боку родини потрібна максимальна підтримка. Не варто квапитися зі зверненням до фахівців, адже це може змусити дитину засумніватися в собі чи у любові її нових батьків. Коли вона остаточно переконається, що її приймають і люблять будь-якою, тоді нарешті заспокоїться і покаже, якою є насправді.

– Що б Ви порадили людям, які дуже хочуть подарувати дитині родину, але панічно бояться, що не впораються з цією роллю?

– Більшість кандидатів мають певні побоювання щодо влаштування дитини в сім'ю. Вони стосуються як стану її здоров'я, так і взаємного прийняття: чи зможе дитина сприйняти їх як батьків, чи зможуть вони самі прийняти її та полюбити як рідну. Проте це лише страхи. На навчанні детально розбираємо такі моменти, і з часом вони розвіюються.

Якщо людина панічно чогось боїться, найкращі ліки проти цього – отримати якомога більше достовірної інформації. Кандидати можуть звернутися до служби у справах дітей, де їм розкажуть про форми сімейного влаштування, умови та про те, які саме діти потребують родин. Також можна поспілкуватися з діючими прийомними батьками чи усиновителями, які вже мають практичний досвід. Але при цьому варто розуміти, що в кожного своя історія, і лише після цього ухвалювати рішення. Якщо ж попри все панічний страх залишається, то такий крок, напевно, варто відкласти. Адже для того, щоб зважитися на це, потрібно спочатку віднайти внутрішню опору та відчути впевненість у власних силах.