Це інтерв’ю з дослідником дисидентського руху, кандидатом історичних наук, доцентом кафедри історії України і методики викладання історії Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Богданом ПАСКОЮ для мене особливе, бо воно про мого батька – політв’язня радянських таборів Василя ПРОЦЮКА, якого наприкінці 1950-х рр. система покарала за любов до України і… книги. Ця журналістська розмова для мене є спробою отримати відповіді на питання, які роками залишалися недоговореними в нашій родині, зрозуміти досвід людини, життя якої радянська система намагалася зламати, тобто уважніше вдивитися в історію батька за межами сімейних фрагментів пам’яті.
Мій батько рідко говорив про слідство, табори, допити чи ціну, яку довелося заплатити за вірність собі. У дитинстві я радше відчувала тінь цієї історії у стриманості й обережності, з якою покоління колишніх політв’язнів навчилося жити після радянського насильства.
Дослідник дисидентського руху Богдан Паска у статті «Справа педагогів»: розправа радянського режиму над прикарпатськими вчителями-патріотами наприкінці 1950-х рр.» повертає із забуття історію двох молодих учителів – Василя Процюка та Володимира Андрушка, яких радянська система покарала за книжки, пам’ять, захист української мови й право думати поза дозволеним каноном. Це дослідження, побудоване на матеріалах архіву СБУ, відкриває, крім механіки репресивної машини, ще й драму покоління, яке після поразки збройного підпілля УПА обрало тихий, інтелектуальний шлях спротиву.
У цій історії особливо вражає майже символічний страх системи перед книжкою: вилучені бібліотеки, заборонені автори, допити через прочитане. Те, що сьогодні здається природним правом – читати Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Андрія Чайковського, Уласа Самчука, тоді ставало доказом «злочину». Але не менш важливим є інше питання: що відбувалося з людиною після звільнення? Як жити далі, коли табори позаду, а переслідування, на жаль, ні?
Цей діалог також є прагненням розгледіти в архівній справі не тільки «об’єкт дослідження», а живу людину – молодого вчителя, мого батька, який не зрікся друзів на допитах, пережив систему й наприкінці 1980-х, уже в час відродження незалежності знову повернувся до відкритої боротьби. І, можливо, це також намагання зрозуміти, як із родинної пам’яті народжується велика історія країни.
– Пане Богдане, коли Ви працювали з архівною справою мого батька – Василя Процюка, що Вас найбільше вразило як дослідника?
– Кримінальна справа щодо звинувачення прикарпатських педагогів Василя Процюка й Володимира Андрушка 1959–1960 рр. складається із двох томів і зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України в Івано-Франківській області. Її відкрили проти двох молодих учителів, які були патріотами, намагалися читати і поширювати книги з історії України, української літератури, відстоювати мову, національну пам’ять. Василь Процюк був родом із села Камінне, а Володимир Андрушко – з села Саджавка (обидва на Прикарпатті), вони навчалися у Станіславському педагогічному інституті, стали вчителями-філологами, працювали за фахом у різних селах області. У жовтні 1959 р. їх заарештували співробітники КДБ за поширення нелегальної літератури. Найбільше мене вразило те, наскільки «небезпечними» для тогочасної радянської системи виявилися звичайні речі – книги, розмови про українську мову, інтерес до власної історії… Коли вивчаєш матеріали справи В. Процюка, бачиш активну молоду людину, яка прагне знати більше про свій власний народ, поширювати правду в суспільстві, щось робити для того, щоб змінити ситуацію на краще.
– Наскільки типовою чи, навпаки, винятковою була історія Василя Процюка для молодої прикарпатської інтелігенції кінця 1950-х років?
– Історія Василя Процюка була водночас і типовою, і по-своєму особливою. Типовою тому, що наприкінці 1950-х рр. серед молодої прикарпатської інтелігенції, особливо студентів і вчителів, було дуже багато таких, які внутрішньо не приймали радянську систему. Не треба забувати про те, що наш край був окупований «совітами» тільки в середині 1940-х рр., а до початку 1950-х рр. тривав активний збройний спротив УПА. Переважна більшість місцевого населення була вихована ще в дорадянські часи, мала високий рівень національної свідомості. Багато хто цікавився правдивою українською історією, читав заборонені книги, говорив про русифікацію, співчував колишнім учасникам ОУН і УПА. У матеріалах справи навіть є показові слова про те, що в середовищі студентів Станіславського педінституту такі настрої були дуже поширеними. Просто більшість людей боялися відкрито проявляти свої погляди, бо добре знали, чим це може для них закінчитися. На якісь конкретні дії наважувалися одиниці. Водночас Василь Процюк вирізнявся тим, що не обмежувався приватними розмовами чи внутрішнім невдоволенням. Він активно поширював українську літературу, намагався гуртувати навколо себе однодумців, переживав за становище української мови й навіть долучився до підготовки листівки на її захист.
– Ви пишете у своїй науковій статті, що молоді педагоги обрали мирний спротив уже після поразки збройного підпілля УПА. Чи можемо ми сказати, що саме такі люди, як Василь Процюк, стали мостом між поколінням повстанців і поколінням шістдесятників?
– Так, я думаю, що це цілком справедливе твердження. Після того, як збройний опір УПА був придушений, боротьба за українську ідентичність не зникла, змінилися тільки методи боротьби. Саме такі люди, як Василь Процюк і Володимир Андрушко, стали представниками нового покоління спротиву. Вони діяли вже не зі зброєю в руках, а через слово, книжку, освіту, захист української мови та історичної пам’яті. Хоча під час обшуків, окрім нелегальної літератури, у В. Андрушка вилучили вибухівку, ракетні патрони та гільзи, а у рідних і знайомих В. Процюка – пістолет і кілька патронів. Вони виросли в середовищі, де ще була жива пам’ять про визвольний рух, про підпілля й репресії радянської влади. Частина з них особисто застала діяльність ОУН і УПА або спілкувалася з людьми, які були до цього причетні. Вони добре розуміли, що в нових умовах відкрите збройне протистояння вже неможливе. Тому й обрали інший шлях – інтелектуального і культурного спротиву. Намагалися зберегти українську мову, читали і поширювали заборонені книжки, шукали правду про минуле свого народу поза межами радянської пропаганди. А вже в 1960-х рр. на такому ґрунті виросло покоління шістдесятників і дисидентів, яке продовжило цю боротьбу в ширших масштабах. Тому Василя Процюка справді можна вважати одним із тих людей, які поєднали покоління повстанців із наступною хвилею українського національного руху.
– Наскільки важливими в цій історії були середовище Станіславського педінституту, коло молодих учителів, приватні бібліотеки й неформальні розмови? Чи саме там формувався український спротив?
– Так, насправді саме в такому середовищі тоді й формувався український спротив. Станіславський педінститут у 1950-х рр. був одним із місць, де збиралася національно свідома молодь. Важливу роль відігравали приватні бібліотеки, бо через книги люди дізнавалися про правдиву українську історію та літературу, яку в СРСР фактично приховували. Для Василя Процюка такою школою стала бібліотека жительки Станіслава Ольги Тисовецької, де були старі українські журнали й книжки дорадянського видання. А далі через дружні розмови, обмін книжками, дискусії про мову й історію виникало коло однодумців, із якого поступово виросло нове покоління українського дисидентства. Невдовзі, у середині 1960-х рр., викладачі історії уже Івано-Франківського педінституту Валентин Мороз і Петро Арсенич сформують навколо себе осередок шістдесятництва, поширюватимуть самвидавну літературу, досліджуватимуть народні звичаї і традиції.
– У справі Василя Процюка книги фактично стали речовими доказами «злочину». Що це говорить нам про страх радянської системи перед історичною пам’яттю?
– Ця справа дуже добре показує, що радянська влада боялася будь-яких проявів української національної свідомості й історичної пам’яті. Під час обшуків у Василя Процюка, Володимира Андрушка та їхніх знайомих КДБ вилучило сотні книг і журналів, які сьогодні ми сприймаємо як звичайну українську літературну й історичну спадщину. Серед них були твори Михайла Грушевського, Пантелеймона Куліша, Богдана Лепкого, Уласа Самчука, Андрія Чайковського, журнали «Літературно-науковий вісник», «Записки НТШ», альманах «Червона калина». Драматичну поему Лесі Українки «Бояриня» та книжки про історію України теж трактували як «націоналістичну літературу». Функціонери радянського режиму чудово розуміли, що якщо людина починає читати такі тексти, вона буде ставити питання про справжнє минуле України, про репресії, про природу радянської окупаційної влади. Тому книги ставали для КДБ майже такими ж небезпечними, як організоване підпілля.
– Мене особливо вразив епізод із бібліотекою Ольги Тисовецької. Наскільки недооціненою є роль таких людей – хранителів української культури – у збереженні національної тяглості?
– Роль таких людей, як Ольга Тисовецька, направду дуже важко переоцінити. Це були, як правило, українські інтелігенти старшого покоління, які прожили більшу частину свого активного життя ще до радянської окупації та залишилися патріотами свого народу. Зрозуміло, що активна громадська діяльність у Радянському Союзі в той період була фактично неможливою, тому ці люди вирішили хоча б передати молодшому поколінню свої погляди, переконання, заохочували до читання української літератури, вивчення правдивої історії. В. Процюк проживав у студентські часи у Станіславі саме у квартирі Ольги Тисовецької. Жінка всіляко намагалася долучатися до формування в нього патріотичних поглядів, але завжди казала бути обережним на публіці, не висловлювати своїх переконань відкрито, адже добре знала, чим це може завершитися. Під час обшуку працівники КДБ вилучили 91 книгу з бібліотеки О. Тисовецької, яка вже була у власності В. Процюка. Після судового процесу цю літературу було передано до закритих фондів архіву Станіславської області.
– Якщо прибрати радянську риторику зі «справи педагогів», за що насправді був покараний Василь Процюк? Чого ж боявся КДБ?
– Якщо говорити просто, то Василя Процюка покарали за те, що він залишався українським патріотом у середовищі, де це сприймалося як загроза для системи. Він читав і поширював книжки, які не вписувалися в радянську версію історії, говорив про русифікацію, цікавився минулим України, підтримував рідну мову. У справі є епізод, де він разом із друзями підготував текст листівки на захист української мови й навіть шукав друкарський шрифт, щоб її розмножити. Саме це КДБ сприйняв як серйозний виклик. Радянська влада боялася людей, які могли впливати на інших, а Процюк був молодим учителем, мав авторитет серед друзів і студентського середовища, давав знайомим читати заборонені книжки, обговорював з ними історію та політику. Під час слідства кадебісти постійно намагалися довести, що він нібито створив «націоналістичну групу», хоча фактично йшлося про коло знайомих, які читали українську літературу і говорили про те, про що в СРСР мовчали. У доповідних записках КДБ того періоду можна простежити страх режиму перед тим, що до боротьби проти влади долучається дедалі більше людей із вищою освітою. Уже за кілька років молоде покоління українських інтелектуалів – Іван Дзюба, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Лесь Танюк, Алла Горська, Іван Світличний, Євген Сверстюк – стане осердям руху шістдесятників.
– У матеріалах «справи педагогів» багато психологічного тиску: багатогодинні допити, повторювані запитання, моральне виснаження. Наскільки так звана «хрущовська відлига» була міфом для людей, які потрапляли в поле зору КДБ?
– Для людей, які потрапляли в поле зору КДБ, «хрущовська відлига» часто виявлялася умовною річчю. Так, після смерті Сталіна режим став менш кривавим, уже не було масового терору таких масштабів, як у 1930-х чи 1940-х рр., але сама система контролю й переслідування українських патріотів нікуди не зникла. Не треба забувати про те, що саме за часів Хрущова КДБ організував убивства лідерів ОУН за кордоном – Лева Ребета (1957 р.) і Степана Бандери (1959 р.). У справі Василя Процюка добре видно, як працював механізм «ламання особистості». Наприклад, окремі допити тривали по шість-сім годин, а слідчі весь час намагалися довести існування якоїсь «антирадянської групи». Формально влада говорила про лібералізацію, але коли йшлося про український національний рух, про мову, історію чи пам’ять про УПА, КДБ діяв дуже жорстко. З історії знаємо, що російський «лібералізм» завжди закінчується на українському питанні. Тому для таких людей, як В. Процюк, «відлига» припинялася у той момент, коли вони починали мислити й говорити не так, як вимагала система.
– У своїй статті Ви дуже тонко показуєте поведінку Василя Процюка на слідстві. Він не свідчив проти друзів і брав провину на себе. Як Ви це читаєте як історик?
– Для мене це один із найважливіших і водночас найлюдяніших моментів у всій справі. Коли читаєш протоколи допитів В. Процюка, видно, що він від початку намагався максимально обмежити коло людей, яких могла зачепити справа. Він довго заперечував передачу літератури друзям, уникав конкретних прізвищ і не підтверджував версію слідства про існування організованої «антирадянської групи». У тих умовах це вимагало великої внутрішньої витримки. Треба розуміти, що КДБ намагався «розкрутити» справу ширше, знайти нових фігурантів, створити враження «великої змови». Всього було допитано 44 свідки, серед яких – близькі друзі фігурантів справи Роман Яцинович, Михайло Брикалюк, Ярослав Пушкар, Зіновій Остап’як, Володимир Генза, Іван Остапчук та ін. Василя Процюка постійно підштовхували до того, щоб він дав покази на своїх знайомих, підтвердив існування організації чи «націоналістичного осередку». Але навіть після багатогодинних допитів він не визнав створення такої групи і часто брав відповідальність на себе. Саме такі речі в архівних документах говорять про людину більше, ніж офіційні характеристики чи тексти вироків.
– Коли Ви працювали над цією темою, чи був момент, коли В. Процюк перестав бути для вас лише архівним персонажем?
– Так, і, мабуть, це сталося тоді, коли я почав уважно читати протоколи його допитів та пояснення. У цих текстах удалося відчути В. Процюка як живу людину, повноцінну особистість. Це був молодий учитель, який переживав за українську мову, читав багато книжок, намагався вивчати нашу історію і водночас розумів, що система може зламати йому життя. Особливо вражає те, як він намагався не втягувати у справу своїх друзів, хоча сам перебував під сильним тиском. У такі моменти історія стає по-справжньому живою. Зрештою, покарання в умовах протистояння з КДБ було невідворотнє – у результаті судового процесу, що відбувся у Станіславі в січні 1960 р., Василь Процюк отримав 4 роки позбавлення волі, а його посправник Володимир Андрушко – 5 років.
– Історія переслідування дисидента не закінчувалася вироком, часто справжня трагедія починалася після повернення. Наскільки типовою була доля колишнього політв’язня, якому фактично забороняли повернутися до професії та прирікали на соціальну ізоляцію?
– Це правда, у системі каральних заходів радянського режиму кримінальне переслідування і ув’язнення були тільки «верхівкою айсберга». В арсеналі КДБ було дуже багато інших, більш підступних методів – від використання таємних агентів, суцільного стеження і прослуховування до заборони на професію, обмеження в правах і компрометації у суспільстві. Дисиденти, які відмовлялися йти на співпрацю із владою, наштовхувалися на постійні виклики до КДБ, профілактичні бесіди, моральний тиск. Їх, за вказівкою спецслужби, не брали на роботу, піддавали адміністративному нагляду, коли людина по суті змушена була жити під домашнім арештом. До кола спілкування дисидентів вводили агентів КДБ, які не тільки звітували своїм кураторам про кожен крок особи, а й намагалися всіляко переконати людину порвати із рухом спротиву. У результаті інакодумці опинялися в такій ситуації, коли продовжувати боротьбу проти системи ставало просто неможливо. Переконаний, що більшість таких методів застосовували й проти Василя Процюка.
– Чи достатньо українська історія сьогодні говорить про повсякденне приниження дисидентів, тобто не тільки про табори, а десятиліття повільного нищення людини та її родини?
– Ні, я думаю, що українське суспільство ще не до кінця усвідомило масштаб цього повсякденного тиску й приниження, через яке проходили дисиденти. Довгий час ми знали переважно про арешти, табори, гучні судові процеси, але значно менше говорили про те, як людей роками ламали після повернення. Однією з причин є те, що архіви КДБ стали по-справжньому доступними лише в останні десятиліття. Там зберігається величезний масив документів, які показують увесь механізм повільного психологічного виснаження людини, знищення і ламання особистості. Тепер ми маємо докази злочинних дій системи – конкретні вказівки і розпорядження, які давали безпосередньо керівники комуністичної партії, і можемо простежити весь механізм боротьби проти дисидентів. Крім цього, ми маємо чимало мемуарів, листів, усних спогадів самих дисидентів і членів їхніх родин. Тому я думаю, що такі дослідження тільки починаються, і з часом українська історія значно глибше покаже героїзм спротиву дисидентів, а також ту щоденну ціну, яку люди за нього платили.
– Добре пам’ятаю, будучи школяркою, як наприкінці 1980-х мій батько знову включився в громадське життя і став одним з ініціаторів «Живого ланцюга» у січні 1990-го. Що це говорить про покоління людей, яких система так і не змогла зламати?
– Це, мабуть, одна з найважливіших рис того покоління – їх можна було ув’язнити, залякати, позбавити кар’єри, проте не вдалося змусити відмовитися від своїх переконань. Наприкінці 1980-х рр. колишні дисиденти, політв’язні, люди з досвідом спротиву стали найбільш помітною силою в українському національно-демократичному русі. Вони брали участь у створенні осередків Народного Руху України, організовували мітинги, вечори пам’яті, відроджували українські громадські організації, повертали із забуття заборонені імена. «Живий ланцюг» 21 січня 1990 р. був одним із символів цього пробудження – мільйони людей від Івано-Франківська через Львів до Києва взялися за руки на честь Акту Злуки УНР і ЗУНР. Дуже часто серед організаторів національного руху на місцях ми бачимо особистостей, яких КДБ колись переслідував як «неблагонадійних». Найбільш яскравий приклад – Левко Лук’яненко, якого в 1961 р. радянська влада засудила до смертної кари, а через 30 років він став співавтором Акту проголошення незалежності України. Василь Процюк належав до покоління людей, які десятиліттями жили з відчуттям внутрішньої відповідальності за Україну. Вони вміли чекати, терпіти й не втрачати віри навіть тоді, коли здавалося, що система є вічною. І коли наприкінці 1980-х рр. з’явилася можливість діяти відкрито, саме ці люди часто ставали моральною опорою для суспільства. Без покоління дисидентів і осіб, які пройшли через радянські репресії, відновлення незалежної України у 1991 р. було б набагато складнішим.
– Як Ви, як дослідник, відповіли б на запитання: ким був Василь Процюк в історії Прикарпаття – локальним активістом, дисидентом, учителем, моральним авторитетом?
– На мою думку, постать Василя Процюка не варто звужувати до якогось одного означення. Він був учителем – і це є важливо, бо через учительство він міг впливати на людей словом, книжкою, розмовою, особистим прикладом. Він був дисидентом, хоча сам, можливо, у 1950-х рр. ще не назвав би себе цим словом. У його випадку дисидентство народжувалося дуже природно: із любові до української мови, інтересу до власної історії, небажання жити в брехні. Для КДБ цього, як з’ясувалося, було достатньо, щоб зробити з нього «небезпечну людину». Але, мабуть, найточніше буде ще раз підкреслити, що Василь Процюк був представником того тихого українського спротиву, без якого не було б ані шістдесятників, ані Руху, ані, зрештою, незалежності України. Він не був всесоюзно відомим політиком чи публічним лідером. Його ім’я не друкували в радянських газетах, про нього не знімали фільмів, але саме на таких людях і трималася українська пам’ять, ментальність, національна свідомість у найважчі десятиліття. Коли читаєш його справу, бачиш людину, яка не прагнула героїзму чи слави, а просто хотіла залишитися собою. І, чесно кажучи, такі особистості часто мають найбільшу моральну вагу в історії.
