За останні півтора року українська медіатека поповнилася цікавими та оригінальними серіалами. Однією з причин такого прориву стало те, що до виробництва долучилися великі онлайн-платформи, як-от «Київстар ТБ» та «Sweet.tv». Монополія телеканалів на «штампування» мильних опер поступово зникає, і це, як не крути, позитивно впливає на якість. У цьому матеріалі журналістка «Галичини» зібрала найцікавіші багатосерійні фільми 2025–2026 років, котрі захопили увагу глядачів, змусили їх переглядати майже усі серії «залпом» та активно обговорювати новинки у соцмережах.

Резонансний серіал «Спіймати Кайдаша» вийшов ще 2020 року, проте не згадати його неможливо. Адже саме ця 12-серійна кіноадаптація безсмертного твору Івана Нечуя-Левицького про сімейні чвари показала, що українські серіали можуть бути іншими: без глянцю, надуманого шику та порожніх діалогів. А найважливіше те, що глядач готовий до якісного й нешаблонного продукту. Як на мене, саме «Кайдаші» відкрили шлях новому українському серіалу: різноплановому, живому та правдивому.

«Вітя»: будні психолога на СТО

1 вересня 2025 року відбулася прем’єра легкого 12-серійного комедійно-драматичного серіалу «Вітя» (режисер Максим Сусіда). Стрічка розповідає про будні молодого автослюсаря з Лубен, який мріє працювати психологом у Києві, а поки не реалізував цю мрію, консультує своїх «пацієнтів» на батьковому СТО у перервах між ремонтом автомобілів. В основі серіалу – однойменний короткометражний фільм, який 2025 року став найкращою дипломною роботою Української кіношколи і здобув нагороду в номінації «Східноєвропейське короткометражне кіно» на фестивалі «European Shorts Awards».

Багатосерійка підкуповує оригінальним сюжетом, легкістю, комічністю та дестигматизацією професії психолога. Оригінальності проєкту додає дуже колоритна мова героїв: полтавський діалект і суржик. Хоча цей аспект фільму сподобався не всім, проте саме він, як на мене, робить історію правдивою і не відірваною від реальності. Адже тут усе як у житті: професор із Києва чи вчителька української мови розмовляють чистою літературною, а наприклад, слюсар чи перукарка вживають чимало характерних для свого середовища слів. Також звучить багато сучасних музичних треків made in Ukraine, що додає йому динаміки та ритмічності.

У серіалі знімалися: Віктор Дуфинець, Сергій Солопай, Владислав Мелешко, Олесь Терновий, Ірина Грищенко, Юрій Гребельник та інші. Кожна серія триває 25-30 хвилин, тож якщо захопитися, є небезпека подивитися весь сезон за один раз. Це, звісно, не злочин, але майте на увазі, що він затягує настільки, що можете мимоволі поставити всі свої справи на паузу.

«Ховаючи колишню»: драма статичних діалогів

У 2025-му вийшла ще одна гучна прем’єра – українська драма з елементами чорної комедії «Ховаючи колишню» (режисер Сергій Кулибишев). Про сюжет частково можна здогадатися вже з доволі промовистої назви. Серіал розповідає про чотирьох чоловіків, які знайомляться на похороні спільної колишньої, котра загинула на війні. Проєкт доволі динамічний і короткий – всього 10 серій по 20 хвилин.

У серіалі знялася справді зіркова четвірка акторів: Олександр Рудинський, В’ячеслав Довженко, Артур Логай та Слава Бабенков. Саме вони майже завжди в кадрі. Дія розгортається статично, а про всі мотиви, події та розвиток сюжету глядач дізнається через розмови героїв. Одразу хочу похвалити стрічку за оригінальні та непередбачувані діалоги, що не надто притаманно традиційному українському серіальному виробництву. Попри такий доволі статичний прийом, серіал цікаво дивитися, і він не втрачає своєї динаміки.

Відгуки на «Ховаючи колишню» не завжди однозначні: є глядачі, котрі критикують проєкт за чорний гумор та доволі складну й дражливу тему. Проте це, як на мене, добра ознака. Бо означає, що продукт не залишає нікого байдужим і викликає справжні емоції. Як на мене, це вдалий приклад того, що творці не бояться складних тем та експериментів з формою і змістом.

«Митець»: шпигунський детектив і реалії війни

Шпигунсько-детективний серіал «Митець» (режисери Олексій Тараненко, Денис Тарасов) є яскравим прикладом того, як українські кіномайстри переосмислюють військову тематику, перетворюючи її на захопливу й часом карколомну історію, що тримає глядача в напрузі.

Сюжет розповідає про слідчого Дмитра Скорука, якого два роки вважали безвісти зниклим на війні. Він повертається з російського полону з повною втратою пам’яті й несподівано починає малювати сцени жорстоких злочинів, які згодом стають реальністю. Звідси, як неважко здогадатися, і назва серіалу.

Кожна серія проєкту тримає в напрузі. За законами детективного жанру, не так просто здогадатися, хто в команді зрадник, хоча можливо. Також варто похвалити «Митця» за акторський склад, суттєвих претензій до нього не виникає. Загалом у стрічці зіграли: Дмитро Рибалевський, Роман Жиров, Наталія Бабенко, Остап Ступка, Юрій Вихованець, Юлія Амелькіна, Костянтин Корецький та інші. Окремо хочу зупинитися на грі актора Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Юрія Вихованця. Він дебютував у ролі капітана СБУ Андрія Кравченка. Йому вдалося створити надзвичайно правдивого та цікавого персонажа.

Впевнена, що «Митець» сподобається поціновувачам детективних історій та закручених сюжетів зі шпигунськими мотивами. Крім того, серіал не відірваний від сучасних реалій війни. Найважливіше ж те, що він змальовує російського ворога надзвичайно небезпечним і підступним, що вщент розбиває ілюзії тих українців, які ще можуть десь у глибині душі вважати, що ми воюємо лише з дурнями та пияками.

«Тиха Нава»: трилер, заснований на реальних резонансних злочинах

Детективний трилер «Тиха Нава» (режисер Дмитро Андріянов), без перебільшень, – один із найбільше обговорюваних серіалів цього року. Про нього говорили й писали чи не на всіх інтернет-майданчиках. Такої кількості захоплених відгуків та рецензій на український серіал я не бачила ще з часів «Спіймати Кайдаша». Це справді один із топових проєктів року, який за якістю виконання цілком справедливо порівнюють із найкращими західними зразками жанру.

Сюжет восьмисерійного детективу базується на реальній історії жорстоких злочинів, а саме: на кримінальній справі серійного вбивці та ґвалтівника Юрія Кузьменка, відомого як «Боярський маніяк», або «Елвіс», який діяв на Київщині у 2006–2009 роках. Творці серіалу дещо змістили часові межі й перенесли дію стрічки у 2018 рік, ближче до сьогодення.

Однією з сильних сторін проєкту, окрім моторошної та добре розказаної історії, є акторський склад. Олександр Рудинський, Анастасія Пустовіт, Михайло Жонін, Сергій Кисіль, Лариса Руснак, Андрій Самінін та інші надзвичайно тонко перевтілилися у своїх складних персонажів. Велика перевага «Тихої Нави» в тому, що вона вже з першої серії затягує глядача у свою пастку, змушує дивитися серію за серією аж до самого фіналу. І це, як на мене, головна ознака якісного серіалу. А ще у «Тихій Наві» помітно, що до її створення не поставилися абияк. Окрім потужного сценарію, серіал вражає рівнем акторської підготовки. Зокрема для виконавців проводили репетиції, що є рідкісним явищем для серіального виробництва. Словом, кожен працював на те, щоб результат був вдалим. Так і сталося.

«Повернення»: крок назустріч

22 лютого, напередодні четвертих роковин повномасштабної війни росії проти України, відбулася прем’єра восьмисерійного проєкту «Повернення» (режисерка Юлія Павлова). Це історія про ветерана, який після поранення повертається до цивільного життя. Стрічка вдало й доречно балансує на межі двох жанрів: драми й комедії. Такий мікс, як на мене, є дуже влучним, адже тонкий, доречний, а подекуди й чорний гумор дає змогу доступно говорити на складні теми: післявоєнну інтеграцію, ПТСР та втрату. Важливо зазначити, що серіал створювали у тісній співпраці з ветеранами, і це справді відчувається.

За сюжетом сержант Олександр Кречет, якого блискуче зіграв актор і військовослужбовець Євген Григор’єв, повертається з фронту з травмами, котрі, попри його непереборне бажання, не дають змоги йому робити те, до чого він звик, – воювати. А ще всюди його переслідує дух полеглого побратима Сергія Верби (Олександр Рудинський), якого бачить лише головний герой. Такий хід для фільмів та серіалів, особливо іноземних, не новий, проте тут він працює на всі сто: створює необхідну динаміку, напругу, додає драматизму і, як не дивно, комічності.

Як на мене, це одна з головних серіальних прем’єр цього року, адже проєкт не боїться говорити на складні теми, і робить це навіть дуже філігранно. Тема повернення з війни та інтеграції ветеранів у цивільне життя – це та проблема, яку часто намагаються оминати чи не помічати. А це хибний шлях. Потрібно робити кроки назустріч, і цей серіал, переконана, і є таким важливим кроком.

І знову українським глядачам пропонують детектив, але він зовсім інший, аніж ті, про які я розповідала на початку. Це «Справа НБР». Серіал розповідає про спеціальний підрозділ «Надзвичайне бюро розслідувань», який створили з людей – геніальних у своїй справі, але які свого часу переступили закон та отримали шанс виправитися. Очолив їх принциповий і харизматичний ветеран війни Сергій Коваль (Сергій Стрельников) – персонаж зі «скелетами у шафі» та хронічним безсонням. Серіал є класичним процедуралом: тобто де кожна серія – це окрема історія про злочин, який блискуче розкриває команда неординарних героїв. Прикарпатцям особливо приємно бачити у кадрі івано-франківського актора Івана Бліндара, який майстерно втілив роль талановитого хакера Лакі. Також у серіалі грають: Віра Кобзар, Тамара Морозова, Анастасія Рула, Михайло Дзюба та інші.

Серіал не обмежується лише детективним жанром. У ході розслідування найскладніших і доволі вигадливих злочинів знайдеться місце і для заплутаних романтичних ліній, і для глибоких психологічних портретів персонажів. До речі, цікаво, що перший сезон, який налічував 12 серій, залишив минуле основних героїв нерозкритим, а це дає надію на продовження у другому сезоні.

Замість титрів

Серіали вже давно перестали бути ознакою поганого смаку чи банальних історій, розтягнутих на нескінченну кількість серій. Світове виробництво яскраво демонструє, що історія, розказана у такому форматі, може бути не лише добре сприйнята глядачем, а й стати справді високоякісним кінопродуктом.

Вітчизняний кінематограф лише на початку цього шляху, проте він, як на мене, уже зробив перші, але впевнені кроки. Так, в ефірі телеканалів іще достатньо різного серіального «шлаку», автори якого ще на етапі створення недооцінюють українського глядача, пропонуючи йому чергове низькопробне «мило». Проте попри це все ж з’являються й інші проєкти, котрі експериментують і створюють щось абсолютно нове, нехай часом і запозичене, але в них відчувається повага до аудиторії. А це вже неабиякий успіх.