Як свідчать звернення наших читачів, у часі війни їх турбують не лише насущні проблеми: владна ненаситність, показуха чи недолугість або якість надання адміністративних послуг. Прикарпатців збурює і правова беззахисність і побутові негаразди, проте найгостріше болить відчуття духовної деградації суспільства. На тлі загрози існуванню державності спостерігається збайдужіння до традиційних українських цінностей та сенсів. Таке явище я називаю формалізацією: коли форма чи оболонка починає домінувати над змістом і стає предметом особливої уваги, традиційні сенси нівелюються, стають нетривкими, а з часом і зовсім зводяться нанівець.

До мого редакційного кабінету жваво зайшов літній чоловік, усміхнувся і, привітавшись, пояснив, що не має болів чи поважних життєвих проблем, а просто хоче поговорити: про традиції, пам’ять і відповідальність у часі війни, а також поділитися з читачами поглядами на сучасне життя українців. І ми поспілкувалися. З’ясувалося, що Роман МИКУЛЯК – син реабілітованого політичного в’язня, пенсіонер із села Крихівці Івано-Франківської громади. Чоловік розповів, що Бог дарував йому з дружиною двійко дітей – Степана й Марію, а також спосібність до глибокого аналітичного мислення. Прикарпатець передовсім усвідомлює себе моряком. Водночас уже сімдесят років захоплюється мандрами: відтоді, як 14-річним школярем Солотвинської середньої школи вперше піднявся на Говерлу, і це стало його любов’ю на все життя. Він пише вірші. Роман Михайлович пишається, що на сьогодні є першим і єдиним жителем Прикарпаття, який двічі побував в Антарктиді і прожив там загалом майже півтора року. А також відвідав понад шістдесят країн і знайомий з багатьма унікальними світовими дивовижами. Упродовж години я уважно слухав його розповідь. І аж насамкінець він повідав те найсокровенніше, що у час війни не дає спокою його небайдужому серцю і що, власне, привело його до нашої редакції.

– Нині, коли в Україні триває війна, інколи мені здається, – зізнається Роман МИКУЛЯК, – що живу всупереч зручностям. Я не раз у своєму житті обирав не мовчання, а слово. Навіть тоді, коли вигідніше було мовчати. Так, мовчання зберігає комфорт, але руйнує зміст. Хочу говорити про прості речі, які не потребують гучних гасел, але визначають, ким ми є насправді.

Візьмімо цвинтар... Для когось – це тільки місце, а для мене – простір тиші, де минає людська суєта і починається правда. На кладовищі покояться не просто люди, там, на моє переконання, спочивають наша історія, наші помилки й наша гідність. Прийти на могилу – це не просто формальність, а чин поваги, момент визнання, що ти не почався із себе – хтось жив, працював, терпів і будував, щоб ти сьогодні міг стояти на цій землі. Тож догляд за могилою – це не лише обов’язок живих, а й показник їхньої внутрішньої культури.

Ми чомусь стали постійно зайнятими – то роботою, то справами чи невідкладними проблемами та іншими буденними чи небуденними речами. А звично виправдовуємося браком часу або коштів. І водночас втрачаємо щось значно більше, ніж гроші, – втрачаємо родовий зв’язок. Я не бачу сталої тенденції до збереження справжньої суті кладовища як святого місця. Щораз частіше відвідини стають не внутрішньою потребою, а соціальним ритуалом: бо «задушні дні», бо «так треба», бо «ксьондз прийде», бо «що люди скажуть», бо «так заведено на Пасху» та ін. Але традиція без змісту – це тільки обгортка, оболонка, тобто обслона.

Чи маю право про це говорити? Питання слушне. Працюючи у пароплавстві багато років далеко від України й виконуючи обов’язки помічника капітана корабля, я дуже рідко повертався до батьківського порогу. Але, очевидно, відстань загострює почуття. Коли ти не можеш прийти на могили рідних і близьких людей, то починаєш по-іншому розуміти цінність таких відвідин. Адже доступне стало недосяжним. І тоді приходить усвідомлення, що пошанування могил – не просто традиція, а потреба душі. Звісно, це, може, говорить моя внутрішня вимогливість до себе, а можливо, й відповідальність. Та я хочу бачити не короткострокові звички, а довгострокові сенси, не формальні дії, а живу культуру, не імітацію пам’яті, а справжню пам’ять та живу повагу. Народ починається не з політики чи економіки. Народ починається з пам’яті. Якщо ми втрачаємо повагу до тих, хто був до нас, ми поступово втрачаємо повагу й до самих себе. І тоді майбутнє стає випадковістю, а не продовженням сучасного. У своїх роздумах я не закликаю, а просто ставлю риторичне запитання: чи залишимось ми народом, який пам’ятає?

– Романе Михайловичу, а чи загострила дванадцятирічна війна з російськими загарбниками Ваші риторичні запитання?

– Живу пам’ять треба пробуджувати, і це дуже нелегка справа. Для мене пам’ять – як життя. Я бачу, розумію і глибоко відчуваю наші реалії, аналізую ставлення людей до війни: ніби війна десь далеко і це не про нас, ніби війна – просто щоденні новини на телебаченні чи радіо, які можна будь-коли вимкнути. Ніби там, на фронті, воюють і віддають життя якісь «інші» хлопці, а нас то не стосується. Ми донатимо, пишемо пости, ставимо лайки... і все.

Люди мої добрі, скажіть чесно, як ми можемо чи хочемо викликати повагу і співчуття у світу, якщо самі не поважаємо себе та не співчуваємо своїм, якщо війна з російськими загарбниками для нас – це просто тло? Гляньмо правді у вічі: ті, хто вже дванадцять років тримає мирне небо над нашими головами, часто отримують мізер натомість. І річ навіть не у грошах, а у ставленні – у відчутті, що їхня жертовність стала для суспільства звичною і буденною.

У той час, коли наші захисники щомиті бачать смерть там, у пеклі війни, хтось тут, у відносному тилу, отримує захмарні зарплати й живе комфортно, прикриваючись посадою. І найжахливіше – не політика, а людська байдужість. У ресторанах і барах – сміх, танці, музика, життя кипить так, ніби Україна не кровоточить у ранах і не стогне від болю. А десь там, у багнюці й вогні війни, стоять за кожного з нас – за тих, хто розважається і хто втомився допомагати ЗСУ, хто збайдужів – молоді хлопці й дівчата, чоловіки й жінки, які не мали можливості виїхати за кордон, дістати бронь, заховатися у тилу чи відкупитися.

Люди, схаменіться! Війна – це не просто слова, не пости у соцмережах, а реальна трагедія. І допоки ми це не зрозуміємо, нам не допоможе ніхто – ні Європа, ні Америка. Допомога приходить до тих, хто бореться, – і не лише на фронті, а й усередині себе. До тих, хто не дозволяє замулюватися власній пам’яті і жити у часі війни так, ніби у державі все нормально. Це ненормально, якщо ми не відчуваємо таких речей, тому що згодом може бути пізно. Мене це болить і я хочу, щоб цей біль у часі війни став спільним для всіх українців. Тільки тоді він матиме сенс.

– Підписуюся під кожним Вашим словом, Романе Михайловичу. Дай Боже нам бути почутими, а Ваші слова болю нехай стануть дзвоном на сполох для тих, хто ще не прокинувся від сну байдужості.

– Дякую