За останні тижні хіба що лінивий не пройшовся потоком шовіністичної, відверто расистської імперської маячні, викладеної у скандальній статті В. Путіна про так звану «історичну єдність» українського й російського народів. Одразу зазначу – детальний розбір історичних ляпів щодо Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Російської імперії, Радянського Союзу – справа фахівців, там є над чим усмак пореготати. Але я не вважаю це завдання пріоритетним. Образ навіть умовно спільної історичної минувшини у нас і у сьогоднішньої Росії, хвалити Бога, діаметрально протилежний, його варто тільки закріплювати кваліфікованим викладанням історії у школах та університетах. Російська військова агресія 2014 року цьому об’єктивно посприяла, за що Путіну – окрема подяка. Немає сенсу втягуватися у безплідні суперечки і намагатися у чомусь переконати «братерський» народ за «порєбріком». Такі дискусії доречні з потенційним союзником, із яким в минулому були непрості, почасти трагічні відносини (як-от з Польщею). Зрештою, нічого нового у сенсі історичних фактів (точніше, їх пропагандистської інтерпретації) у тексті дійсно немає. Як влучно зауважив український аналітик С. Фурса, його зміст – «австро-угорський Генштаб (який, як усім відомо, вигадав українську мову і українців, щоб відірвати їх від матінки-Росії) проти «російського православного Талібану». Значно важливіше звернути увагу на концептуальні, стратегічні ідеї цього документу, які визначають російську політику сьогодні і у осяжному майбутньому. Тут видаються важливими декілька моментів.
1. Стаття програмна, відверто стратегічна, із претензією на «ідеологічний катехізис». Вона цілком узгоджується із іншими документами такого ж штибу – Мюнхенською промовою Путіна 2007 року та Валдайською промовою 2014. Обидва документи свого часу і на Заході, і в Україні недооцінили і заплатили криваву ціну, у Грузії – 2008 року, в Україні – понині. Цілковиту рацію має В. Портніков – те, що за наказом С. Шойгу текст статті підлягає обов’язковому вивченню на політзаняттях в російській армії – лише «квіточки». Скоро його, боюся, вивчатимуть ледь не напам’ять у школах, як ми свого часу «Маніфест комуністичної партії». До речі, нам теж не завадило б… Завжди корисно знати, що про тебе думає ворог. А думає він приблизно те, що тебе насправді немає – як окремого народу, етносу, нації, мови, культури, держави, зрештою. От тільки ти, нерозумний, дотепер цього не усвідомив. Такі тексти можуть багатьом добряче прочистити мізки, допомогти протверезіти, позбутись ілюзій.
2. Текст знаменує собою завершення ідеологічної, світоглядної еволюції самого Путіна. У 2000 році випадково обраний Б. Єльциним і «сім’єю» на роль «спадкоємця престолу» сірий і непримітний екс-офіцер радянського КГБ був носієм цілковито радянського ж, комуністичного, а значить – вимушено, хоча б про людське око – інтернаціонального імперського міфу. Його складові – розвал СРСР є найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, справою ворожих західних спецслужб. Необхідно за всяку ціну відновити рівноправний союз братерських народів колишнього СРСР, під протекторатом Росії, але з повагою до суверенітету нових республік та національно-культурної ідентичності їх народів. Від цього світогляду дотепер не залишилось і сліду. Путін сьогодні – рафінований російський імперський шовініст. Його ідеалом державного діяча є уже не екс-очільник КГБ СРСР і генсек ЦК КПРС Юрій Андропов, а російський цар Алєксандр ІІІ «Міротворєц» – ревний будівничий імперії, душитель свобод, паталогічний шовініст і антисеміт; улюбленим філософом – російський нацист і симпатик гітлерівців І. Ільїн. А значить – ніякого окремого українського народу не може існувати в природі за визначенням, є лише «малоросійська гілка триєдиного «русского народа». Російська імперія повинна бути відновлена будь-якими методами (включаючи військові), без України ж вона просто немислима. Недаремно ж Путін не шкодує гнівних епітетів на адресу більшовиків, які при утворенні СРСР у 1922 році начебто пограбували Росію, подарувавши УРСР «ісконно русскіє зємлі». Як тут не згадати і скупу чоловічу сльозу В. Путіна над сумною долею Донецько-Криворізької республіки, очолюваної одіозним більшовиком Артьомом (Ф. Сєргєєвим), яку Ленін начебто заборонив приєднувати до РСФСР і буквально примусив передати Радянській Україні. Ну зовсім як сьогодні Путін вперто намагається примусити Україну реінтегрувати ОРДЛО на російських умовах, анітрохи не переймаючись «грабунком Росії». Нічого хорошого таке «дружнє» ставлення нам, звичайно ж, не віщує. Ідеологічно, а не фінансово вмотивованого ворога недооцінювати – смертельний ризик.
3. Твердження автора про те, що сьогодні Україна – обмежено суверенна держава під зовнішнім управлінням Заходу, має, на жаль, чимало прихильників і в самій Україні – цю дурню у нас вряди-годи з кон’юнктурних міркувань бездумно повторюють не лише опозиційні політики, а й представники влади – напевно, уважно читають Путіна. Цинік міг би додати – зовнішнє управління ЄС і США усе ж корисніше для суспільства, аніж російське, вони, принаймні, не стверджують, що нас немає. А ось пасаж про те, що справді суверенна Україна можлива лише у братерському союзі з Росією – не лише, за влучним спостереженням того ж В. Портнікова, практично пряма алюзія на легендарну ленінську цитату про «взаємодію пролетарів великоруських і українських», за якої начебто тільки й можлива «вільна Україна». У перекладі на сучасний пітерський чекістський «новояз» - або з нами, або ніяк. Погроза більш ніж очевидна.
4. Дотепер точаться суперечки – а хто ж, власне, є цільовою аудиторією, адресатом путінського urbi et orbi (за визначенням К. Бондаренка)? Вважаю – усі потроху.
– Російське суспільство назагал. Меседж – ми обов´язково повернемо Україну, не кинемо напризволяще «русскоязичноє насєлєніє». Ми жодною мірою не забули про проєкт «Великої Новоросії» (8 областей українського Півдня і Сходу), від якого вимушено і тимчасово відмовились навесні 2014 (саме у зраді «Русской Вєсни», боягузтві і продажності Путіна дотепер гучно звинувачують найзапекліші адепти «русского міра» на кшталт І. Стрєлкова чи М. Калашнікова).
– Патріотична частина українського суспільства. Головний посил – якщо добровільно не погодитесь бути частиною триєдиного народу, примусимо силою, ніякі ПДЧ в НАТО вас від наших братерських обіймів не врятують, краще одразу капітулюйте.
– Російська 5 колона в Україні – «не бійтесь, ми вас не кинемо і обов´язково прийдемо, потерпіть ще трохи, а поки – розвалюйте країну зсередини під вивіскою відновлення віковічної дружби».
– ЄС – «ми маємо законне право повернути собі наші споконвічні «русскоговрящіє» території і зробимо це, як тільки вважатимемо за потрібне. Нас мало хвилює ваша глибока стурбованість, ми розуміємо, що business as usual і «Північний Потік-2» для вас усе одно важливіші. З анексією Криму ви ж де-факто змирилися (турбіни «Сіменса» тихцем постачаєте, реконструкцію опери в Севастополі проектуєте), то й нові анексії проковтнете, нікуди не дінетесь. Не ядерну ж війну вам справді через це починати!».
– США – «давайте спокійно, як належить наддержавам, укладемо нову Ялтинсько-Потсдамську угоду. Україна усе одно – наша виключна сфера впливу, тож будемо конструктивно співпрацювати в царині ядерного роззброєння і протистояння економічній експансії Китаю».
Усі ці меседжі, на жаль, мають шанси бути почутими своїми цільовими аудиторіями.
5. Дуже непокоїть і синхронна спроба применшити загрозу путінської декларації, так би мовити, приспати пильність в Україні і світі. Практично одночасно і в один голос двоє провідних українських політологів помірковано-капітулянтського штибу (своєрідна 5 колона-«лайт») А. Єрмолаєв і К. Бондаренко та одна з найталановитіших ФСБ- «консерв» - оглядач «Еха Москви» Ю. Латиніна опублікували тексти, увесь зміст яких зводиться до простого твердження. Стаття Путіна є не анонсом майбутніх агресивних планів Росії по захопленню нових українських територій, а своєрідним виправданням уже вчиненої агресії проти України «заднім числом». (Незрозуміло, щоправда, навіщо тоді було чекати 7 років). При цьому сам факт військової агресії Росії ніхто з них заперечувати не наважується. Це й зрозуміло – необхідно ретельно дбати про репутацію об´єктивних, незаангажованих аналітиків і навіть патріотів з одного боку, а також ліберально-демократичної антипутінської опозиціонерки – з іншого. Але це видається лише банальною димовою завісою, операцією прикриття і не більш. Значно важливішими є натяки на те, що у статті Путіна начебто є немало висновків, з якими важко не погодитись (без уточнення – яких саме), а завдання України – бути готовими якось жити з цією новою геополітичною реальністю, пристосовуватись до неї, а не нагнітати істерію про можливу нову військову агресію Росії. Тут маємо справу вочевидь з класичними маніпулятивними інформаційними технологіями на кшталт «60/40» чи «гнилого оселедця». Та й текстових збігів забагато – наче з однієї методички ФСБ писали.
6. Путінський текст мав би сприяти усе ж позбавленню від дбайливо культивованих в Україні ілюзій про те, що злочинний режим у Кремлі і братерський російський народ – начебто не одне й те ж. У сенсі України тут скоріше «народ і Партія єдині». Слова того ж міністра оборони С. Шойгу, що усі як один російські військовослужбовці українського походження або з родичами в Україні «горячо одобряют» тези статті Путіна, схожі, на жаль, на чистісіньку правду. А значить – стріляти в нас вони будуть без найменших вагань і докорів сумління. По-перше, нас усе одно немає, значить, ми і не люди, расово неповноцінні, «зіпсовані поляками русскіє». А як же тоді стріляти у своїх? Шизофренія? Аніскільки! Путінська концепція струнка і логічна, у совєтському КГБ цьому вчили добре. Своїми є тільки ті, хто погодяться, що вони з росіянами «адіннарод», тих ми будемо любити як братів і поблажливо вчити уму-розуму (ось такими статтями, наприклад). А хто не погодиться добровільно виправитись і буде вперто залишатись «Анти-Росією», от тих доведеться перевиховувати силою, в тому числі – військовою.
Більш відверто цю путінську ідею зовсім нещодавно сформулював віце-спікер Держдуми і віце-президент ПАРЄ (!!!) Пьотр Толстой: «Україна – це частина Великої Росії. Малороси – гілка триєдиного російського народу. Лише жалюгідна купка покидьків, що вчинили заколот у лютому 2014 року, з цим незгодні. От їх-то й треба розвісити на ліхтарях!» Це слова офіційної високопосадової особи міжнародного рангу, дотепер ніким не дезавуйовані. Але і у них немає нічого нового. Активний учасник «Русской Вєсни» на Донбасі із Санкт-Петербурга А. Жучковський ще у 2014 році висловився чітко і недвозначно: «Так, Росія справді вчинила військову агресію проти укрів. І це правильно, адже ми забираємо своє. Ті ж українці, які не погодяться, що вони теж росіяни, повинні бути фізично знищені». Стаття Путіна – рівно про те ж саме. Це стратегічне надзавдання на десятиліття вперед. Критики можуть закинути – але ж нічого подібного дослівно у тексті Путіна й близько немає, він більше про дружбу і славетне спільне історичне минуле! І справді, усі ці погрози там викладені туманно, між рядками, типово спецслужбістськими напівнатяками, що ніяк не змінює їх суті.
У цьому сенсі пригадується цікава дискусія. Багато хто в контексті подій україно-російської війни цілком доречно цитував крилаті слова нашої великої землячки, Прем´єр-Міністра Ізраїлю Голди Мейер: «Ми хочемо жити. Наші арабські сусіди хочуть, щоб ми не жили. Це залишає не надто багато простору для компромісів». Опонуючи цій точці зору, блискучий український публіцист, кримський переселенець Павло Казарін зауважив, що ця аналогія є не надто коректною. Адже на відміну від арабських країн-сусідів Ізраїлю (де ліквідація держави Ізраїль і фізичне винищення євреїв на Близькому Сході є де-факто консенсусною стратегічною метою державної політики, яку проголошують вголос), у Росії ніхто при здоровому глузді не закликає до цілковитого геноциду усіх українців (ще й тому, що їх, тобто нас, надто багато). Але наведені вище висловлювання спростовують це застереження. Адже знищити доведеться лише тих найзатятіших, які відмовляться бути росіянами. У Росії чомусь дотепер упевнені, що таких буде жалюгідна меншість, тож і роботи буде небагато. Та й місія буде благородною – звільнення православних братів-малоросів від кривавої фашистської хунти. Отож усе, що нам залишається – зробити так, щоб нас таких була усе ж критична, абсолютна більшість, інакше кажучи, зробити «остаточне вирішення українського питання» (так, я в курсі історичної аналогії з Голокостом) фізично неможливим.
7. Усе ж Путін проговорився у тексті, цілком за З. Фройдом. Він нав´язливо повторював, що сучасна Україна будує свою ідентичність (за вказівкою західних кураторів, зрозуміло) виключно як «Анти-Росія», а от братерська Росія, начебто, ніколи не була й не буде «Анти-Україною». У реальності усе, звичайно ж, з точністю до навпаки. Той, хто відчув абсолютно доброзичливий, миролюбний і навіть русофільський настрій перших тижнів Євромайдану 2013 року, не дасть збрехати. Зрадницький удар в спину навесні 2014 року в Криму і на Донбасі буквально змусив Україну перетворитися у воюючу «Анти-Росію» (під вогнем «Градів» цей процес якось особливо прискорився). Український оглядач Ю. Руденя слушно зауважив, що саме «Анти-Україна» і є новою російською національною ідеєю, сформульованою Путіним by default.
Стратегічна мета російської зовнішньої політики (не Путіним, звісно, вперше поставлена) – повернути Україну. Будь-якими методами. Пропагандою, організованим внутрішньополітичним хаосом, прямим підкупом українських і європейських політичних та бізнес-еліт (Гергард Шрьодер, Франсуа Фійон і Карін Кнайсль не дадуть збрехати), шантажем, гібридними військовими діями. Змінювалися в часі лише методи – від сумнівної якості soft power до грубого насильства. Ідеологічна константа залишалась незмінною усі 30 років. Україна як незалежна держава – випадковість, історичне непорозуміння, яке слід виправити, припинивши його існування на політичній карті світу. Чорт забирай, але усе це практично відкритим текстом Путін говорив Д. Бушу у Мюнхені ще 2007 року! Тоді ніхто це не сприйняв усерйоз, схоже не всі до кінця второпали й дотепер.
8. І все ж у тексті Путіна є щось нереально спокусливе, навіть «вербувальне», і від того ще більш небезпечне, та ще й викладене доволі чистою і коректною українською мовою (віддамо належне кремлівським спічрайтерам). Автор не полінувався ретельно перелічити видатних державних і військових діячів українського походження, які були ревними будівничими Російської і радянської імперій і зробили в них успішну кар´єру. Перелік названих (і неназваних) Путіним яскравих особистостей дійсно може попервах справити враження. Автор власне самої імперської ідеї Феофан Прокопович, просвітитель Мелетій Смотрицький, канцлер Олександр Безбородько, графи брати Олексій і Кирило Розумовські, генерал князь Іван Паскевич, маршал авіації Іван Кожедуб, космонавт Павло Попович, міністр Олександр Засядько – і навіть чомусь Микита Хрущов і Леонід Брєжнєв! Усі ці імена начебто підтверджують пропагандистський аргумент, який автору цих рядків не раз доводилось чути за останні 30 років: «Ну нічого собі, гнобили вас «кляті москалі», якщо у Москві і Пітері куди не кинь – зіткнешся на найвищих посадах з хитрим і кар´єрно успішним хохлом»! І водночас – презирливе порівняння, мовляв, у Польщі та Австро-Угорщині ви без братньої Росії були безправними рабами (згадаємо хамські слова сумнозвісного Д. Табачника про галичан як «австрійських лакеїв і покоївок»).
І тут марно апелювати до таких славетних імен українців – видатних історичних діячів інших імперій, як Станіслав Оріховський, Юрій Котермак-Дрогобич, князь Василь-Костянтин Острозький, гетьман Петро Сагайдачний, барон Микола фон Василько, адмірал Ярослав Окуневський, Іван Пулюй, Ігор Горбачевський чи Соломія Крушельницька. Це хто ж із них, даруйте, лакей чи покоївка?!! Ці імена назагал нічого не скажуть не лише широким народним масам у Росії, але й загалу сучасної української молоді (перевірено гірким особистим досвідом, ось де непочатий край роботи!) Марно нагадувати очевидне – у вимушеному яничарстві розумних, діяльних, активних людей в умовах національної бездержавності немає нічого особливого чи унікального, а їх народам від кар´єрного успіху своїх видатних земляків часто було ні жарко, ні холодно. Зрештою, за усю історію Османської імперії на посаді Великого Візиря навернених в іслам православних греків, сербів чи вірмен побувало ледве не більше, аніж етнічних турків – це не свідчить узагалі ні про що!
Але адресувати цю інформацію слід усе ж не російським братам, а нашим «незрячим гречкосіям». Адже є іще одна особливість, яку слід неодмінно згадати. Малороси, які ставали російською елітою, платили за це особливу ціну – повне зречення від національної ідентичності, тотальна асиміляція уже в другому покоління, перехід навіть у побуті з власними дітьми на російську мову (благо, спорідненість слов'янських мов цьому сприяла). Хтось наважиться сказати, що ця проблема і донині не актуальна в Україні?
Тому-то з такими труднощами згадував мову своїх пращурів нащадок української козацької старшини, щирий український патріот і ефективний державник Гетьман Павло Скоропадський – у сім´ї ж він її практично не чув! Тому й злобно іронізував талановитий письменник і переконаний українофоб Міхаїл Булгаков над тим, як «гетман ломает чертову комедию с украинизацией» (нічого не нагадує з нашого сьогодення?)
А як же «зловорожий Захід?» Те ж і воно, що там нічого подібного у таких масштабах не було. Nationis Poloniae, Gentis Rutheniae (польський підданий русинського походження), - говорив про себе класик європейської політичної науки Доби Відродження Станіслав Оріховський-Роксолан. Ополячувалися лише ті представники української (а надто білоруської) магнатської князівської верхівки, хто приймав римо-католицьку (а ніяк не уніатську, греко-католицьку) віру. Класичний приклад – князь Ярема Вишневецький, нащадок роду легендарного Байди.
Ідіотська оцінка Путіним Берестейської унії як «інструменту ополячення і окатоличення малоросів» - узагалі окрема пісня, і пісня ця курям на сміх. Але тут, схоже, добряче попрацювали путінські духівники з «російського православного Талібану». Дивуватися нічому і сперечатись немає сенсу.
В Австро-Угорській імперії ж питання національної асиміляції як умови для соціальних ліфтів узагалі не стояло. Лояльність до цісаря і вільне володіння німецькою як офіційною мовою для держслужби – ось і усе. Релігія – справа приватна. Вимагати побутового онімечення нікому б і на думку не спало. Тому й залишалися австрійські міністри, дипломати, парламентарі, адмірали, професори, ректори, оперні зірки - русинами, цебто українцями (пардон, я зовсім забув – звичайно ж, «лакеями і покоївками»). І українська мова якимось дивним чином збереглася краще у ворожому католицькому оточенні, аніж в обіймах «православних братів». Повторюю, цими фактами марно апелювати до «запорєбріків», вони, на жаль, і в Україні, особливо серед молоді відомі не дуже.
Висновок – після такого захоплюючого чтива маємо позбутись рожевих ілюзій і сантиментів, автор як міг намагався донести до нас свою ідею, а вона у нього, ніде правди діти, є.
Він прагне увійти в історію як рівноапостольний Володимир Другий – «собіратєль зємєль русскіх». Усе інше – другорядне, а палаци в Геленджику – узагалі пил і тлін.
Маємо справу із сильним, цинічним, безжалісним і найголовніше, повторюю – ідеологічно вмотивованим ворогом, від якого не відкупитись ані вигідним спільним бізнесом, ані тактичними поступками і компромісами. Якого, до того ж, щиро підтримує абсолютна більшість «братнього» народу, так що і «перечекати» його теж не вийде.
Наш єдиний вихід – тримати порох сухим, зміцнювати армію, покладатися лише на власні сили і сказати врешті-решт самим собі правду. Ця війна – не за території, ресурси чи, не дай Боже, гроші, як би нас не намагались переконати у зворотньому. Вона – світоглядна, екзистенційна, а значить – на десятки років уперед. «Швидкого миру» не буде. Але якщо братньому Ізраїлю стан безперервної війни впродовж останніх 70 років не завадив побудувати процвітаючу державу, то ми просто зобов´язані не ловити гав.
