На екрани українських кінотеатрів вийшов документальний фільм Любомира Левицького «Ми були рекрутами». Це захоплива й надзвичайно актуальна стрічка, яка знайомить глядачів з історіями восьми бійців 3-ї штурмової бригади Збройних cил України. Вона не лише показує бойові дії та героїзм цих людей, а й розкриває їх як особистостей, передає їхні думки та переживання. Як на мене, це важливий фільм, який потрібно бачити чи не кожному українцю.

В івано-франківському кінотеатрі «Космос» відбувся спеціальний показ стрічки з участю режисера Любомира Левицького, актора Бориса Савенка, продюсера Дмитра Никифорова та військового Олександра Іванцова з позивним «Схід». Тож франківці мали змогу почути з перших уст цікаву інформацію про ідею стрічки та особливості її знімання.

В описі до фільму чітко означено його жанр як документальне кіно. Проте режисер зазначає, що є у ньому й художня вигадка. Зокрема вісім історій реальних бійців і бійчинь 3-ї штурмової бригади обрамлені вигаданою сюжетною лінією, яка й стала об’єднувальною для них. Таким чином вийшов цілісний документальний продукт у художній обгортці.

«Це художня документалістика, – розповідає Л. Левицький, – коли реальну історію поміщають у художню форму. Ми відібрали вісім топових легенд 3-ї штурмової бригади, крутих філософів, освічених і глибоких особистостей, і помістили їхні документальні історії в художню розповідь».

За сюжетом, студент-журналіст Борис вирішує мобілізуватися і проходить курс молодого бійця (КМБ) у 3-й штурмовій бригаді. А в процесі підготовки до військової служби бере інтерв’ю у восьми військових. Цікаво, що актору Борисові Савенку, який і зіграв цього персонажа, довелося зголити своє довге волосся і по-справжньому пройти військовий вишкіл, щоб його герой був максимально реальним і дуже не вирізнявся на тлі справжніх бійців.

– Коли постало питання, як зробити так, щоб цю історію було цікаво дивитися, – розповідає пан Любомир, – подумав, що її потрібно розказати від імені рекрута, який навчався на журналіста і в якусь мить зрозумів, що його цивільне майбутнє під загрозою, тому вирішив приєднатися до війська, до 3-ї штурмової бригади. Як рекрут він бере позивний «Журналіст» і продовжує свою місію вже у бригаді. Зокрема бере інтерв’ю у восьми героїв під час подорожі на схід країни. Для цієї ролі мені потрібен був реальний рекрут, оскільки ми знімали документальне кіно, а не художнє. Та коли подивилися всіх рекрутів 3-ї штурмової бригади, то не знайшли хлопця з наївними очима і трохи невпевненим голосом. І я згадав, що напередодні бачив Бориса. Телефоную йому й кажу: «Є пропозиція знятися в такому кіно, але у ньому всі герої реальні, це справжні люди. Ти будеш тим персонажем, який має виконувати таку роль. І друге, найголовніше, – ти маєш стати реальним рекрутом».

І вже після перегляду стрічки можна сміливо сказати, що цей режисерський задум спрацював. Адже у кадрі персонаж Б. Савенка виглядає як рекрут, котрий щойно пройшов військовий вишкіл, та як журналіст-початківець, який дещо невпевнено ставить військовим з бойовим досвідом різні запитання: вдалі і не дуже. І в процесі цих бесід йому все ж вдається розкрити героїв своїх інтерв’ю.

«Ми були рекрутами» – це фільм про реальних супергероїв, тих, яких не вигадали творці коміксів, адже вони живуть серед нас і нині боронять незалежність українських кордонів. «Тоха», «Хата», «Дацик», «Схід», «Істок», «Хельга», «Док», «Хмурий» – це позивні реальних бійців, котрі, як і тисячі інших військовослужбовців, роблять усе для того, щоб захистити Україну від російських загарбників. Кожна їхня історія сповнена героїзму, чесного і справжнього. За словами Л. Левицького, кожен із цих героїв – це архетип, адже в Україні тисячі військових зі схожими історіями, мотиваціями й поглядами на світ.

Один із них – Олександр Іванцов («Схід»). Його історія вражає і дивує, адже йому вдалося вибратися з «Азовсталі», пройшовши пішки 200 км по контрольованій ворогом території. Він каже, що вижити йому допомогли знання і фарт. Забігаючи наперед, зауважу, що у стрічці Олександр дуже лаконічно розповідає про цю сторінку свого життя, адже пише про неї книжку. Але попри це все ж поділився з івано-франківськими журналістами та глядачами своїми враженнями від знімань: «Це не такий класичний фільм, де я мав би заучувати якийсь текст, вживатися в роль. Я просто був самим собою і нічого вигадувати не доводилось. У мене було максимально просте завдання – бути собою».

Кіно пересипане афоризмами, які звучать з уст справжніх військових. І це дуже круто, коли ти чуєш певну правду життя чи її філософію від людей, яким довелося пережити чимало випробувань на межі життя і смерті. Мені запам’яталася фраза «Хати» про страх: «Якщо ти опануєш свій страх, усе буде добре. Страшно на початку бою і наприкінці». А ще у пам’яті закарбувалася й інша фраза, яку сказав «Істок», відповідаючи на запитання «Журналіста» про філософію війни: «Є люди, які бачать війну як спосіб законно знищувати ворога. Для мене війна – це смерть, бруд і кров. Нічого доброго у ній немає. Ніхто не створений для війни». А ще в голові звучать слова снайперки Хельги, колишньої викладачки хореографії: «Романтики у війні немає. Це антисанітарія, бруд, кров і сморід. Але так виборюється перемога».

Кожне інтерв’ю з героєм доповнюють реальні кадри, зняті під час бойових дій. І це додає фільму глибини, емоційності й робить його, попри яскраву художню складову, все ж документальним. А самі розмови з бійцями є однією з найсильніших сторін фільму. Вони щирі, емоційні та дають глядачам можливість по-справжньому зрозуміти, що таке війна і як вона впливає на людей. Кожен із восьми бійців – це унікальна особистість зі своїми історією та мотивацією. Тому складно під час перегляду залишатися байдужими, не відчувати щирої симпатії до них та не захоплюватися їхньою мужністю, стійкістю та оптимізмом. А в когось, думаю, навіть може виникнути бажання мобілізуватися до лав ЗСУ.

А ще важливо сказати, що «Ми були рекрутами» потрібно дивитися до кінця, тобто не йти на вихід одразу після титрів. Адже після них глядача чекатимуть доволі сильні й символічні сцени. Якщо бути точною, то дві.

Любомир Левицький наголошує, що проєкт має яскраво виражену мотиваційну мету. І це відчутно з першої до останньої секунди картини. Це, напевно, одна з небагатьох стрічок про війну, яка надихає, додає сили й енергії. «Якщо у вас поганий настрій, ідіть дивитися цей фільм. Гарантую, він дасть вам друге дихання, хто б ви не були, військовий, волонтер чи цивільний. Ця історія зроблена саме для цього», – зауважує режисер.

Від себе додам, що так і є. Ця стрічка попри складність теми залишає після себе світлий післясмак. Хочеться дякувати військовим й офірувати на ЗСУ. І це чудово. Адже це те, про що українці не повинні забувати ні на мить. Тому цей фільм точно на часі.

Крім того, квитки на фільм – це прямі донати на потреби ЗСУ, адже кошти з їх продажу творці стрічки спрямують на закупівлю роботизованих систем для 3-ї штурмової бригади. Тому кожен, хто піде до кінотеатру, не лише гарно проведе час, а й фінансово долучиться до підтримки української армії.

Загалом це потужний та емоційний фільм, обов’язковий для перегляду для всіх, хто хоче більше дізнатися про війну в Україні та її героїв. Це щире кіно, що надихає, яке не схоже на типові воєнні фільми. Ця документальна стрічка із впізнаваним художнім почерком Любомира Левицького переносить глядача на поле бою, де розгортаються реальні події з участю справжніх бійців. Мінімум декорацій, постановних кадрів та акторської гри, лише щирі емоції та жорстока правда війни.

А ще це фільм й про людські стосунки, про дружбу, братерство, про те, що робить людину людиною. Він показує, як навіть у найскладніших умовах люди зберігають стійкість, оптимізм та віру в добро.