Під патронатом управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної військової адміністрації в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відкрито виставку творів світлої пам’яті художників Сергія і Стефанії Сандюків. Ініціатор й організатор мистецького задуму – син прикарпатських митців доцент кафедри образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва та реставрації Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, член Національної спілки художників України і заслужений художник України Володимир САНДЮК.
З творчої метрики
Відомий майстер пензля Володимир Сергійович Сандюк народився 23 квітня 1970 року в Івано-Франківську. 1989-го закінчив Косівський технікум народних художніх промислів ім. В. Касіяна, а 1996 р. – Львівську академію мистецтв. З 1996-го викладає на кафедрі образотворчого мистецтва ім. М. Фіголя Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Працює в галузі живопису, декоративно-прикладного мистецтва, книжкової графіки. Із 1992 р. – учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних художніх виставок і пленерів. Автор 30 персональних виставок. Член НСХУ з 1999 р., з 2013-го – заслужений художник України. Відзначений ІІІ премією НСХУ 2004 року, дипломом у номінації «Повернення до глибин» ІІ Міжнародного проєкту «Золота муза-2009» та ін.
– Володимире, банально запитувати про колиску Вашого таланту у часі, коли відкрито виставку-реквієм мистецьких творів Ваших батьків-художників… Але ж, як кажуть, гени генами, а праця працею.
– Так, я народився у сім’ї художників Сергія та Стефанії Сандюків. Батько – уродженець села Букатинка на Вінниччині, а мама – з Кінашева колишнього Галицького району. Батьків після закінчення Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва направили на роботу в Івано-Франківський художньо-виробничий комбінат. На початках кілька років навіть і мешкали у скульптурному цеху – дерев’яних бараках неподалік спиртозаводу.
Праця батьків не обмежувалася робочим днем у комбінаті. Вони і вдома ділилися ідеями, радилися, навіть серед ночі часто щось поправляли в ескізах. Я у тому, як кажуть, варився, хоча, звісно, тоді не звертав на це уваги і не надавав належного значення. Думаю, що гени батьків-художників попри все таки у мені проявилися. Десь у четвертому класі мені закортіло вчитися у дитячій художній школі. Там тоді працював знаний і різноплановий художник Орест Заборський, якого сьогодні називають учителем учителів. Він виховав багатьох відомих майстрів пензля – Анатолія Звіжинського, Анатолія Мельника, Олександра Данилюка. Орест Мар’янович чотири роки навчав нас композиції, рисунку і живопису. Унікальна особистість, чудова людина, дуже сильний художник і педагог у роботі з дітьми. Він після батьків фактично був моїм першим учителем малярства. І відтак також мене навчали справжні професіонали в Косівському технікумі народних художніх промислів ім. В. Касіяна, куди я вступив після восьмого класу. Були ми, першокурсники цього авторитетного закладу, молоді, до дисципліни не привчені. Але куратором у нас був молодий викладач Володимир Гуменюк – дивовижна людина і чудовий вихователь молоді. Він зумів нас привчити до порядку. Бо знав, як нас навчити, більше того – увесь день працював з нами додатково в аудиторії. Коли інші відпочивали на дискотеках чи деінде, ми працювали, нерідко й до дванадцятої години ночі. Не з примусу, а тому, що хотіли навчитися більше. А коли були на останньому курсі і дехто з нас вирішив далі продовжувати навчання у виші, то Володимир Петрович винаймав на околиці Косова старий будинок і домовлявся з пенсіонерами, щоб вони нам позували. А ми так додатково вчилися.
Всі учні, що приходили на заняття до В. Гуменюка, обов’язково повинні були мати десять заструганих олівців, комплект кнопок, гумку, папку з паперами тощо. Без цього на заняття зась. А ще щотижня ми виконували чимало самостійних завдань. Кожен з нас чітко знав і розумів, що вимагається. Я не певний, що без Ореста Заборського і Володимира Гуменюка реалізував би себе як художник.
– Коли Ви відчули у собі живописця?
– Думаю, що це визначається упродовж життя. Велике значення мають обставини. Після Косова я продовжив навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв. – Авт.) на кафедрі художнього текстилю. Чому саме ця кафедра? Мене постійно приваблював живопис, а там було найбільше годин. Шість років навчання у Львові – колосальна школа, час проголошення Незалежності України і національного піднесення. Тож після родинної і косівської шкіл наступним кроком у моєму формуванні як художника була львівська.
Імена таких знаних особистостей, як Марта Токар, Ігор Боднар, Олег Мінько, Володимир Островський, Маріон Ілку, Вікторія Дубовик, промовляють самі за себе, а зустрічі з ними завжди були неповторними. На мій погляд, художня освіта – то передусім спілкування і різнобічне формування світогляду. Я внутрішньо наповнений емоціями, враженнями. І саме завдяки живопису їх можна передати відразу, не відкладаючи цю неповторність на потім. Ще на другому році навчання в дитячій художній школі, пригадую, відбирали роботи на виставку «Місто майбутнього». Я намалював чудернацькі споруди десь у всесвіті, якісь чудернацькі тунелі і т. ін., а згодом і забув про цю роботу. Аж через якийсь час довідався, що моя живописна праця виборола друге місце на всесоюзному конкурсі.
Словом, для роботи над живописом мені потрібні сильні враження. Наприклад, дуже потужно вражають гори. В горах навіть почуваюся інакше. У спекотний день ніби відчуваю, як дзвенить трава. Свого часу дуже любив писати під спекотним сонцем, не ховаючись у затінок. Працював без страху з відкритими барвами. Саме згаданий В. Гуменюк відкрив мені погляд на живопис, але не на класичний, а так би мовити, на відвертий. В якому відсутні боязнь контрастів кольорів та їх підсилення і навіть зміни для передачі напруги. Якщо художник сам не вражений, то і його робота нікого не зачепить. Наприклад, після того, як я пропрацював три роки на художньо-графічному факультеті Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника, життєві обставини повели мене до Італії. Я поїхав як заробітчанин у Рим. Навколо – здавалося б, велич, Римський форум, Колізей, біле каміння колонад, пишнота давніх палаців тощо, а для мене як художника всі оті знакові місця Рима асоціювалися з кольором крові. Можливо, ще й нелегка доля українського заробітчанина далася взнаки для такого сприйняття краси і величі Рима. Згодом мої внутрішні враження вилилися у римські пейзажі – важкі навіть попри насиченість їх сонцем. Зрозуміло, що нині значна частина того, що подивувало мене двадцять років тому, є і в Україні.
– Чи твориться Вам у часі війни?
– Усі ми живі люди, і кожен по-своєму сприймав період пандемії коронавірусу і сприймає нині гіркі дні війни. Це дуже важко. Біль не дає спати і думати – ніби паралізує мозок і руки… Але я розумію, що і в такі часи потрібно ставати до мольберта і щось робити. Нашим захисникам дуже важко. І якщо б кожен з нас тільки нарікав на труднощі і біль переживань, а нічого не робив, то де б ми нині були… Якось хтось мене запитав, чи ота відокремленість та ізольованість через українські реалії не б’є по мені як художнику. Я, можливо, відповів трохи несподівано: «Знаєте, а художник отак у самоті і творить усе своє життя…».
Попри нашу любов до спілкування, для роботи художникам потрібне усамітнення, свого роду відсторонення від усіх. Бо процес творення – то непізнана містика, і ніщо не повинно відволікати митця. Інакше можна сфальшувати. Коли закінчується, наприклад, пленер, то я ловлю себе на думці, що й не помітив, як злетів час. Чим більше я працюю, тим більше не помічаю часових меж. Здавалося б, що легше відкласти роботу, якщо не виходить. Але я все одно пересилюю себе і спонукаю працювати далі.
Вже дехто звернув увагу, що сьогодні у моїх творах домінує синій колір – холодний. Хоч я починав як художник з гарячих і веселих барв – червоних, жовтих. Був період, коли на моїх полотнах часто з’являвся чорний колір. Попри те, що нас вчили не використовувати чисто чорний колір у малярстві. Художники – живі люди, тож життєві обставини часто накладаються на особливості творчості. У часі війни у мене не зникає бажання працювати. Всі знають мене головно як пейзажиста. Я дуже комфортно почуваюся наодинці з природою. Тягне в гори. І моя дружина Лариса дуже мене розуміє, та й не тільки мене, а й моїх друзів-художників. Каже, що я з пленеру приїжджаю якимось просвітленим. Вона ж також художниця. І наш син Петро. А ще я часто творю портрети і роздаровую, але це не основне. Якось після несподіваної смерті мого доброго приятеля – музиканта з колективу «Хорея козацька» Данила Перцова – я написав його портрет. Гори, вітри, а він зі своїм інструментом безстрашно йде проти бурі, не боячись стихії...
Сучасні реалії відтворюю головно у пейзажах. Беру участь у різноманітних акціях і через соціальні мережі реалізую свої роботи, а всі кошти – для ЗСУ. Пішла тепер серія камерних акварелей з італійського періоду моєї творчості. А ще беру участь в аукціонах, які організовують наші художники в Івано-Франківську й інших містах, тобто даю свої роботи. Слава Богу, що таке роблять. Київський художник Андрій Чеботару, наприклад, з однодумцями створили благодійну організацію «Коло» для допомоги волонтерському руху. Вони мене запрошують, і я також даю свої роботи для пересувних виставок-розпродажів. Відправили мої дві роботи і до США, де наші прикарпатські митці організовують благодійну виставку. Допомагаємо чим і як можемо.
– А що для Вас важить малярство?
– Я не знаю, чи малярство для мене є професією чи натхненням, але переконаний, що це суть мого життя. Якби в мене забрали фарби, пензлі, полотна і можливість писати, то це було б рівнозначно смерті. Рік тому я лежав у реанімації. Зранку прийшла медсестра – принесла альбом, олівець, гумку і попросила намалювати те, що я бачив там… Я був спантеличений. Але коли прийшов додому, то кульковою ручкою собі накинув ті видіння за межею. Бачив себе збоку у темних червоних тонах, бачив всіх лікарів, я просто не відчув, як за кілька хвилин пройшов ту дорогу там. Ні, в моєму посмертному досвіді не було звичного тунелю чи світла в його кінці, про що часто доводиться чути від тих, хто побував однією ногою на тому світі…
Боюсь навіть говорити про такі речі. Медсестра, яка тримала мене за руку після операції на серці, плакала, а я не розумів, про що йдеться. Згодом з’ясував, що був за крок до тієї великої межі. У житті є чимало негативу, і буває, що малювати хочеться, а якісь думки відволікають і руки опускаються. Але коли попри все й далі працюєш, то забуваєшся й відсторонюєшся. Може, це і рятувало мене у багатьох ситуаціях. А злість чи образа швидко минали.
– То де місце художника тепер, коли триває війна і смерть щомиті нагадує про себе?
– Сьогодні декілька моїх друзів воюють на передовій… Я не знаю, як це назвати, але тепер, коли російські загарбники несуть смерть в Україну, кожний художник має бути совістю часу, а не лукавити перед людьми.
