Чим більше спілкуюся з волонтерами, тим дужче переконуюся, що нема меж їхньому добродійству в часі війни. Вкотре переконався в цьому, коли зустрівся з працівницями невеличкої перукарні «Мілана», розташованої на першому поверсі житлової багатоповерхівки в одному з добре відомих мікрорайонів Калуша, для котрих волонтерство і допомога ЗСУ, як з’ясувалося під час нашої розмови, стали змістом життя у часі війни з російськими загарбниками.

Правда, добрі справи цих жінок-майстринь, які тривають від початку повномасштабної війни в Україні, стали публічними і привернули увагу калуської та й загалом прикарпатської громадськості лише після того, як належно облаштували простір перед перукарнею, а медіа поширили інформацію про це. Але наші добродійниці цим особливо не переймаються – продовжують свою волонтерську працю, бо трудяться не напоказ, а за покликом совісті й сердець…

Окрайчик скверика перед входом до перукарні «Мілана» справді виглядає комфортним і затишним – тверде асфальтове покриття та зі смаком виготовлені дерев’яні півкруглі лавочки з металевими фрагментами, обсаджені невеличкими гостроверхими туями, перетворили колись непривабливу територію на сучасний відпочинковий простір. Дівчата-перукарки, побачивши журналіста «Галичини», зіронізували, що якби не їхня ініціатива безплатно надавати перукарські послуги українським захисникам та членам їх родин і сімей полеглих українських воїнів, то, може, ніхто б і не помітив їхньої волонтерської праці для потреб ЗСУ в «Мілані», яку провадять вже не один рік.

– У Калуші та й загалом у нашій громаді багато людей упродовж війни допомагають ЗСУ, – каже уродженка села Цвітови на Калущині Світлана САКАЛО. – І якось одна із волонтерок – Вікторія, наша давня клієнтка і сусідка, з якою ми знайомі не один рік, попросила нас допомогти з півлітровими слоїками для тушкованок. У Копанках нашої територіальної громади, де волонтери тоді готували м’ясні вироби для воїнів ЗСУ, забракло такої тари для них…

Увечері я опитала всіх своїх клієнтів, і вже зранку пів коридора у нашій перукарні було заставлено скляним посудом. Я була по-доброму шокована такою оперативністю – і Вікторія також. Тож зізнаюся, що моє волонтерство й почалося з тих слоїків. А відтак наша перукарня перетворилася на свого роду волонтерський склад – активісти зносили до нас усе, що було треба і на що відкривали збір, а згодом і скриньку для донатів поставили у приміщенні.

Коли почалося повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну, ми у перукарні започаткували ініціативу – стригти безкоштовно наших захисників і членів їхніх родин та сімей полеглих воїнів. Ми вивісили у вікні полотнище нашого національного прапора, і хлопці після стрижки залишали на ньому свої автографи. Маємо вже три такі прапори, густо всіяні автографами, побажаннями і навіть рядками поезій воїнів ЗСУ. Через якийсь час ми вже обладнали спеціальний стенд, на якому хлопці на знак вдячності залишали свої військові шеврони. Прикро, але багатьох із них уже немає серед живих.

– Як Ви, Світлано, разом зі своєю колегинею Людмилою Паньків зазвичай дізнаєтеся, що Ваші клієнти – саме воїни чи ветерани ЗСУ? Просите у чоловіків посвідчення учасників бойових дій чи вірите їм на слово?

– Звісно, що жодних посвідчень ми не вимагаємо. Наших воїнів відразу впізнаємо – когось по молитовній вервичці на шиї, а когось – через невпевнену ходу чи інвалідність. Колись хлопці приходили до нас у військових одностроях, а тепер і в цивільному одязі заходять, і безплатно стригтися не бажають. Якщо ж і залишають гроші, то ми їх кидаємо у спеціальну скриньку для офір. Або вони й самі це роблять.

– Що Вам особисто дає така волонтерська праця?

– Не знаю, що вона мені дає, і навіть про таке не думаю, але хочу й надалі провадити цю діяльність. Просто роблю, бо знаю, що маю це робити. Як я можу взяти гроші у тих, завдяки кому живу я і моя родина, як можу взяти плату за свої послуги у матері, сестри чи дитини полеглого воїна? Мені совість не дозволяє.

– Скільки перукарів працює у «Мілані»?

– Загалом четверо. Але розписатися і говорити хочу і можу тільки за свою колегу і подругу Людмилу Паньків, яка так само давно і активно волонтерить – разом з іншими добровольцями плете маскувальні сітки чи в’яже кікімори у міському Палаці культури «Юність».

– Я зауважив, що частина скверика біля «Мілани» змінилася – стало затишно і зручно для відвідувачів перукарні…

– Так, колись там пролягала дуже погана доріжка, особливо незручна як для людей з інвалідністю, так і для пенсіонерів, котрих ми щодня також стрижемо за пів ціни. На тому шляху не один наш клієнт перечепився, та й з нами таке траплялось. Але тепер простір перед перукарнею належно впорядкували. Облаштував територію своїм коштом і гарні лавочки закупив власник приміщення, в якому ми працюємо, – Олег Сенів. І доріжки довкола заасфальтували – до речі, ми зі своїми клієнтами збирали навесні підписи під проханням про це і зверталися з ним до міської ради. Тепер головне, щоби люди берегли цю красу…

А перукарка Людмила Паньків попросила мене звернутися через газету «Галичина» до керівництва Калуської міської ради ТГ з проханням запровадити хоч би вже тепер, на тринадцятому році війни з російськими окупантами вимкнення в місті світлофорів о дев’ятій годині ранку щодня – для гідного вшанування хвилиною мовчання пам’яті про полеглих воїнів ЗСУ на міських вулицях, як це, скажімо, роблять під контролем патрульної поліції в Івано-Франківську. Надіюся, що керівництво Калуської громади почує і нас, і калушан та зробить правильні висновки.