Прем’єра українського тактичного бойовика «Кіллхаус» Любомира Левицького викликала помітне пожвавлення у соцмережах. Про стрічку пишуть цілком різні люди: від звичайних глядачів і військових до політиків, зірок та кінокритиків. І що характерно, відгуки переважно схвальні. Це ще сильніше підігріло мій інтерес до фільму, окрім самої його теми, яка у час війни є неймовірно актуальною. Тож на спеціальний показ в івано-франківському кінотеатрі «Movieland» з участю режисера йшла у приємному передчутті виняткових вражень та з надією утвердитися в переконанні, що наші таки можуть.

Передмова та сюжетні ігри

Під час зустрічі Любомир Левицький наголосив, що цей показ є особливим для нього, адже Прикарпаття – це його рідний край, бо він народився у Верховині. «Це моє особисте місце сили», – зізнався режисер.

Любомир Левицький не новачок у кіно. У його творчому доробку чимало різножанрових стрічок: від першого українського жахастика «Штольня» (2006) до художньої документалістики про бійців 3-ї окремої штурмової бригади (ОШБр) «Ми були рекрутами» (2024). Між ними – чимало сміливих експериментів, не завжди вдалих чи однозначно сприйнятих глядачем. Проте саме вони стали його шляхом до справді епічного фільму з неймовірно динамічною картинкою та потужними бойовими сценами. Зрештою, він здійснив свою мрію і зняв кіно про українських супергероїв, якими у наш час є військові.

Сам Л. Левицький на презентації в Івано-Франківську зауважив, що між його дебютом та «Кіллхаусом» минуло 20 років. І варто визнати, що професійне зростання режисера складно не помітити. Поки що це точно його найсильніша робота.

Сюжет «Кіллхаусу» закручується довкола цивільного подружжя, яке намагається вивезти з окупації свою 14-річну доньку. У «сірій зоні» їхня машина потрапляє під обстріл. Це бачать через камери дронів бійці 3-ї ОШБр і починають виводити цивільних з-під вогню. Згодом до рятувальної операції підключаються спецпідрозділи ГУР та СБУ, але ситуація стає критичною. Окупанти ставлять ультиматум, що віддадуть дівчинку лише в обмін на американську журналістку Одрі Макалпін, яка працює на фронті з Іноземним легіоном. Вона, до речі, зіграла саму себе. Перед медійницею постає дилема: поїхати додому з евакуаційною групою ЦРУ чи залишитися й дати шанс на порятунок дитині.

Варто зазначити, що в основі сюжету – реальна історія, яка трапилася 2022 року, хоча вона й зазнала певних художніх інтерпретацій.

«Мій документальний фільм «Йди за мною» розповідав про двох цивільних, які їхали забирати батьків із «сірої зони». За допомогою дронів їх врятували двоє командирів – «Сід» і «Сова», які тоді служили у складі 93-ї бригади «Холодний Яр», – розповідає режисер. – Ця історія набула великого розголосу, і я вирішив взяти її за основу художнього сценарію «Кіллхаусу». При цьому дещо змінив мотивацію героїв, щоб підсвітити надважливу тему – викрадення українських дітей росіянами. Також розумів, що однієї цієї історії замало для повного метру. Тож ми поспілкувалися з керівництвом ГУР, СБУ та 3-ї ОШБр, переглянули їхні операції, які можна було хоча б частково висвітлити, і врешті об’єднали три різні спецзавдання в один сценарій».

Реальні військові у кадрі

Акторський склад «Кіллхаусу» – його головна особливість, адже 90 відсотків учасників – справжні військові та ветерани. За словами режисера, це фільм-рекордсмен у світі за кількістю чинних військовослужбовців у кадрі. Це спецпризначенці трьох різних відомств: 3-ї ОШБр, СБУ (ЦСО «А») та ГУР. Як зазначив Л. Левицький, робота з професійними військовими подарувала йому унікальний досвід.

«Спочатку переживав, що матиму проблеми з драматургією, але хлопці грали самих себе. Вони перебували в обставинах, у яких живуть щодня, тож мені залишалося просто давати їм чіткі команди, до яких вони звикли», – зауважив він.

Для себе зрозуміла, що присутність у кадрі справжніх військових – це саме те, що робить стрічку унікальною, і не лише тому, що раніше такого ніхто не робив. Як на мене, саме це додає фільму емоційності та особливої військової енергії, не штучної чи награної, а живої. Це справді новизна для кінематографа, причому не лише українського, а й світового. І водночас чудовий приклад того, що з нашими захисниками можна працювати й у такий спосіб – запрошуючи їх на знімальний майданчик. До того ж це наповнює екшн відчуттям справжності та переконливою реалістичністю. Втім, не варто забувати, що перед нами не документалістика, а художнє кіно. Попри те, що сценарій спирається на реальні історії, а герої мають реальних прототипів, стрічка має свою характерну кіномову з притаманною їй гіперболізацією та підсиленням певних тем чи сюжетних ліній.

Що стосується професійних акторів, яких все ж залучили до знімань, хочу виокремити Сергія Стрельникова у ролі командира спецпризначенців «Сови», Дениса Капустіна, який зіграв командира роти ударних безпілотних систем 3-ї ОШБр «Сіда», та Олександру Сороку, яка втілила на екрані Анну – маму викраденої дівчинки. Як на мене, вони гідно впоралися із завданнями, створивши цілісних та переконливих персонажів. Решта акторського складу також продемонструвала класну гру, а окремі військові взагалі змогли розкритися ще й як талановиті актори.

Динаміка, діалоги і міцне слівце

Діалоги, які часом більше нагадували пафосні сентенції з книги афоризмів, аніж живу розмову, якоюсь мірою є вразливим місцем фільму. Втім, з іншого боку, це навіть додавало стрічці певного шарму. Та й, зрештою, події розгортаються настільки стрімко, що на деякій штучності фраз, мовлених героями в кіно, просто не встигаєш звертати увагу.

Отже, про динаміку. Вона шалена. Дві з половиною години промайнули як мить. Заявлені жанри – екшн, бойовик і тактичний трилер – витримані так, що немає часу навіть перехопити подих. Численним трюкам і бойовим сценам може позаздрити Голлівуд. І найцікавіше, що це не перебільшення, а констатація факту. Саме ця потужна риса компенсує сюжетні прогалини та інші огріхи, які зрештою трапляються чи не в кожному фільмі. Українському глядачеві, перш ніж щось критикувати, варто пам’ятати: ідеалу не існує, проте до нього можна й треба прагнути.

Також серед незаперечних сильних сторін стрічки – операторська робота. Це вищий пілотаж. Так круто зняти настільки динамічну картинку ще треба вміти. За цю частину роботи відповідав Назар Мануляк.

Наступне, на що хочеться звернути увагу, – це мова. Вона вправно балансує: залишається літературною, але водночас не цурається ненормативної лексики, без якої (ніде правди діти) фільм про війну видавався б бутафорським і несправжнім. Ну не може військовий у розпал бою чи під час виконання ризикованого завдання вигукнути: «Хай йому грець!». Проте у «Кіллхаусі» лайка інтегрована в репліки дуже гармонійно, смачно й дотепно. Окремі фрази завдяки цьому мають усі шанси стати мемами, що у сучасних реаліях є однією з ознак успіху.

Відповідь російській пропаганді

Найуважніших глядачів і тих, хто знайомий із російським кінематографом початку 2000-х, можуть «здивувати» сцени, що ніби перекочували з пропагандистського фільму «Брат-2». Проте Любомир Левицький запевняє, що шукати «зради» тут не варто. Адже це його тонка відповідь на російські наративи.

«Я зателефонував Святославу Вакарчуку і сказав: «Ти ж знаєш, що у тебе є пісня «Кавачай», яка асоціюється з російським кіно, бо звучить у «Браті-2» – чи не найбільш пропагандистському фільмі рф. Закриймо цей гештальт. Я зроблю схожу сцену, де наш герой готує саморобний вибуховий пристрій під той самий трек. Так ми переб’ємо цю асоціацію», – поділився режисер.

До речі, «Кавачай» – це не єдина пісня «Океану Ельзи», яка звучить у фільмі. Святослав Вакарчук є автором саундтрека картини «We Will Never Be The Same». Зазначу, що ця драйвова музична композиція гармонійно вписується у фільм і добре його доповнює.

Під час презентації Л. Левицький зауважив, що «Кіллхаус» створений для того, щоб надихати. І це справді так. Попри важку воєнну тематику та постійну напругу в кадрі фільм залишає по собі світлий післясмак, відчуття гордості й бажання діяти заради нашої перемоги. Дуже важливо, що таке кіно з’явилося в Україні саме тепер, і воно ставить дуже високу планку. Проте нам потрібно більше стрічок, котрі показують українців із позиції сили, а не жертви.

«Цей фільм створений з одним меседжем: щоб українці зрозуміли, що наша сила в єдності, що немає «мене» чи «тебе», а є тільки «ми». Це основна теза стрічки, – наголошує режисер. – Нам обов’язково потрібно змінювати наративи. Війна має дві сторони: одну болючу й трагічну, яку ми проживаємо щодня, а другу – героїчну. Сьогодні настав час створювати образи своїх героїв, адже темні часи народили дуже багато світлих і сильних людей. Ми змінилися. І цей фільм саме про це».

Те, що актор Денис Капустін після знімань мобілізувався до 3-ї штурмової бригади, – надзвичайно промовистий момент. Адже, як на мене, фільм є крутим промо військової служби. І це саме те кіно, якого так потребував наш кінематограф, бо воно показує українців не мучениками, а героями. Військові тут сильні, відважні й принципові. Під час перегляду перехоплює подих від гордості за своїх, тож це ще й дуже дієве щеплення від синдрому меншовартості. А також приклад надзвичайно потрібної та якісної пропаганди.

Підсумовуючи, зазначу: «Кіллхаус» – це висококласний бойовик, який потужно, яскраво, технологічно й драйвово героїзує наших військових. Однозначно рекомендую стрічку до перегляду, адже вона робить усе для того, щоб українці пишалися своїми героями, які воюють, виборюючи кожен сантиметр української землі.