Знаний на Прикарпатті і в Україні літературознавець, критик, есеїст, лауреат близько двох десятків міжнародних, всеукраїнських та регіональних премій у царині красного письменства, голова відродженого на Прикарпатті Товариства письменників та журналістів ім. І. Франка, заслужений працівник культури, Почесний краєзнавець України, підполковник Українського реєстрового козацтва, вчений і педагог – доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника...
З такими «титулами» й напрочуд вагомим творчим доробком підійшов до свого 60-ліття Євген БАРАН. Вшанування письменника на його ювілейному творчому вечорі в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника переплелося з презентацією одразу двох його нових книжок.
Представляючи менше за обсягом із цих видань – «З «Книги Живих», – у якому зібрано щоденникові медитації та афоризми, ювіляр оповів читацько-слухацькій аудиторії, звідки у нього з’явився інтерес до творення такої суперлапідарної малої прози:
– Років десь 20 тому я познайомився зі світлої пам’яті харківським письменником, літературним критиком-шістдесятником Володимиром Брюггеном. То саме він започаткував у своїй творчості жанр медитацій – ємких за змістом, сконденсованих авторських думок на теми літературного і суспільного життя, які об’єднував у «Блокноти». Попри значну різницю у віці ми з ним близько зійшлися на грунті векторів нашої письменницької праці, і саме В. Брюгген «підштовхнув» мене спробувати себе, за його прикладом, у цій афористичній формі прози. Я спробував – і успішно освоїв жанр таких стислих щоденникових записів, які виходили за рамці суто особистих відгуків на події і факти дійсності, моїх вражень від прочитаних книжкових новинок, а могли претендувати і на читацьке зацікавлення. Я навіть хотів цим своїм записам дати жанрове визначення «брюггенізми», але відомий український письменник із Закарпаття Мирослав Дочинець, відзначивши своєрідність моїх медитацій та афоризмів, запропонував мені назвати їх «баранцями» (мав на увазі не тільки пов’язаність цього слова з моїм прізвищем, а й те, що воно може означати і язички хвиль на гірській річці чи на спокійному морі).
Отак я підготував і 2016 року видав першу книжечку медитацій та афоризмів «Недописана книга», 2017-го – другу, «Недописана книга... частина инча», 2018-го – третю – «Говорить Євген Баран». А тепер побачив світ і четвертий томик цієї, сказати б, тетралогії, над яким я працював три з половиною роки.
Із презентованої книжечки кишенькового формату, особливо зручного для читання десь дорогою чи на природі, автор озвучив присутнім у бібліотечній залі низку зафіксованих у ній своїх думок. Багато з цих рефлексій висловлено у формі дискусійних, навіть провокативних питань, поставлених перед читачами, яких автор спонукає шукати на них власні відповіді. «Тому що, – каже сам Євген, – я давно зрозумів, що як письменник не можу давати відповіді на всі питання життя і ставати в позу вчителя. Хотів би, щоб ці записи комусь пригодилися в житті, а передовсім – моїм дітям…
У книжці з передмовою Василя Мойсишина, поета, голови Івано-Франківського осередку НТШ, професора, а того дня – і модератора ювілейного творчого вечора, – та з післямовою Степана Поповича чи не найбільше афоризмів і медитацій стосуються якраз теми літератури, суті письменницької праці, як-от: «Скільки б не говорили про секрети майстерности письменника чи художника, найголовніше залишається без пояснення: коли ви сідаєте за монітор комп'ютера чи за мольберт, найважливіше, аби в той момент вашою рукою керував ангел», «Сучасна белетристика – така сміливо-вторинна, що здебільшого шкода часу її читати. Класика залишається. Класика відкривається як єдині двері тунелю, де можливо знайти вмикач світла», «Класика – це чи не єдиний вимір Людини вічністю», «Самість виповнює творчістю. Самотність – страхом», «У тому, що істини повторюються – нема гріха. Гріх, коли повторена істина стає фарисейською маскою», «Помиратиму з Богом, Який прийме Блудного Сина», «Коли пишу, що дивуюся, – се так, для годиться, бо давно вже не дивуюся, і це найгірше, що вчинив зі мною світ людей».
З цього погляду дещо парадоксальну у своїх судженнях оцінку (як кажуть, від серйозного до комічного – один крок) творчого доробку і самої особистості автора «З «Книги Живих» висловив на вечорі у присвяченому йому есеї голова Закарпатської ОО НСПУ Василь Кузан: «Велич і трагедія Євгена Барана в тому, що він почувається у світі літератури краще, ніж у світі людей. Література для Євгена – це як рай для християнина, як нірвана для буддиста, це як догнати й обігнати Америку для комуніста. Це ейфорія і благодать». А все тому, що «для Барана всяка література – це краща реальність. Це найвища сфера існування, найдосконаліший рівень спілкування зі світом зовнішнім і світом внутрішнім, зі своїм инчим «я» та з ідеалізованим «ми». У тій инчій реальності все просто і зрозуміло. А якщо щось викликає сумніви чи створює дискомфорт – можна просто закрити книгу. Та Євген закриває книгу не для того, щоб повернутися у світ живих, а для того, щоб відкрити инчу книгу».
Справді, книжки, а їх, як сказав ювіляр, почав читати ще з шестирічного віку, – це для нього все. Втім, «неймовірними зусиллями він таки виривається інколи зі світу книг і виходить у світ людей» – так змалював творчий і ментально-психологічний портрет свого колеги письменник із сусіднього Закарпаття, котрий близько знає Євгена вже чимало літ.
Зрештою, щоденникові записи щодо власне красного письменства перемежовуються в книжці з тими, що несуть в собі загалом екзистенційний зміст, є, так би мовити, результатом повсякденних житейських вражень та обсервацій автора: «Бог перетворив хаос у порядок. Люди успішно борються з Божим задумом», «Коли в людини назбируються вороги, се означає, що вона дорослішає в своєму ставленні до життя», «Найкращі люде – ДЕЛЬФІНИ», «Не є святим і не є писателем. Залишаюся звичайним читачем, якому вдалося в різні часи свого читання знайти книжки, які відкрили простір, а не погасили світло на початку тунелю», «Ми проходимо через читання і писання, через досвід говоріння, аби в мовчанні осягати Бога», «Поки книжки знаходять мене, я живий. Гете сказав добре, що нема нових ідей, є нові слова. Але вся біда в тому, що ми не шукаємо ні старих ідей, ні нових слів».
Або ще такі цікаві думки навідали письменника у життєплині: «Кожному бракує власного божевілля, аби чутися собою», «Антигендерне (одної й тої самої): чоловік завжди потрібний, аби жінка ствердилася як жінка або ствердилася як особистість (і навпаки)». Зрештою, в уже четвертій книжечці щоденникових медитацій та афоризмів автор таки дає відповідь на поставлене самому собі питання: «Чому афоризм як жанр нескінченний? Бо справжній афоризм не придумується, він відтворює живу ситуацію. А живих ситуацій, як зірок в небі – до безкінченности».
І новий збірник наукових есеїв та статей «25 монологів про літературу», безперечно, стане дарунком для шанувальників творчості Є. Барана та для нього самого. Дарунком, що його зробив до ювілею сам собі, й водночас, важлива роль тут належить вченій раді факультету філології ПНУ ім. В. Стефаника, яка рекомендувала книгу до видання. Її Євген Михайлович присвятив двом своїм із дружиною Марією дітям – синові Євгену і дочці Юлії (вони, як каже сам письменник, найважливіший його набуток у житті!).
Збірник засвідчив творче зростання літературного критика саме в царині літературознавства, а це поняття дещо відрізняється від літературної критики, означає більшу порівняно з нею глибину студії, наукову виваженість суджень завдяки більшій їх аргументованості, ширшій доказовій базі для висновків автора. Власне, тим, хто не раз читав у періодиці відгуки, рецензії, огляди письменника про новинки книжкового потоку і тенденції розвитку сучасного літпроцесу в Україні, цікаво простежити оцей вплив досвіду Євгена як літературного критика на формування його саме як літературознавця. У післямові «Авторитет критика» до виданої 2006 року книги вибраних критичних статей ювіляра «Навздогін дев’яностим» уже згаданий В. Брюгген писав: «Євген Баран належить до критиків, які здатні (й спроможні) підтримати інтерес до літератури навіть за умови відсутності (або незначної присутності) самої літератури. Тоді переінакшимо причинно-слідчий зв’язок відомого твердження: буде література – буде й критика. А ми скажемо так: буде критика – буде й література».
Зрештою, можна сприймати і як дещо утрирувану таку оцінку відомим харківським інтелектуалом способу мислення Барана-критика і його творчого почерку, але самобутність стильової манери його відгуків, рецензій на новинки книжкового потоку заперечити важко. Схоже, що вона переходить із літературно-критичних статей і в його літературознавчий доробок.
Автор передмови «Огранення таланту» до нового збірника Євгена – завідувач кафедри української літератури ПНУ ім. В. Стефаника, професор, член НСПУ Степан Хороб вважає, що в нього «...чисто наукові аналітичні моменти легко набувають публіцистичних інтонацій або ж навпаки. І ці переливи є органічними для науково-публіцистичного стилю літературного критика. Як і те, що в кожному із його матеріалів годі вгледіти якусь менторську «зверхність» або ж безпристрасне оцінювання».
Євгена Барана вітала з ювілеєм і літературознавець, доктор філології Анна Ільків, яка у післямові «І ще дещо про сміливість говорити власним голосом» до тієї ж книги написала: «Так видається із літературознавчої спадщини Євгена Михайловича, що, дискутуючи на сторінках своїх статей із відомими літературознавцями сучасності, вчений бореться за право виголошувати власний погляд, і, разом з тим, із шанобливістю трактує навіть неприйнятні для нього тези інших дослідників, утверджуючи контроверсійність та діалектичність як власний шлях до наукового пізнання».
«25 монологів про літературу» відзначаються широким тематичним діапазоном літературознавчих студій Євгена Барана – від творчості Маркіяна Шашкевича до сучасного літпроцесу. Причому який би конкретний період історії українського красного письменства і які б види й жанри літератури – проза, поезія, документалістика – не ставали об’єктом дослідження для вченого, він розглядає цей процес як цілісність, як тяглість традиції. Попри заявлену в назві книги «монологічність» письма, автор, апріорі допускаючи множинність прочитань того чи того твору, загалом сприйняття творчості того чи того письменника, вступає, послуговуючись своїми переконливими аргументами, в дискусію з іншими дослідниками – зіставляє власну з їхніми точками зору на примітні художньо-естетичні явища і постаті в літературі. Останніми роками Євген активно взявся за предметне і глибоке вивчення епістолярію відомих українських письменників, який дійшов до нас і який став основою для багатьох вміщених у презентованому збірнику матеріалів. Мова про статті «Краківський контекст Василя Стефаника (на матеріалі листів Василя Стефаника до Левка Бачинського)», «Образ ідеальної жінки у листах Василя Стефаника», «Леся Українка і Ольга Кобилянська: діалог (на матеріалі епістолярію письменниць)», «Листи Марка Черемшини як літературознавче джерело», «...Ціль наша єсть: вибороти свому народови поважне становисько між іншими народами... (Постать Івана Пулюя у його листах)».
Зацікавлять читачів книги – як уже самими своїми заголовками, так і новизною змісту – також статті, наукові есеї, сильветки «Творчість Тараса Шевченка в оцінці Миколи Євшана» (йдеться про дотепер мало з’ясовані в літературознавчій науці методологічні підходи цього знаного в Галичині і в Україні літературознавця і критика, нашого земляка у сприйнятті й оцінці творчості Тараса Шевченка, що позначені певною контроверсійністю суджень), «Іван Франко у мемуаристиці Михайла Рудницького», «Лесь Мартович як герой літературної бувальщини», «Образ Марка Черемшини очима Наталі Семанюк», «Мемуаристика Романа Іваничука: суб’єктивні грані українства», «Українська поезія 90-х років XX століття: «новодеґенератівський» контекст», «Письменницька критика у 90-х роках XX століття: досвід Івана Андрусяка», «Есеїстика Юрія Андруховича: пошуки ідентичности», «Притча про Миколу...» – це про творчу спадщину померлого 2006 року українського поета Миколи Холодного, а також «Образ Романа Шухевича у спогадах Василя Кука» та ін.
Різновекторність діяльності ювіляра на літературній, науковій та педагогічній нивах відзначали й міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків, заступник голови НСПУ Ярослав Ткачівський, котрий також адресував ювілярові свою поетичну присвяту, Степан Процюк, який зачитав уривок свого есею про Є. Барана «Романтичний дивак з рюкзаком за плечима», Марія Вайно, Василь Бабій, Ганна Дорошенко, відповідальна секретарка ОО НСЖУ Вікторія Плахта, голова ОО НСКУ Михайло Косило, головна спеціалістка управління культури, національностей та релігій ОДА Оксана Ющишин, директорка Центру освітніх інновацій Івано-Франківської міської ради Марія Починок, директор обласної філармонії ім. Іри Маланюк Василь Тимків, художник і науковець Василь Корпанюк, освітянин і громадський діяч Михайло Верес – усіх не перелічити. Із вдячністю говорили про ту науку, яку отримали свого часу у виші від свого викладача (це попри мовлені перед тим Є. Бараном слова про його – щоправда, як письменника – небажання «ставати в позу вчителя»!), народна депутатка України Оксана Савчук, керівниця Паризької філії Міжнародної академії літератури і журналістики, викладач української школи при церкві Святого Володимира Великого в Парижі Любов Любчик.
Тут доречно процитувати вже згадану А. Ільків у її названій вище післямові, один зі смислових акцентів якої стосується якраз цього аспекту його діяльності: «Ще зі студентської лави пам'ятаю фразу свого Вчителя Євгена Михайловича про те, що в житті головне проявити характер. Здогадуюсь, що це одне із його життєвих кредо, яке, можливо, й породило оту щоденну сміливість «говорити окремим голосом».
Звучали на вечорі і пісенні вітання. Ювіляр серед іншого був особливо зворушений тим, що подарували йому улюблену пісню «Заграй ми, цигане старий» співак Олександр Семчук та скрипаль Ярослав Бибик з обласної філармонії, що заспівав для нього дует «Ладо» у складі його колеги-письменника Володимира Гловацького і Любові Цюпи...
Директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій, яка відкривала цей творчий вечір, назвала Євгена Барана «добрим другом головної бібліотеки краю» і вручила йому видання-бібліодайджест «У просторі спільних інтересів (Євген Баран та обласна книгозбірня Івано-Франківщини)», яке нагадуватиме ювіляру про яскраві грані його багатолітньої плідної співпраці з бібліотекою. Присутні переглянули створений працівниками її відділу краєзнавчої літератури інтермедійний відеоролик про письменника, мали нагоду ознайомитися з книжковою виставкою «Євген Баран. Літературознавчі експресії».
