Ще ранній вересневий ранок. У рамках редакційного проєкту «З проблемами – до «Галичини» мандрую в Отинію. Приміський дизель-потяг «Івано-Франківськ – Коломия» немилосердно калатає усім, чим тільки може. Його стукіт хоч і надокучливий, але мені милий – не можна сплутати з будь-яким іншим: міжвагонне зчеплення настільки жорстке, що вагони аж здригаються під час зупинки чи початку руху, немилосердно гримаючи буферами і позбавляючи охоти подрімати. Та я полюбляю такі мандрівні усамітнення – наодинці з собою і під мелодійний перестук коліс добре думати про важливі чи невідкладні речі й водночас споглядати як у вікні пропливає неповторне осіннє довкілля.
Дорога до Отинії недалека – до 50 хвилин їзди, і час збігає якось так швидко, що й не помічаєш, як пропливають Хриплин, Діброва, Марківці, Ворона…
«Я вже на залізничному вокзалі в Отинії, чекаю на вас, як на останню надію», – телефонує несподівано за кілька хвилин до зупинки потяга на станції у селищі пенсіонер Дмитро Мельник. – Ви мене відразу впізнаєте. Я стоятиму зі стареньким ровером – синя рама».
Дмитро Миколайович звернувся до «Галичини» після того, як програв у Коломийському міськрайонному суді сутяжництво за позовом до Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області та свого сусіда – про скасування запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за відповідачем загальною площею 0,1411 га.
Ще в редакції під час телефонної розмови з ним я відчув у голосі свого співрозмовника таку велику віру у торжество справедливості, що навіть попри відповідно ухвалу суду, яка не підлягає оскарженню, таки прибув в Отинію, щоб бодай описати цю житейську історію. Але й також по-журналістськи дослідити ситуацію навколо межі між ним і сусідом...
Поволі чеберяючи разом із паном Дмитром з вокзалу на вулицю Берегову, 37, де він живе, я слухав його оповідь про ту оказію, яка забрала у нього не лише 0,02 га присадибної земельної ділянки і кілька тисяч гривень за судові витрати, а й здоров’я, якого, до речі, і без того чоловікові бракує.
– Усе почалося ще 1988 року, коли нам, кільком нинішнім сусідам, наділили плани для індивідуального житлового будівництва, – розповідає Дмитро Мельник. – Дали план і моєму нині вже покійному сусідові – батькові теперішнього господаря. Він був будівельником, тому швидко збудував хату. А якогось дня без мого дозволу і навіть попередження він облаштував огорожу із дротяної сітки, аж на п’ять метрів посунувшись на моє обійстя. Коли я приїхав з роботи з Івано-Франківська, то пішов подивитися, що там наробили. Але сусідова жінка забідкалася, що немає курей куди випускати, тож, мовляв, тимчасово і зробили для них такий загінок. У них і справді від стайні й до межі була відстань завширшки приблизно у два з половиною метри.
Я подумав і погодився з тим. Бо мав ще багато роботи коло хати. Завершував будівництво, тож не мав часу перейматися такими, здавалось би, дрібницями. Будував хату довго, пригадую, що новосілля зробив аж 2000 року – на празник Святого Миколая.
Час минав, і я й призабув, що поступився сусідам, як з’ясувалося потім, аж двома сотками землі. І лише коли одного дня вони почали кричати, щоб я поставив паркан, бо мої індики лізуть їм у город, схаменувся. Але штахетник поставив упритул до сітки, а не по реальній межі, проведеній між нашими обійстями на самому початку.
Згодом до того двору перейшли жити сусідський син з дружиною. Відколи старий господар помер, теперішні ґазди приїжджають з Івано-Франківська сюди лише на вихідні – суботу й неділю. Але щойно переселившись, вони насамперед приватизували свою земельну ділянку і нерухомість. І якось мій знайомий, котрий працював у селищній раді, порівнявши мою ділянку на відповідній мапі селища з її супутниковою світлиною, поцікавився, чому і хто змінив контури мого земельного наділу. Тоді я пішов до сусідів з’ясовувати ситуацію. А коли зрозумів що й до чого, вдарив копачі згідно з планом 1988 року, протягнув дріт і сказав, щоб вони свою сіткову огорожу забирали, бо буду переносити свій паркан на належне йому місце.
Але сусід дріт пообрізав, а мої копачі покидав через загорожу на моє подвір’я. Не знаю, як, але вони 2018 року, як з’ясувалося, приватизували собі 1,411 га. Хоч у рішенні райвиконкому вказана для них площа сягає лише 0,12 га. Я звернувся у селищну раду, бо хотів, щоб усе було по закону. Але землевпорядниця сказала, що мої сусіди приватизували собі ділянку по паркан. Я ж пояснював, що є документи на землю – скільки наділили мені, а скільки сусідам, і є межа між нашими ділянками. На запитання, за якими документами вона приватизовувала землю сусідам, не відповіла, промовчала.
– А що, Вашого підпису не було потрібно для погодження їхньої приватизації? Я ж бачу навіть на око, що між Вашим обійстям і сусідським межа найдовша порівняно із земельними ділянками інших господарів у сусідстві.
– Звичайно, що мого підпису там немає, бо сусід до мене навіть не підходив і не звертався. Я викликав земельну комісію із селищної ради. Але її спеціалісти нічого не досліджували. А голова комісії, взявши мене під руку, відвів набік і пояснив, що на моєму місці він сидів би тихо, бо закон забороняє будівництво ближче ніж 25 метрів від річок чи потоків, натякаючи на те, ніби я спорудив свою хату з таким порушенням.
Він так забив мені голову й застрашив, що я й не знав, як бути і що робити. Тож члени комісії написали у звіті, що все добре, і я не маю претензій до свого сусіда. Я відтак, ніби пробудившись зі сну, знову звернувся у селищну раду, мовляв, на якій підставі мені 1988 року наділили план для індивідуального будівництва поблизу водного басейну, якщо є закон, що забороняє таке робити. Землевпорядниця сказала, що той закон діє з 2015 року. А я проживаю у своїй оселі з 2000-го.
Відтоді, скільки б я не викликав земельну комісію, ніхто так і не приїздив. Казали, що вже раз побували в мене, тож, мовляв, більше нема чого їхати. Я ж хотів, щоб вони підтвердили, що межу між моїм і сусідським обійстям порушено. Адже маю виписку з архіву про реальні наділи і мені, і моєму сусідові, зроблені ще 1987 року. У документах, повторюю, чорним по білому зазначено, що сусідська ділянка повинна мати 0,12 га, а моя – 0,10. Тепер у їхній власності – 0,1411 га, а в мене й 0,08 га немає. Отже, сусіди влізли на мою територію.
Втім, як з’ясувалося, не лише на мою, а й моєї сусідки, яка мешкає з іншого боку. Коли її син, котрий нині на війні, якось приїздив з фронту, то казав, що вони це питання порушать перед тим, як приватизовуватимуть свій земельний наділ. Але наразі у нього свої проблеми.
Я тоді звернувся з позовом у Коломийський міськрайонний суд. Але там тягнули з рішенням, як тільки могли. Крім того, я мав подати документ, що межа порушена й сусіди забрали собі частину моєї території. Та селищна рада такий документ мені не надала й досі. Востаннє я звертався влітку, щоб комісія виїхала і підтвердила, що є порушення земельної межі. Але мене відіслали до приватного землевпорядника, бо він, мовляв, сертифікований.
І на тім усе скінчилося. Мене навіть примусили написати, що я відмовляюся від позову, інакше заборонять будь-коли знову звертатися до суду зі своєю проблемою. Коли мені розповіли, хто мої відповідачі і які посади обіймають їхні родичі в Івано-Франківську, то я зрозумів, чому програв суд.
– Чи дозволили б Ви ті дві сотки землі приватизувати сусідам, якби вони попередньо чесно Вас про це попросили?
– Тоді дозволив би, а тепер – ні...
Приватні будинки Д. Мельника і його сусіда виглядають, як у казці про багатого й бідного господаря. До обійсть обох родин – спільний заїзд з вулиці, але навіть здалеку помітно, що у господарів кардинально різні статки. Навіть сьогодні житловий будинок пана Дмитра ще належно не викінчений і кожен кутик обійстя потребує чималої уваги й капіталовкладень. Працюючи на арматурному заводі в Івано-Франківську електрогазозварником, Дмитро Миколайович відчутно втратив зір і в пенсійному віці фактично став людиною з інвалідністю.
До речі, поведінка заможних господарів, образно кажучи, сягає морального дна – вони вважають, як нам засвідчили отинійці, що їхні односельці навіть не гідні спілкування з ними. Тож не дивина, що передбачливий сусід так оперативно приватизував свою земельну власність.
На жаль, не завжди маленька чи невеличка громада є запорукою добрих стосунків між людьми. Досвід журналістських досліджень засвідчує, що здебільшого чим менша громада, тим більше, образно кажучи, у ній рука руку миє. Адже шляхи та щоденні інтереси жителів у маленькій громаді тісно зрослися і надзвичайно переплетені. Там працює кум, а там – сват, а он там – шкільний товариш, а деінде – брат чи сестра, а ще десь – їхні діти чи внуки. Соціальна афілійованість у такому разі аж зашкалює і виступає потужною перешкодою для торжества справедливості, а закону – й поготів.
Ні, ми не коментуємо, а тим більше не заперечуємо ухвалу Коломийського міськрайонного суду, яка оскарженню не підлягає. Але під час підготовки цього матеріалу вдалося достеменно з’ясувати, що виконком Коломийської районної ради народних депутатів, розглянувши рішення Отинійської селищної ради, надав дозволи на земельні ділянки під будівництво житлового будинку та господарських споруд у масиві першочергової забудови. Зокрема, 26 лютого 1987 року 0,10 га отримав житель Отинії Дмитро Мельник, а 28 серпня того ж року 0,12 га – його сусід. Це доказують і експлікації схеми обміру в натурі меж земельних ділянок та наявних будівель згідно з актами прийняття фундаментів за 6 червня 1990 року. Зрештою, те, що, приватизувавши земельну ділянку під своєю оселею й господаркою, сусіди, по суті, забрали у Д. Мельника дві сотки земельної ділянки, не заперечують й інші жителі вулиці Берегової. Та й наші обміри показали, що наділ пана Дмитра справді менший на 0,02 га, ніж мав би бути згідно з відповідним планом.
Та все ж розміркуймо. Кого насправді варто назвати крадієм у цій ситуації – сусідів Д. Мельника чи тих, хто провадив таку безвідповідальну земельну приватизацію безпосередньо на вулиці Береговій в Отинії? Адже виглядає у цій історії на те, що правий той, хто спритніший і перший приватизував свою землю. По-друге, про яке юридично правомірне погодження меж ділянки із сусідами можна говорити, якщо той, хто її приватизує, сам на свій розсуд вирішує, підписи яких сусідів стоятимуть на його приватизаційних документах, – тих, з ким має спір за межу, чи інших, що й сталося в нашому випадку? А по-третє, хіба це рівноправна змагальність у суді, якщо юридичні редути сторін неоднакові: одні винаймають фахових і найдорожчих адвокатів, а інші, малозабезпечені, – по суті, як потопельники, хапаються за соломинку, сподіваючись на об’єктивну й належну безоплатну правову допомогу...
У цій першій частині свого журналістського розслідування ми свідомо не називаємо імена осіб, чиї дії спонукають нас означити приватизацію певної земельної ділянки в Отинії на вулиці Береговій частковим крадівництвом. Адже наше вивчення всіх обставин справи, до якого ми долучили й правників та представників інформаційної агенції «Ініціатива», ще триває. Тож перелік «рукомийників» від селищної адміністрації і місцевого «правосуддя» – від Отинії і до Коломиї, які зробили все від них залежне (чи просто дистанціювалися від проблеми), щоб «узаконити» неправомірне заволодіння сусідами Д. Мельника частиною його земельного наділу, опублікуємо в одному з наступних випусків «Галичини».
