Під час адміністративно-територіальної реформи на Калущині сформували чотири ТГ: Калуську, Верхнянську й Войнилівську – на лівобережжі річки Лімниці, а на правобережжі – Новицьку. Правий берег Лімниці, на мій погляд, ніби одухотворений іменами провідника ОУН Степана Бандери, крайового провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника («Роберта»), командира першої сотні УПА Гриця Перегіняка та інших борців за волю України.

Село Грабівка – осердя національно-визвольного спротиву радянській окупації у Чорному лісі в 40-х – 50-х роках минулого століття, а відтак і покинуте гніздовище «есересерівських» ядерних примар Прикарпаття. Разом з директоркою комунального закладу «Центр культури та дозвілля Новицької сільської ради» Марією Василишин та його методисткою Валентиною Турчиняк і бібліотекаркою села Завій Ніною Костів ми завітали до Надії ТИМКІВ, завідувачки Народного дому села Грабівки й ґаздині «Бойківської хати» – туристичної локації на березі річки Лукви, яка лише формується, але, на мій погляд, має великий ресурс, щоби з часом – за належної організаційної й фінансової підтримки місцевого керівництва – стати однією з найцікавіших атракцій на стежках Чорного лісу.

У Грабівці на тлі добротних сільських будинків здалеку видніється старенька дерев’яна хатчина з почорнілих від старості плениць (розрізані вздовж колоди бруси. – Авт.), колись крита ґонтом, а згодом перекрита шифером. На просторому обійсті – високий стовп, увінчаний колесом, ніби очікує на гніздування бузьків. Пишні мальви хорошаться на сонці попід вікнами, покивуючи голівками, та дерев’яні колеса від воза туляться до давніх смерекових стін... Назустріч летить осяйна бойкиня у традиційному уборі – ґречно усміхається, але дуже хвилюється і ледь мружиться від сонячних поцілунків, а може, просто ховає непрошені сльози матері, бо думками – на відстані сльози – вже у тому ранку, коли проводжатиме сина Тараса після коротенької відпустки з війни. Пані Надія обіймає гостей своєю неповторною осяйною усмішкою, вправно поправляє непослушний ґорсак і запрошує до «Бойківської хати».

«Цю стареньку оселю, якій вже понад сто років, ми з чоловіком Іваном придбали ще понад 15 літ тому, – оповідає Н. Тимків. – Тут межа в межу з нами колись жили старенькі сусіди. А вже відійшли у засвіти. На цьому місці ми планували будувати синові нову домівку. Тут мені дуже подобається... Коли придбали це помешкання, то я почала заглядати у кожен куточок, облазила стрих і знайшла багато давніх речей. Хата й тоді так виглядала, як сьогодні. Розумієте, минувшина – то моє улюблене заняття. Я мріяла про таку справу. Тож відчуваю від роботи особливе задоволення. Люди постійно зносять мені давні речі – вишивки, образи, начиння, знаряддя праці... Та найміцніший фундамент такої справи – справжнє бойківське житло. Хочу людей запросити, щоб приходили у «Бойківську хату», приносили давню бойківську старовину, а щонайперше – приводили дітей і показували їм нашу бойківську неповторність... ».

У «Бойківську хату» вже торують дорогу туристи – для відвідувачів провадять екскурсії, вечорниці, репетиції фольклорного колективу, відбуваються фотосесії й шкільні заняття та семінари тощо. Архітектура хати дуже цікава – забудова однобічна: одне житлове приміщення, де господарі спали, готували їжу й постійно перебували упродовж усього часу, та широкі сіни й пізніша прибудова для господарського реманенту.

«У господарів дітей не було, тож і невеличкої хатки їм вистачало для життя, – міркує ґаздиня «Бойківської хати». – Хрестиками з тіста, замішаного на свяченій воді у часі Йордана, означено всі чотири кути житла. Велике значення мала піч, збудована без цегли, – глинобитна. У припічку тримали птицю, а на печі господарі грілися всю зиму. Підлога з дощок. Стеля також дерев’яна, тож її постійно доводилося мити, бо закурювалася від печі. Ця піч, до речі, й нині мені слугує: дуже добра для випікання пасок чи готування тушкованок для вояків ЗСУ. Є у хаті дерев’яна постіль, закладена вишиваними подушками, матрац, набитий сіном, над ліжком – жердка, поряд лавиця, куфер, креденс для посуду, дитяча колиска, яка колись була в нашій родині і якій уже до ста років. Люди позносили багато вишиваних і мальованих образів тощо. У сінях ми сформували експозицію з вишиваних жіночих сорочок, серед яких є й сторічна, в якій ще моя мама шлюб брала, і т. ін. Очевидно, що колишній господар був шевцем, бо у господарстві збереглося багато інструментів та пристосувань для пошиття взуття тощо...».

Н. Тимків ґонорується, що народилася у талановитій музичній родині Лавруків, де разом з дідом, вуйком і братом була яскравою виконавицею у троїстих музиках – навіть на бубні грала.

«Хоч я і жителька Грабівки, але в приймах, бо пішла за невістку, – жартує Надія Михайлівна. – Мій дідо добре грав на скрипці. Разом з вуйком були весільними музиками на всі села. Ми з братом свого часу закінчили музичну школу №1 у Калуші, відтак Івано-Франківське музичне училище ім. Дениса Січинського і також стали музикантами. Тож навчалися сім років у Калуші і ще чотири – в Івано-Франківську. Жилося нам дуже важко. Було багато худоби й доводилося щодня працювати. Та мама дуже хотіла, щоб ми були музикантами, тож докладала для цього всі свої старання. Уявіть собі: де Калуш, а де наша Грабівка! Я за музичною спеціальністю – цимбалістка. Після училища пішла працювати у Народний дім рідного села. Про те, що ми з бойківського роду, я найперше почула ще замолоду від своїх дідів і батьків. Але не дуже над тим задумувалася. А коли почала завідувати Народним домом у селі, то вже зацікавилася глибше. Про те, які вони, бойки і бойкині, можу судити з учасників фольклорного колективу «Грабівчанка», який очолюю і яким пишаюся. Ансамблеві вже понад 30 років – як і Незалежності України. А грабівські співачки дуже працьовиті, дружні, активні, вперті, старанні й патріотичні. І ці слова можна адресувати, на мій погляд, усім бойкам і бойкиням...».

Поосібно знайомлюся зі співочим жіночим колективом: Галина Буркало, Марія Чуприніна, Степанія Давидюк, Ганна Цуциловська, Ніна Костів... Усі – у святкових бойківських уборах. Від них аж віє пошанівком до гостей. Жінки розсідаються у «Бойківській хаті» на лавиці й обдаровують нас дивовижними стрілецькими піснями та рядками патріотичних віршів.

«Я завжди з гордістю кажу, що Грабівка – столиця Чорного лісу, дуже патріотичне, славне, величне й давнє село, якому від часу першої писемної згадки минуло вже 460 років, – торкнулася деяких сторінок історії села як його уродженка Ніна Костів. – Спочатку Грабівка називалася Лукванами, тому що на території був давній монастир – Лукванський, від якого, очевидно, й пішла назва села. А може, від назви річки Лукви чи прибережних лук... Є різні версії. А Грабівкою, за переказами, село стало через грабові ліси навколо. Наше село багате відомими людьми, серед яких священник Іван Грабівський, котрий у часи Хмельниччини очолив повстання селян, якого посадили в Калуші на палю та якому в селі споруджено пам’ятник, професор медицини Данило Пронів, тренер світового рівня з волейболу Михайло Мельник, нардеп IV і V скликань, політичний діяч і знаний меценат для села Зіновій Шкутяк, художник і викладач ПНУ ім. В. Стефаника Василь Хомин, докторка наук ПНУ ім. В. Стефаника Наталія Лис, доктор філософії з Києва Михайло Костів, настоятель давнього храму у Сумах владика ПЦУ Мефодій (Микола Срібняк) та інші. Є відомості, що свого часу в нашому селі побував Іван Франко. Грабівка відома своїм патріотизмом. У селі відбувалися збори Проводу УПА. У боях проти «визволителів» полягли 74 уродженці нашого села...».

Колектив «Грабівчанка» у «Бойківській хаті» виконує «Пісню про Грабівку», де є й такі промовисті слова:

У цьому контексті люди принагідно і з гіркотою згадали, як ще у жовтні 1992 року – на свято Покрови – в урочищі «Березів Лаз» біля Грабівки заклали й урочисто освятили хрест на місці майбутнього будівництва музею УПА. Грабівчани пригадують, що на ці роботи офірувала кошти звіроферма із села Павлівка, і туди навіть завезли було деякі будматеріали. Та минули роки – і матеріалів уже нема, і, образно кажучи, віз доброго патріотичного задуму й нині там...

Учасниця вокального ансамблю «Грабівчанка» Степанія Давидюк не лише добре співає, а й пише пісні. У посланні синові Іванові, який пішов добровольцем захищати Україну і тепер перебуває на Донеччині – на «нульовці», і важко пораненому внукові Василеві, жінка-поетеса молиться такими словами:

Поціновуючи народну мудрість, ми вже традиційно не обходимо своєю увагою й неповторність бойківської кухні.

Голубці з пинцаку. На весіллі, коли кухарки готували голубці, то могли господарям жартома заспівати: «Не дивуйтесь, люди добрі, що так мало масти, якась була худа свиня, та й втікла в ліс – пасти...»

– Я змалечку запам’ятала собі велику милницю з пинцаком – так у нас називали перловку,– описує ще бабусин рецепт Ніна Костів. – Голубці варили з квашеної капусти. Пинцак був грубий, пропарений до десяти хвилин в окропі, але недоварений, і дуже посолений. Як він простивав, то до нього нарізали багато цибулі й приріджали лляною олією. Коли голубці вже були готові, то зарєджували їх великими шкварками. Обов’язково такі голубці подавали з подрібненою бульбою в лупині і відтак разом перемішували. Я любила маленькою залетіти і вхопити собі того пинцаку. Такі голубці бойкині переважно готували в суботу, щоб на неділю мати цю страву...