Перед виходом у всеукраїнський прокат в Івано-Франківську, в кінотеатрі «Космос», відбувся допрем’єрний показ романтичної комедії «Смак свободи» з участю креативної продюсерки та авторки сценарію Олени Моренцової-Шулик, акторок Ірми Вітовської, Ірини Кудашової і Тетяни Малкової. Тож журналістка «Галичини» однією з перших побачила стрічку, посмакувала тією безтурботністю, яку вона випромінює і якої нам так бракує у ці темні часи. Забігаючи наперед, скажу, що це дуже тепле кіно, з чудовим сценарієм та добре прописаними персонажами. Впевнена, воно сподобається глядачам різних поколінь, адже віра в казку – це те, що завжди об’єднує.

Романтичну комедію з елементами фентезі «Смак свободи» знімали ще до повномасштабного вторгнення рф в Україну. І це відчувається в кожному кадрі та епізоді. Стрічка дуже гостро і щемко нагадує про те порівняно безтурботне життя, яке було в нас до 24 лютого 2022 року. Така собі казочка про Попелюшку на сучасний лад. І, звичайно, як і в історії Шарля Перо, там є і добра фея, і принц…

Молода кухарка Варя втрачає роботу в придорожній кав’ярні маленького містечка, адже її висока кухня не надто смакує його клієнтам. За покликом своєї мрії – стати шеф-кухарем – дівчина їде до Львова як своєрідної кулінарної столиці регіону. Там вона натрапляє на книжку Ольги Франко «Перша українська загально-практична кухня» 1929 року. Ця знахідка дала поштовх до розвитку надалі всіх подій на екрані.

Звісно, «Смак свободи» – це не біографічний чи історичний фільм про відому авторку кулінарних книг та невістку Каменяра. У стрічці її постаті лише надали певної магічності – вона тут виступає у ролі доброї феї, котра допомагає головній героїні не заплутатися у власних мріях і бажаннях.

Основний меседж фільму, за словами креативної продюсерки та авторки сценарію Олени Моренцової-Шулик, в тому, що українці мають пишатися власною культурою, розповідати про неї світові й знаходити для себе натхнення у своєму корінні й традиціях, а не в копіюванні чогось за кимось. Вона наголосила, що саме бажання нагадати, якою багатою й самобутньою є українська кулінарна культура, стало основою для появи цього фільму. Від себе зауважу, що її творцям вдалося показати українську кулінарну традицію так, що нею хочеться пишатися та хизуватися на весь світ.

Якщо говорити про фільм мовою кулінарії, то, як на мене, режисерові Олександру Березаню вдалося створити неймовірно гармонійну страву з величезної кількості складників. Адже у стрічці дуже багато всього змішано і переосмислено. Тут і романтична історія кохання, і залаштунки ресторанної кухні, і постать О. Франко, і ставлення українців до власної кухні, і Джамала… І це я перелічила лише перше, що спало мені на думку. Словом, попри багатокомпонентність фільм вийшов цілісним та органічним.

А ще з перших хвилин стрічки помічаєш майстерну операторську роботу Євгенія Усанова. Вона неймовірно динамічна і ще більше занурює глядача в казку, яку йому розповідають творці фільму. Мені видається, що це один із секретних складників стрічки, без якого її смак був би прісним.

Головну роль юної кулінарки Варвари Рудик зіграла зірка серіалу «Школа» Ірина Кудашова. Як на мене, акторка змогла створити на екрані цілісного персонажа, за якого вболіваєш упродовж усієї стрічки, симпатизуєш і віриш, що в нього все буде добре.

– Історія мого персонажа дуже схожа на історію мого життя, – розповідає Ірина Кудашова. – Я теж переїхала з маленького містечка у велике місто заради того, щоб здійснити свою мрію. Але ми відрізняємося тим, що я не така рішуча, як вона. Варя – дуже смілива, і заради своєї мрії готова на все. Впродовж усієї картини вона шукає себе, вчиться слухати свій голос, і врешті-решт знаходить себе, а її мрія здійснюється. Маю надію, що кожен після цього фільму зрозуміє, що всі наші мрії можуть стати реальністю, головне – вірити в себе, чути свій голос і пам’ятати те, ким ти є. Для мене це дуже мотиваційна історія, після якої хочеться жити й творити. Ти розумієш, що все реальне…

О. Франко зіграла неперевершена Ірма Вітовська. Спостерігати за нею було справжнє естетичне задоволення. Їй так личать ті елегантні костюми, капелюшки та рукавички, які вона змінювала впродовж фільму. Акторка філігранно та майстерно перевтілилась у шляхетну галицьку паню, залюблену в кулінарію. Вона зробила свою героїню попри її магічний фльор справжньою – з найрізноманітнішим набором емоцій і реакцій. Як на мене, це дещо незвичне амплуа для акторки, але попри це вона зробила його своїм.

– Ольга Франко – це постать, яка потребує окремої біографічної кіноісторії, – наголошує Ірма Вітовська. – А в нашому фільмі вона виступає як Мері Поппінс, фантом, який надихає, навчає, навертає і допомагає згадати, хто ми є. Це дуже класно, що ми можемо так фантазувати з нашими великими постатями, залишаючи їм їхню велич, та робити їх ближчими до нас. Для мене це, можливо, найромантичніший образ із моєї кіноісторії. Мені завжди хотілося виступити в ролі такого персонажа, який не є конкретним, а є дуже символічним і позитивним…

Ще одна моя улюблена акторка – Римма Зюбіна зіграла епізодичну роль матері головної героїні. Її час існування на екрані недовгий. Втім попри це вона зробила все для того, щоб її персонаж запам’ятався.

Тетяна Малкова перевтілилася у су-шефа – заступника шеф-кухаря ресторану Лесю. Акторка каже, що її персонаж – це своєрідна рушійна сила, котра не дає головній героїні зупинятися на досягнутому і несвідомо розкриває її. «Я роблю життя Варі невимовно важким для того, щоб вона все ж таки прислухалася до свого голосу», – зауважила вона. Від себе додам, що їй вдалося створити цілісного персонажа як з негативними, так і позитивними рисами. Звичайно, з огляду на амплуа, Леся часом дратувала, але її вчинки були зрозумілими, хоча й не завжди прийнятними.

У цьому фільмі можна побачити світлої пам’яті Павла Лі, який загинув у перші дні повномасштабного вторгнення – 6 березня 2022 року. Він там такий вродливий, веселий, світлий. Креативна продюсерка зауважила, що, граючи цю роль, актор дуже багато імпровізував, чим приємно дивував і захоплював творчу команду. Згадуючи його проби на цю роль, каже, що це була «візуалізація абсолютного таланту та імпровізація в моменті». На допрем’єрному показі в Івано-Франківську пам’ять актора вшанували оплесками. Це був дуже щемкий і зворушливий момент на прем’єрі.

На цю стрічку точно не варто йти голодними, адже в кадрі дуже багато їжі. За словами Олени Моренцової-Шулик, у фільмі поєднується декілька світів, відповідно до постановки кулінарної частини також підходили з різних сторін. У кадрі переплітаються кулінарний досвід головної героїні до її приїзду у Львів, ресторанний світ високої кухні і власне кухня О. Франко. Над цим працювала команда фуд-стилістів, кухарів, гастрономічна експертка Маріанна Душар осучаснювала страви Ольги, робила їх більш кінематографічними. Також рецепти з автентичної книжки допомагала опрацьовувати родина Франків. Такий серйозний підхід до створення смачної складової стрічки видно одразу.

Перед переглядом думала, що «Смак свободи» – це буде українська версія стрічки 2009 року «Джулі та Джулія: Готуємо щастя за рецептом». Насправді це зовсім інше кіно. Окрім величезної кількості страв у кадрі і двох кулінарок різних поколінь, між ними немає нічого спільного. Хоча ні, є. Обидва фільми, які мені дуже подобаються і дарують натхнення, – по суті, про кулінарний світ.

Який фільм на смак? Він в міру солодкий. Яскравий. І це проявляється як у стравах, так і в костюмах персонажів. Творцям стрічки вдалося дуже тонко, з розумінням справи, поєднати в одній страві сучасну та автентичну кухні.

На презентації стрічки Ірма Вітовська наголосила, що у ній Львів – король картинки. І це справді так. Мені було вдвоє цікавіше дивитися кіно, вгадуючи локації, де відбувається та чи інша дія. Впевнена, після його перегляду багатьом людям захочеться відвідати Львів: і тим, хто в ньому ще не був, і тим, хто зробить це не вперше. Ця стрічка – немов двогодинний рекламний ролик про Львів, відеоода.

Фільм щедро пересипаний фразеологізми. Це створює цікавий ефект. Ти немовби одночасно дивишся його і паралельно читаєш збірник крилатих висловів. Це дуже класний сценарний хід, який запам’ятовується багатьом глядачам, причому наперед складно вгадати, кого яка фраза зачепить на гачок.

«Смак свободи» зробив фактично неможливе. Майже на дві години переніс глядача в казку, дозволив хоч на трішки перемкнути фокус своєї уваги з війни і втрат на легкість життя. Це ковток свіжого повітря в найтемніші часи. Цілісне кіно, яке надихає. А ще у нього класна кінцівка, яка натякає на можливе продовження, але вже з іншою головною героїнею.

Для мене цей фільм не лише про шлях до мрії, кохання чи кулінарію, а насамперед про прийняття свого істинного єства і боротьбу з комплексом меншовартості, який нам насаджували століттями. А ще це мов сеанс психотерапії, під час якого вдається багато чого переосмислити та отримати цілий букет позитивних емоцій. Хоча наприкінці стрічки я все ж засумувала, бо наразі наша реальність максимально контрастує з казковою картинкою стрічки. Ти бачиш той безтурботний і щасливий світ, який у нас забрала війна.

Якщо коротко охарактеризувати «Смак свободи», то на думку спадає лише два слова – «смачне» кіно. Воно справді дуже гарно пробуджує апетит. Але ще більше викликає бажання щось приготувати, особливо з української кухні. З огляду на те, що мені перейшла у спадок від моєї бабусі й сама книжка Ольги Франко, яка надихала творців стрічки, то після перегляду фільму захотілося втілити в життя один з її автентичних рецептів. А це означає, що фільм не просто розказує певну історію, а й надихає.