Якось один цікавий майстер, проводжаючи мене зі своєї робітні та шпацируючи зі мною івано-франківською «соткою», по-філософськи розмірковував: справжня краса міста – не візуальна й споглядальна для всіх, а непомітна й затишена, захована десь там, у невеличких майстернях талановитих ремісників, художників, музикантів, будівельників. Отож пропонуємо інтерв’ю з тим, хто своїм талантом і працею творить, образно кажучи, керамічне обличчя не лише Івано-Франківська, а й загалом Прикарпаття – ветераном війни, художником-керамістом Віталієм ВЛАДКОВСЬКИМ. Його творча робітня якраз і заховалася в одній із таких виробничих локацій, яку можна означити заводською спадщиною з 90-х.
У керамічній майстерні Віталія Владковського все просто і без прибамбасів – лише те, що потрібно для роботи. Помічаю на полицях з його керамічними виробами то тут, то там портрети Провідника ОУН Степана Бандери. А Віталій, усміхаючись, пояснює, що зростав і виховувався у національному дусі й ходив тими ж стежками, одухотвореними батьком Провідника ОУН о. Андрієм Бандерою, який був парохом у межових з Міжріччям парохіях – у Волі-Задеревацькій на Стрийщині чи у Тростянці на Долинщині, – якими ходив і його син Степан.
– Я народився на Бойківщині – у селі Міжріччі на Болехівщині, яке колись мало назву Човгани, – розповідає Віталій ВЛАДКОВСЬКИЙ. – Навчався у місцевій школі, а також у Болехові – у музичній і художній школах. Вже згодом вступив на художній факультет Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Пригадую, батько, дізнавшись про мій вибір, іронізував над перспективою кераміста: мовляв, ходитиму селом, носитиму та продаватиму свої глиняні вироби. Коли я був на другому курсі, то дізнався про художню майстерню «Мінерва», яку в Івано-Франківську у приміщенні ЗОШ №20 провадили світлої пам’яті Любов Румянцева і Євген Бойко – піонери прикарпатської керамістики часів Незалежності України. Я їх вважаю одними зі своїх учителів. Всі івано-франківські чи навіть прикарпатські керамісти, яким тепер уже понад п’ятдесят років, якимось чином були причетні до фірми «Мінерва». Приміщення було у шкільній оранжереї, де майстри творили та експериментували. Тож і я фактично як художник-кераміст вийшов із «Мінерви». Щоб не сидіти у гуртожитку, я так спілкувався з обдарованими майстрами кераміки і загалом цікавими людьми, а головно вчився. Там збиралося осердя української інтелігенції – було що послухати.
– Чи задумувалися Ви, Віталію, звідки у Вас пробив отой ген творчості – досить незвичний для сільської дитини з невеличкого бойківського села?
– Так, я не раз над цим міркував. Адже один мій дід був ковалем, а другий – столяром і майстром на всі руки. Пригадую, як на фронті, на Донбасі, запах згорілого вугілля нагадував мені дідову кузню – незабутній запах дитинства. Ґазди з’їжджалися фірами до дідової кузні – кожен у своїй потребі, про щось собі балакали, дзенькали інструментами. Така картинка дитинства й досі у моїй пам’яті. Колись, ще у радянські часи, на одному з центральних телеканалів була серія передач про ремесла, і мене дитиною дуже зацікавило гончарство. Спостерігаючи, як з глини на гончарному крузі народжується керамічне диво, я навіть не смів мріяти, що колись буду хоч би дотичний до такої справи. А в інституті мені розповіли про «Мінерву». І коли я пішов подивитися, то, образно кажучи, залип – відтак усе своє дозвілля проводив у майстерні. Пробував щось ліпити й гончарити. Через якийсь час ми – семеро керамістів – вже мали свою майстерню на Валах, і кожен творив щось своє.
Поставили свій столик і продавали вироби у самому центрі – біля колишнього переговорного пункту. То була першина і повна невідомість. Тож справа скоро загнулася. Важко було самому тягнути справу й відповідати за людей. Бракувало добрих гончарів, тож мусив і сам сидіти за кругом, і водночас розв’язувати інші питання. Було справді скрутно. А ставлення більшості містян до виробів ручної роботи було дуже специфічне. Якось одна мама, пригадую, повз нас вела за руку дитину, а у дівчинки, яка побачила керамічні фігурки тваринок, враз аж очі загорілися – підбігає до столика… А мама сіпає її за руку: «Пішли геть, то хлопці самі зробили!»
Зроблене вручну не мало цінності. Такі були залишки радянської політики, що гідним вважалося тільки виготовлене на фабриці чи заводі. Колись і тепер – то різні світи. Ніхто і не задумувався, що ручна робота потребує значно більших зусиль, а головно – несе потужну позитивну енергетику. Я переконаний, що творчий бізнес – один із найважчих. Навіть приліпити очі на фігурці котика не зуміє будь-хто. Дуже важко знайти собі добрих помічників, які мали б чуття і у пальцях, і в очах. Для мене кераміка від перших років була і ремеслом, і захопленням. Я люблю свою справу, і мені приємно працювати з глиною. А ремеслом моя кераміка повинна була якийсь час бути, бо треба було виживати. Ми ж були молоді, і у нас з дружиною в Івано-Франківську ще не було нічого свого. Треба було робити те, що продавалося, і вивчати добре ринок. Та хотілося, попри все, творити своє, а не крадене.
– Чи важко було конкурувати з іншими майстрами?
– Та ні, бо у мене було своє бачення у керамістиці. Я не працював у тих техніках, що інші. Наприклад, виготовляв кераміку молочну – традиційний вид посуду, який після основного випалювання занурюють або змащують молоком і повторно випалюють вже за температури 300 градусів. Інколи я підтоновував чи підфарбовував свою кераміку у 90-ті роки. То були звірята чи інші прикольні фігурки. Глину брав у Загвізді, де колись працював кахельний завод. Спеціальної глини просто не було. То зараз можна замовити глину з будь-якої країни Європи, і вона приїде до майстра у брикетах. Нині, наприклад, я працюю з глиною з Німеччини. А минулими роками їздив у Галич, копав і переробляв глину сам. Було важко, але такі тодішні реалії. А поливу чи глазур для виготовлення поливаної кераміки ніде було взяти – її просто не продавали. А про широкий асортимент і мови не йшло. Тож вигадували, що могли.
– Але, очевидно, Ви так вигранювали свою майстерність і свій стиль?
– Я не намагався з кимось конкурувати, когось дивувати чи вирізнятися з-поміж інших майстрів, а просто робив і роблю те, що люблю й відчуваю. Коли творив козака з бочкою на плечах чи коли виготовив монаха, якого свого часу придбав у мене в Києві ректор Києво-Могилянської академії, то думав тоді, що вони найкращі роботи. А тепер вважаю, що ще не виготовив свою найцікавішу керамічну роботу. Деякий час я працював у Чехії почергово в кількох майстернях у різних містах. То були дуже потужні практика й досвід. Таким чином пізнавав світ кераміки.
– Де Вас зустріла війна?
– Війну 2014 року я зустрів в Івано-Франківську, а повномасштабне вторгнення – у Львові, де ми з другом робили камін. А на фронт пішов 2022-го. Тоді сидів у майстерні і не міг собі місця знайти. Ми поїхали у військкомат записуватися. Записалися, а звідти ніхто не телефонує. Чекаю, чекаю, відтак знову пішов у військкомат… Воював у 72-й бригаді ЗСУ на донецькому напрямку. Тепер звільнився через родинні обставини. Війна цілком змінила мою філософію життя, переорієнтувала цінності. Минувся той світогляд, який я називаю довоєнною «панікою тилу» і який був просто життєвим непотребом: гонитва за побутовим комфортом, марками авто, хатою, більшою, ніж у сусіда. Тепер маю багато ідей і тридцятирічний досвід. Тож хочеться ті цікаві ідеї реалізувати.
– Знаю, що Ви і волонтерську працю провадите та допомагаєте у реабілітації воїнам ЗСУ?
– Ще з 2015 року як волонтер я разом з Володимиром Рожновим та іншими побратимами працюю у рамках проєктів «Франко-Опір», а тепер «Франко-Ґражда» з реабілітації військових і ветеранів війни. Займаємося арттерапією. Допомагає у роботі реабілітаційного центру у Порогах Солотвинської ТГ і моя дружина Оксана, головна бухгалтерка Станції переливання крові: у вільний час трудиться там посудомийкою. Контактуємо з багатьма волонтерськими згромадженнями Прикарпаття. Коли нам вдається посадити за гончарний круг похмурого й малослівного бородатого чоловіка – ветерана війни, то вже через кілька днів він перетворюється на дитину із сяючими очима. Процес творення – це потужний заряд емоційного позитиву. До людей приходить розуміння власної потрібності та залучення, а відчуття розчарування чи зневіри з часом минає. Бо арттерапія – це коли виходить творити й жити. Негативні емоції відступають або відходять на другий план, а іскорка творення окрилює.
– А що саме бойківське Ви сповідуєте у своїй творчості як кераміст?
– Будь-який напрям у кераміці визначають наявні матеріали, які й диктують ту чи іншу техніку роботи. Наприклад, на Бойківщині глини, придатні для кераміки, пісні, тобто мають у собі багато піску. Технологічно з такої глини важко створити якусь пулькату чи опуклу форму, як це роблять полтавські керамісти чи косівські. Не пісні глини добре тримають форму. Ось чому керамічні форми у виробах бойківських майстрів лаконічніші й витонченіші. Це я називаю бойківською європейською естетикою. Гуцульська культура керамістики колоритніша та яскравіша. А у кераміці бойківських майстрів декоративність мінімальна або зовсім відсутня.
Свого часу я познайомився з відомою подвижницею прикарпатської вишивальницької орнаментальної автентики – світлої пам’яті Іриною Свйонтек. То вона, почувши звідки я родом, розповіла про моє село, яке, з її слів, дуже вплинуло на бойківські традиції одягу й головних уборів у всій Бойківщині. Я вивчав різні напрями у керамістиці Прикарпаття, але, слава Богу, не розчинився у них. Знаю різні техніки й можу за потреби в них працювати. Кераміка – це праця до нескінченності.
Я просто беру і працюю. Глина для мене не просто матеріал чи предмет, а сакральне явище. Вона багато чого вчить і відкриває чимало можливостей. Той, хто працює з глиною, краще сприймає людей. Глину я порівняв би з людиною – багатогранна та інформативна, має свої закони й правила.
Під час роботи своє «я» треба відкласти і слухати, що мовить глина. На кожному етапі роботи глини поводяться по-різному. Це треба відчувати. Через глину я зчитую мислення тих військових ветеранів, з якими проваджу реабілітацію. Кераміка для мене – це спосіб життя і самовираження…
Кераміка В. Владковського захоплює не лише творчим почерком митця, його формами й переливами відтінків, а й, образно кажучи, своєю співучістю та одухотвореністю. Керамічні твори майстра народжують мелодії: то лунають окаринами – давніми глиняними свистками, на яких можна виконувати мелодії, то унікальними уду – інструментами, які своїми звуками копіюють ударні.
