З вікон оселі Василя і Лукії КРИЧУНІВ в Івано-Франківську видно величні бані храму Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ монастиря Святого Йосифа отців редемптористів і зелену поляну шкільного стадіону. А їхнє помешкання схоже на музей подружніх захоплень: на стінах приваблюють філігранною технікою вишивки мікрохрестиком і мальовничі картини господині, а у спеціальних шафах і на полицях тісняться спортивні трофеї господаря як бігуна на далекі й короткі дистанції.

Аж не віриться, що історії їхніх життєдайних уподобань ще порівняно молоді. Зокрема немає й двох десятків років, як захоплення легкою атлетикою стало смислом життя 76-річного уродженця села Рожнева на Косівщині, а нині іванофранківця В. Кричуна, про здобутки котрого на змаганнях ветеранів спорту «Галичина» повідомляє часто…

Ми домовилися з ним про зустріч біля відомої каплиці-ротонди Богородиці в парку в районі вулиць Хоткевича, Паркової й Молодіжної. Ще здалеку в енергійному чоловікові, який пружною і впевненою ходою, як на крилах, долає снігові стежки, впізнаю відомого пропагандиста спортивного і тверезого способу життя на Прикарпатті. А біля мене В. Кричун був уже рівно хвилина у хвилину в означений час зустрічі – ознака шляхетного виховання.

– Рожнівську середню школу закінчив із «золотою» медаллю, – згадує пан Василь. – У селі було три школи – дві початкові й одна загальноосвітня. У моєму класі вчилися діти з п’яти навколишніх сіл. Село наше велике. Якось я підрахував, що у Рожневі людей жило більше, ніж у деяких районних центрах області. А ще це єдине село в Україні, яке має колегіум Києво-Могилянської академії, а його випускники можуть вступати у знаний виш без іспитів.

– Спочатку я хотів вступати у Київський політехнічний інститут, де тоді якраз відкрили було факультет вакуумних приладів, бо любив електроніку. Але застудився, хворів, належно не підготувався і не пройшов конкурс. Повернувся додому. Відтак вирішив з друзями поїхати на всесоюзне будівництво у місто Жданов, яке тепер називається Маріуполь. Це місто у ті роки посідало друге місце за рівнем бандитизму. З нами на будівництві працювали п’ять тисяч «зеків», а що робилося в гуртожитках – неважко собі уявити. Через рік із дюжини моїх односельців я залишився один, решта повтікали. Там хотів вступати у металургійний виш, але не встиг – забрали до війська.

Після служби в армії повернувся у Рожнів і вступив в Івано-Франківський інститут нафти і газу. У Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника вивчився на правознавця-юриста. Здобув спеціальність «міжнародні відносини». А ще закінчив Академію державного будівництва при Президентові України. І насамкінець закінчив військово-медичний факультет…

– Спочатку працював слюсарем на фабриці хімчистки, а загалом у моїй трудовій книжці є дев’яносто сім записів… Правда, не рвався до керівних посад. Бо там треба багато пити спиртного, а я не для того. Та все ж після закінчення інституту нафти і газу з «червоним» дипломом працював начальником Бюро підготовки виробництва. Якраз зі своєю майбутньою дружиною Лукією й познайомився на цій посаді. І разом живемо уже 48 років – відзначили «малахітове весілля». Два роки залишилося до «золотого». Маємо сина Володимира, який з невісткою Зоряною виховують двох наших внучок – Ольгу й Антоніну та внука Всеволода. А ще мене називали свого часу «вічним депутатом», бо мене не раз обирали до обласної й міської рад.

– В Івано-Франківську я вже 54-й рік. Мені здається, що те все – від батьків і людей, серед яких зростав. Батько, наприклад, привчив мене любити знання. Я йому й понині дякую. А мама Катерина… Для мене не було кращої мами в усьому світі. Була дуже гарною людиною. На її похорон зібрався чи не увесь Рожнів. Задумуючись над причинами свого доброго здоров’я, міркую, що то все від маминого грудного молока, з яким я не розлучався до чотирьох років, і від екологічно якісного харчування. Я вже вмів читати, а ще тримався маминих грудей…

Почав колядувати змалечку, коли й до школи не ходив. А якось, коли вже був школярем, нас перед Різдвом розпустили по домівках. І я з радості пішов у коляду. Спочатку – в нашому селі, аж поки люди не погасили світла. А відтак пішов ще у сусідні Джурів, Новоселицю… Повертаючись серед ночі додому, так нісся з гори, що спіткнувся, впав і так вдарився, що дістав струс мозку й зомлів. У голові все перевернулося. Пережив клінічну смерть, але повернувся до життя.

– Як не парадоксально, але спортом не займався. Аж поки не вийшов на пенсію. А передувало цьому те, що спершу з вікон своєї домівки в обласному центрі спостерігав упродовж року, як на шкільному стадіоні поблизу бігають діти. А відтак надумав і собі спробувати. Побачив, що навіть старшокласникам не поступаюся в бігу. Тож мій спорт почався з 2007-го. Я свій організм поступово підготував, щоб бігати. Спочатку було страшно долати п’ять кілометрів, згодом – десять, відтак – півмарафон і марафон, а тепер уже нічого не страшно.

Я заснував 2008 року й очолюю ГО «Клуб майстрів легкої атлетики». Ще у 60-х роках минулого століття зрозуміли у США та Європі, що спорт високих досягнень – то одне, а спорт для здоров’я – інше. Людина має займатися спортом все життя й передовсім для покращення свого здоров’я. Спорт для здоров’я, а не здоров’я для спорту – кредо нашої громадської організації. Не всі, на жаль, це розуміють. Якось на Спаса я біг надмарафон – 525 кілометрів, а у День Незалежності ми фінішували в Івано-Франківську. З нами їздив і читав лекції Анатолій Аржанов з Калуша – срібний призер Олімпійських ігор 1972 року. Він, молодший від мене, був дуже здивований, що я, старий, бігаю, а він – уже ні. Підтримую форму постійно.

– Пригадую, як у шостому класі наш учитель фізкультури організував похід на Говерлу. Ми підіймалися не хребтом, а стежкою між травами. І я на все життя запам’ятав отой п’янкий і духмяний запах гірського різнотрав’я. Неможливо словами його передати. А десять років тому я брав участь у гірському забігу на Львівщині – вісім кілометрів від підошви до вершини гори. Після фінішу, переходячи через поляну, я відчув отой неповторний запах гірського різнотрав’я, як колись на Говерлі. Отож ліг і лежу. Лікарі прибігли непокоячись чи, бува, мені не зле. А я пояснив, що той запах дитинства зі мною ще з 1959 року, коли вперше піднявся на Говерлу.

Я вже 99 разів сходив на найвищу вершину Карпат. А торік у жовтні вдев’яте переміг на десятому півмарафоні в Івано-Франківську, а один раз посів друге місце. Тоді мене запитували, коли буде соте сходження на Говерлу. Я сказав, що на мій день народження – 24 березня 2024-го, коли мені буде 77.

– Я все життя спортом не займався, бо вважав, що він мені не потрібний. І тут ураз взявся… Мені сподобалося, бо інакше ніколи не присвятив би цьому свої роки життя. Так само і з горами та колядою. Ця давня коляда, що її виконуємо всім нашим гуртом, який уже добре відомий містянам, називається «Гуцульська легінська коляда з плєсом» і має ще дохристиянське коріння. Вона є в переліку духовної спадщини ЮНЕСКО.

Ми не лише колядуємо, а й танцюємо до ґаздів і до ґаздинь. Найбільше така коляда збереглася на Верховинщині – у Криворівні, а скажімо, в Рожневі її не колядують. Відтворила її й популяризувала в Україні та за її межами відома музикознавиця Леся Турянська. Вона спочатку дуже переживала, чи зможемо ми, старші люди, виконати те, що учні в музичному училищі. А коли ми спробували, то була в захопленні.

Належу до просвітянського осередку «Просвіта-Світовид», що діє при обласній «Просвіті», адже я член її ради та голова контрольно-ревізійної комісії. Ми з колективом уже маємо у своєму активі тисячу сорок один виступ по всій Україні. Колядуємо від серця. Були у Києві й у часі Помаранчевої революції та Революції Гідності.

– Важко обрати. І жодного не хочу кидати… 2019 року я став на Прикарпатті президентом усіх видів спорту серед ветеранів. Але й водночас ще жодну коляду не пропустив. Та й про Говерлу не забуваю – щораз навідуюся. А ще дуже люблю різні науки й слухати науковців.

– Бо маю особливі погляди на всесвіт, на життя і людей, які багатьом незрозумілі, тож дивні. Всесвіт, наприклад, я сприймаю на основі тих знань, якими володію: як великий комп’ютер, де занотовано 20 мільярдів років його існування. Тож у ньому з допомогою енергетики думки можна знайти будь-яку інформацію про що завгодно в будь-яких місці та часі.

Для себе енергію я черпаю вже упродовж трьох десятків років із сонця. Харчуюся дуже мало, м’яса не вживаю, тільки зрідка споживаю рибу. Очищую організм дистильованою водою. А передовсім люблю споживати каші й карпатські лікувальні чаї та збори. Своєю енергією знімаю різні болі, ситуативні негаразди й громадські проблеми, навіть можу сигналізацію автівки вимкнути без ключів і т. ін.

Але найсильніша енергія – то енергія Божа. Тож уже десять років живлюся праною – невичерпною енергією у всесвіті для істот високого рівня. За моєю філософією, до речі, нею кормився навіть Іван Хреститель, котрий, як написано в Євангелії, харчувався лише сараною й медом диких бджіл. Про сарану, як гадаю, то вже дописали, – такого не могло бути…

– А вона від Бога мені і прийшла. Я часто студентам-медикам чи всім охочим читаю лекції про здоровий спосіб життя. Якось у прямому ефірі мене запитали, чи вірю я в Бога, а я – затятий і нарваний гуцул – прямо відповів, що людина, яка не вірить у Бога, є інтелектуально й духовно недорозвинутою. А ще якось бовкнув медикам, що слухаю і чую свій організм, створений Богом, який розумніший за всю медицину на планеті.

А попри все маю осібні погляди на правдивість Старого Заповіту і частково – Нового. Маю Євангеліє, очищене від різних і численних вставок. Адже Новий Заповіт, як відомо, свого часу частково переробили фарисеї. Правда, загал людей у це не вірить. Вірю, що Бог мене чує, адже можу свідчити, що до Нього доходять мої прохання. Хоч я ще не доріс, щоб розмовляти з Богом. Я спілкуюся з Ним не устами, а думками й серцем. Постійно ходжу до церкви. Ангел-хоронитель мені завжди підказує, що робити, а що – ні. Отримую радість від добре зробленої справи. Чи подякували мені люди, чи забули, – це мене не хвилює. А мої захоплення – то моя життєдайність.