З проблемами і болями – до «Галичини»

Жовтень не ряснів читацькими листами до редакції. Як на думку автора цих рядків, основних причин цього дві: по-перше, реалії війни так чи інакше, а все-таки проникають у душі українців і вже чітко визначають життєві пріоритети – не нарікати, а дякувати. По-друге ж, АТ «Укрпошта» «оптимізацією» своєї поштової мережі, в тому числі у сільській глибинці, зробила все, щоб ослабити інформаційний фронт у нашій війні з російськими загарбниками, щоб звести до мінімуму вплив медіа на можновладців у різних сферах суспільного життя. І селяни – головно старшого віку – не лише не мали доступу до української періодики – зокрема, об’єктивних і вичерпних, а не притягнутих за вуха і дозованих новин, а й, схоже, втрачають віру в перемогу над ворогом в інформаційному протистоянні, у дієвість захисту від хапунів, шахраїв, обіцяльників та від інших соціальних негараздів. Та все ж дещицю звернень до нашої редакції пропонуємо увазі читачів.

А попід горою – сміття з головою...

Наш читач із села Липа Витвицької територіальної громади Роман ЮСИП б’є на сполох через те, що, на його думку, відома тутешня гора Яворина може перетворитися на велике звалище. Нагадаємо, що під цією горою в урочищі «Розтока» за волю України полягло 1944 року керівництво старшинської школи УПА «Олені», а 1946-го – провідник ОУН Карпатського краю Ярослав Мельник («Роберт»). Також тут щороку відбувається патріотична акція «Яворина» – служать панахиду за полеглими, провадять Хресну дорогу тощо. Це святе місце для кожного націоналіста й обличчя національної справжності кожної громади, і не лише сіл витвицької гілки, а й загалом Прикарпаття.

«На Яворині та прилеглих до неї полонинах уже закінчився сезон збирання чорниць, – ідеться у листі Р. Юсипа. – Місцеві люди й не пам’ятають таких рясних ягід! Бог усім дав. А якщо це Божий дар, то його, оскільки, мовляв, це не людське, не наше, не моє, можна нищити, засмічувати пластиковими пляшками й пакетами, різним харчовим непотребом? Щороку жителі сіл Витвиці, Станківців чи Слободи Болехівської ідуть до Липи на ягоди. І щоразу після себе залишають гори сміття. В цьому – наша любов до Бога і природи як Його творива? Це така наша побожність? Таке наше «виховання», наша «культура» – суцільна байдужість.

Так не може тривати безкінечно. Якщо ти все літо збирав ягоди, заробляв гроші і смітив пластиковими пляшками, то одного дня приїдь до Липи і прибери за собою! Потрать усього один-однісінький день і двадцять гривень на дорогу з Витвиці чи Станківців – і не матимеш за собою гріха. Збирачі ягід із Витвиці, Станківців, Слободи Болехівської, позбирайте свій торішній і цьогорічний пластиковий непотріб! Це не побожно засмічувати дар Божий і не думати ні про своїх, ні про чужих дітей. Невже не знаєте у житті інших гасел, окрім «після мене – хоч потоп»?

Якісь дії мають бути й на рівні керівництва Витвицької територіальної громади – рішення сесій про збереження довкілля навколо гори Яворини. Чи, може, то нормально – позначати Хресну дорогу пластиковим сміттям? А ще треба пересвідчитися, чи було екологічне виховання учнів у Витвицькій, Станківській чи Слободоболехівській школах?».

Ще є надія, що завдяки небайдужості господарів гір, – приміром, таких, як Роман Юсип, – наші Карпати, зокрема й гора Яворина, не лише позбудуться сміття, а й запрацює громадський екологічний контроль за бездумною поведінкою байдужих до охорони довкілля людей.

А нам – не «какая разніца»!

Війна з російськими загарбниками не зробила більшість українців літеплими споглядальниками чи нарікальниками, а навпаки, значною мірою загострила відчуття національної гідності й нетерпимості до окупантів, несприйняття чиновницьких зволікань чи кволості у виконанні законів України та людської байдужості до ідеологічних символів. І це відрадно.

«У липні 2023 року набув чинності Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топоніміки», – пише до редакції пенсіонер Семен Бегар з Івано-Франківська. – Це означає, що до 27 січня 2024-го місто має очиститися від радянщини, зокрема й у назвах вулиць. Міські вулиці вже перейменували та «забули» з фасадів будинків демонтувати таблички з їхніми вже колишніми колоніальними назвами. Тож для пересічних жителів і невтямки, наприклад, чому вони й досі вимушені ходити чи їздити вулицею «визволителя» полковника Миколи Гаркуші, який «визволяв» місто від німецьких нацистів і нищив українських патріотів-націоналістів та загинув десь в Угорщині, а не борця за волю України й Почесного громадянина міста Івано-Франківська дивізійника Михайла Мулика? Річ у тім, що ще на початку жовтня вулицю імені «героя-комуніста», а не вояка дивізії «Галичина» оголошували у деяких комунальних автобусах на маршруті №27 і нам довелося звертатися з цього приводу навіть на «гарячу лінію» КП «Електроавтотранс». Помогло – вже не оголошують. Але проблема не вичерпалася – тільки на одному з будинків вулиці імені Михайла Мулика є нова таблиця, а на інших – й далі того, хто колонізував наше місто. То невже нема кому в міській владі Івано-Франківська нарешті довести до ладу те, що так ревно її керівники-націоналісти декларували, а не зволікати й відкладати на крайній день? Чи, може, те все було політичним марнослів’ям і лукавством? А може, насправді і їм, і тим, на чиїх будинках ще залишився «слід червоного звіра» також «какая разніца»?»…

До речі, за польської окупації Івано-Франківська вулиця імені Михайла Мулика була названа ім’ям уродженця села Жукова на Тлумаччині – борця проти царської росії польського поета-романтика й повстанця Мечислава Романовського.

Редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій з читачами