Міжнародне дослідження PISA-2025 оцінює, як 15-річні підлітки застосовують у реальному житті знання та вміння з читання, математики та природничих наук. В Україні до нього долучилися учні шкіл, коледжів і закладів професійної освіти, які ще навчалися за попереднім державним стандартом, а не за стандартами Нової української школи (НУШ). Тож ці результати ще не дають підстав оцінювати ефективність реформи. Це вже друге дослідження PISA, яке Україна пройшла в умовах повномасштабної війни. Через безпекові обмеження воно охопило лише 16 областей і Київ. Поза вибіркою залишилися підлітки з низки прифронтових регіонів, а також учні закладів, які працювали повністю дистанційно. Ці обставини важливо враховувати, коли говоримо про загальну картину української освіти. Оприлюднені результати спонукають уважніше придивитися до її проблем: труднощів із розумінням прочитаного, застосуванням математичних знань у повсякденному житті, нерівних можливостей учнів із міст і сіл. Про освітню нерівність, вплив війни та дистанційного навчання, роль школи та родини, очікування від реформи НУШ та виклики нового навчального року розмовляємо з директором департаменту освіти і науки Івано-Франківської ОДА/ОВА Віктором КІМАКОВИЧЕМ.

– Пане Вікторе, що таке PISA, які вміння учнів вона оцінює? Що це дослідження допомагає побачити такого, чого не показують шкільні оцінки та результати НМТ?

– Йдеться про інструмент, який дає змогу оцінити якість освіти та порівняти себе з іншими країнами. Звісно, важко порівнювати Україну з державами Тихоокеанського басейну, які мають іншу ментальність і традиції, проте порівняння з Польщею, Словаччиною чи Австрією є цілком коректним. Цей інструмент вимірює не лише такі базові речі, як уміння читати, а й дає змогу оцінити компетентності. Адже завдання перевіряють не лише знання, а й уміння застосовувати їх на практиці. Тобто, умовно кажучи, як визначити площу геометричної фігури – це зрозуміло, а як обчислити площу земельної ділянки? Здавалося б, це дуже схожі завдання, математично ідентичні, проте площу фігури визначає значно більше дітей, ніж земельної ділянки. Отже, важливо, щоб учні не просто отримували знання, а й уміли оперувати ними на практиці.

PISA – це також свідчення того, як працюють певні процеси. Наприклад, коли ми говоримо про читання, враховується такий фактор, як наявність домашньої бібліотеки. Це приводить до того, що діти краще читають, засвоюють інформацію та мають кращі знання. Тобто йдеться не лише про школу, а про навчання загалом, яке є чимось більшим.

– А що в результатах цього міжнародного дослідження Вас найбільше насторожило, а що стало несподіванкою?

– Коли ми дивимося на результати PISA, то розуміємо, що вони відображають реалії вже під час війни. Мені дуже приємно, і це також відзначав міністр освіти і науки, що наші освітяни зробили все можливе, аби освітні втрати через стрес, перебування в бомбосховищах та інші чинники не призвели до глибокого обвалу результатів. Так, певне зниження показників порівняно з попереднім дослідженням є. Але воно спостерігається й в інших країнах, і спричинене пандемією ковіду, а також впливом соціальних мереж, у яких «сидять» наші діти.

Негативні моменти пов’язані із загальносвітовими тенденціями: впливом соціальних мереж, відходом від традиції читання з глибоким аналізом текстів, використанням штучного інтелекту для генерування текстів, коли замість уяви працюють механічні алгоритми. Це змушує замислитися. Але, повертаючись до попередньої тези, розуміємо, що сама школа не здатна подолати цю проблему. Це має бути й завданням сім’ї. Якщо в родині читатимуть, якщо батьки стежитимуть, щоб дитина не сиділа бездумно в мережах, а грала на фортепіано, читала, дивилася розумні й добрі фільми, то результат буде.

– PISA-2025 показує значний розрив між результатами учнів із сіл і великих міст…

– Так, це фіксується з року в рік. Відставання в навчанні між сільськими та міськими школами підтверджується статистикою. Над подоланням цієї різниці працює НУШ, проте результати досягаються повільно. Уніфікація майбутніх академічних ліцеїв у селах і містах, які будуть мати однакову кількість кластерів і профілів, а також субвенція на забезпечення гімназій STEM-обладнанням у майбутньому сприятимуть зменшенню цього розриву.

– Наскільки гострою є ця проблема на Прикарпатті, зокрема в гірських громадах? Які основні причини цієї освітньої нерівності?

– Це комплекс причин, і не можна сказати, що якийсь один чинник є визначальним. У різних випадках він різний. Перший із них, без певної градації, – це оснащення кабінетів. Другий – кількість учнів у класах. Завжди кажу, що навчання у великих, але не переповнених класах – це конкуренція і кращі результати. Третій фактор – доступність інфраструктури. У великому місті діти мають доступ до бібліотек, гуртків, секцій і стадіонів, а також більше можливостей займатися з репетиторами.

– А яким Ви бачите вихід з цієї ситуації, що допоможе зменшити розрив між сільськими та міськими школами?

– Освіта – частково саморегульована система. Бачимо, що відбувається укрупнення мережі. Цього року шість шкіл в області призупинили діяльність. Дітей довозять до інших закладів, і кількість учнів у класах відповідно збільшується. У межах НУШ також виділяють державну субвенцію на оснащення гімназій. Сподіваємося, що перенавчання вчителів і загалом перехід від знаннєвої школи до школи компетентностей також сприятимуть зменшенню цього розриву. Але його не можна подолати помахом руки. Цей процес, думаю, триватиме десятки років.

– Які проблеми загострила війна, а які існували в українській освіті задовго до повномасштабного вторгнення?

– Війна загострила проблеми інфраструктури. Підвали та укриття були захаращені, слугували складами старих поламаних меблів і там стояла вода. Тепер це приміщення номер один для кожного директора, і ми багато чого зробили в цьому напрямі. Пандемія, а згодом повномасштабна війна змусили освітян опанувати інструменти дистанційного навчання. Цей досвід допомагає продовжувати навчання, коли очний формат неможливий, і швидко повертатися до нього, коли минає загроза. Важливе значення має й уміння дітей навчатися самостійно. Якщо дитина не вміє цього робити, вона буде показувати гірші результати.

Війна загалом показала величезну цінність самого закладу освіти як важливого містка, що пов'язує людей, які виїхали за кордон, з Україною. Діти залишилися учнями своїх шкіл. Якби не це, стався б повний обрив зв'язків. Це єдина ниточка, за яку можна буде потягнути, і є надія, що ці діти повернуться. Також тим учням зберегли український компонент: історію, українську мову, щоб вони не втратили свою національну ідентичність.

В умовах повномасштабної війни особливої актуальності набуло оновлення предмета «Захист України». Бачимо, як зреагувала держава, виділивши кошти, як змінилися програми і як до викладання долучилися люди з бойовим досвідом, що дозволило моментально трансформувати цей предмет і зробити його цікавим, корисним та надзвичайно важливим нині.

– Як дистанційний та змішаний формати навчання впливають на знання й успішність учнів?

– Тут без дискусій: усі розуміють, що навчання в класі з учителем – це найкраще, що може бути. Дистанційне навчання – це допоміжний інструмент, вихід у ситуаціях епідемії чи загрози життю та здоров'ю. Зрозуміло, що тут треба враховувати вік учнів. Якщо порівняти перший та одинадцятий класи, то для першокласника дистанційне навчання – неможливе, бо дитина не може втримати увагу, попри те що вже володіє комп'ютером. А от для одинадцятикласника це може бути чудовим інструментом, додатковою можливістю.

– За результатами PISA, однією з найбільш вразливих ланок стало читання. Зокрема, 45% українських учасників дослідження не досягають базового рівня читацької грамотності. Що потрібно змінити в роботі школи, щоб діти краще розуміли прочитане, вміли перевіряти інформацію й аргументувати власну думку?

– Що таке читання? Це коли наш мозок перетворює чорно-білі знаки на папері на яскраві картинки. Тобто це не просто вміння, а робота уяви. З цим згодом пов'язане і критичне мислення, і дитяча художня творчість. Тому зацікавлення читанням має починатися в родині. Насамперед батьки мають усвідомлювати його цінність.

Дитину не можна змушувати, адже примусом можна остаточно відбити бажання читати. Потрібно прищеплювати любов до книги і в школі, і вдома. Звісно, треба читати програмну літературу, проте варто зацікавлювати дитину текстами, які називають «захоплюючими», від яких неможливо відірватися.

Крім того, цей процес має бути постійним. Не можна читати раз на місяць, треба робити це щодня чи через день, тобто виділяти час на це. Зважаючи на те, скільки годин на тиждень дитина проводить у соцмережах, навіть 20 хвилин чи пів години щоденного читання вдома – це вже буде дуже багато.

Поділюся власним досвідом. Уже десятиліттями дотримуюся такого правила: читати перед сном від 10 до 40 хвилин, як вийде. Якщо дуже втомлений, то хоча б п’ять. І наприкінці року виявляється, що за цей час прочитав 10-20 художніх книжок.

– З математики нижче базового рівня залишаються 46% українських учасників дослідження. Що потрібно змінити у викладанні цього предмета, щоб учні краще розуміли матеріал і могли застосовувати знання на практиці?

– Зрозуміло, що в сучасному світі країна конкурує завдяки математикам, айтівцям, біохімікам і біофізикам, які перебувають на вістрі прогресу. Щоб бути конкурентоспроможною державою після війни, нам треба готувати таких фахівців і створювати умови, щоб вони не виїжджали за кордон. Досягти цього, на мою думку, допоможе старша профільна школа, зокрема STEM-напрям. Він дасть таким дітям змогу поглиблено вивчати предмети математичного циклу, натомість інші предмети подаватимуть інтегровано. Це допоможе їм свідомо обрати професійний напрям.

Проте сюди учні повинні прийти вже підготовленими із середньої та початкової школи. Не може бути сильного академічного ліцею з профільною освітою, якщо початкова ланка і гімназія – слабкі. Насправді найбільші надії покладають саме на гімназію. Там учитель повинен зацікавити учнів не лише математикою, а й іншими предметами. Адже учителювання – це творча професія. Якщо педагог знаходить спосіб зацікавити предметом, будуть і результати.

– Учасники цього дослідження почали навчатися ще до масового запровадження реформи. Чи очікуєте помітного поліпшення результатів у наступних циклах PISA, коли дослідження охопить учнів, які навчаються за підходами НУШ із першого класу?

– З нетерпінням чекаємо на наступні результати PISA, де вже буде представлена Нова українська школа. Це комплексний процес, і на цей показник, звісно, вплине війна. Інші дослідження, оприлюднені в Україні, свідчать про цікаву закономірність: якщо вчитель вважає НУШ поганим інструментом, його учні показують гірші результати, аніж тоді, коли педагог переконаний у перевагах НУШ. Чому? Бо вмотивований учитель наповну використовує нові інструменти. Тому результати будуть різними, але, думаю, не провальними.

Якщо порівняти стандарти початкової школи до і після запровадження НУШ, то не побачимо величезних відмінностей у знаннєвому компоненті. І там, і там дитина у певному віці повинна, умовно кажучи, відрізняти трикутник від прямокутника. Проте різниця полягає у вмінні застосовувати ці знання на практиці. Самі стандарти схожі, але відрізняються інструменти та подача матеріалу.

Дехто каже: «От деякі країни вже відмовляються від цих підходів». Вони не відмовляються, а коригують їх, і ми теж будемо це робити. А щоб коригувати, нам треба пройти повний цикл: від 1-го до 12-го року навчання, який завершиться у 2030 році. Проте вже на цьому етапі проводимо оновлення перших програм початкової школи, не чекаючи кінця циклу. Саме тому з'являються нові підручники, навіть для 4-го класу, і ми рухаємося в цьому напрямі.

Світ змінюється. Коли ми впроваджували НУШ, ще не було таких інструментів штучного інтелекту, як ChatGPT і Gemini. Мусимо це враховувати, тому процес вдосконалення не має кінця. Повернення до простого накопичення знань неможливе, бо воно вже не потрібне і цим нікого не зацікавити. Водночас дитині потрібні базові енциклопедичні знання, щоб розвивати критичне мислення, орієнтуватися у великих масивах інформації навіть за допомогою штучного інтелекту та розрізняти, де він галюцинує, тобто вигадує факти або припускається інших помилок.

– Розпочався новий навчальний рік, як Ви можете його охарактеризувати і з якими викликами довелося вже зустрітися?

– З впровадженням безкоштовного харчування для всіх учнів з 1-го по 11-й клас були пов’язані певні виклики та очікування. Найбільші скептики прогнозували, що діти не будуть їсти і ми будемо мати гори викинутих порцій. Насправді цього немає – це перше. Друге, зрозуміло, що у великих містах, аби нагодувати величезну кількість дітей, довелося збільшити кількість перерв, через що учні довше перебувають у школі. Проте батьки сприймають це напрочуд нормально, адже дитина не приходить додому о 14-й годині й невідомо чим зайнята, вона довше перебуває в школі та під наглядом. Звісно, є труднощі для тих, хто ходить на музику чи інші гуртки, і це питання розкладів. Загалом запровадження харчування має позитивні наслідки. Звичайно, буває, що якісь порції батькам не подобаються чи вони дійсно не ідеальні, проте все це долаємо в робочому порядку.

Мережа шкіл скорочується, проте загальна кількість дітей не зменшилась порівняно з минулим роком, а це означає, що виїзд за кордон призупинився і вже відбувається не в таких темпах, як у попередні роки. Ще одна позитивна річ, яку прогнозували і яка підтвердилася, – те що зросла кількість дітей, які після дев’ятого класу вступили до коледжів та професійно-технічних навчальних закладів. Це відбувається на тлі очікування реформи старшої профільної школи та певної невизначеності щодо того, як усе працюватиме на практиці. Думаю, ця тенденція зберігатиметься і в наступні роки, допоки кожен старшокласник остаточно не зрозуміє, що́ саме йому потрібно.