На лижі Любов РИПТИК стала в шість років, згодом обрала тренерську роботу, а після тринадцяти років життя в Іспанії повернулася додому і до спорту. Нині вона очолює Державний центр олімпійської підготовки із зимових видів спорту, а нещодавно її відзначили почесним званням «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». В інтерв’ю журналістці газети «Галичина» очільниця Центру розповіла про те, як на Прикарпатті попри війну розвивають зимові види спорту, наскільки доступними є лижі та сноуборд для дітей зі звичайних родин та чому, на її думку, талант без праці нічого не важить.

– Любове Іванівно, що для Вас означає звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України» і до чого спонукає?

– Для мене це означає дуже багато, адже я все життя присвятила спорту. Навіть коли обставини «вибивали» з цієї колії, все одно поверталася. У моїй діяльності була 13-річна перерва, та все ж я повернулася і тепер точно розумію, що займаюся своєю справою.

– З чого розпочався Ваш шлях у спорті й звідки з'явилася така любов саме до зимових видів?

– Я народилася в Косівському районі. Є там таке маленьке село Город, одразу біля Косова. Там спорудили канатну дорогу і на Михалковій горі поставили великий витяг. Протягом багатьох років у нас працювала дуже відома гірськолижна дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ).

Наша хата була на горбочку, тож я змалечку спостерігала за лижниками. Спробувала гімнастику та різні гуртки, але в підсумку сказала мамі, що кататимуся на лижах. Отак із шести років і розпочався мій шлях у спорті. Я і не бачила себе деінде. Для мене спорт – це все.

Спочатку тренувалася в цій спортивній школі, далі закінчила технікум фізичної культури, а 1979 року повернулася додому вже як тренерка. Пізніше працювала заступницею директора з навчально-виховної роботи цієї ДЮСШ. А потім в Івано-Франківську вирішили відкрити напрям фристайлу. Тож мені запропонували підготувати тренера з лижної підготовки, адже їм вкрай потрібні були кадри. А я сказала, що піду сама, і перевелася до Школи вищої спортивної майстерності (ШВСМ) управління спорту. Працювала там із 1994 року. Мені дали групу гімнастів, я всіх їх поставила на лижі, і згодом мене залучили до олімпійської підготовки.

У підсумку на Олімпійських іграх 1998 року в Нагано мої вихованки увійшли до десятки найкращих: Юлія Клюкова посіла восьме місце, а Олена Юнчик – десяте. За ці успіхи 1998-го я отримала ордер на квартиру. А 2000-го змушена була все це залишити. Упродовж наступних тринадцяти років проживала за кордоном, в Іспанії. Хоча й легалізувала там свій диплом і мала можливість працювати за спеціальністю, мене постійно тягнуло додому.

Коли ж повернулася в Україну, мені одразу запропонували посаду директорки Приватного закладу «ДЮСШ «Буковель». Очолювала її у 2013-2018 рр. А 2018-го запропонували теперішню посаду.

Ми розвиваємо шість видів спорту: стрибки на лижах з трампліна, лижне двоборство, лижні перегони, фристайл, гірськолижний спорт, сноубординг. Серед дисциплін, якими займаємося, – бордеркрос (групові перегони на сноубордах трасою з поворотами, горбами й трамплінами, – авт.) та слоупстайл.

До речі, 2018 року наш спортсмен Олександр Абраменко здобув «золото» на Олімпійських іграх, а 2022-го, якраз перед повномасштабним вторгненням, виборов олімпійське «срібло».

– Розкажіть детальніше про слоупстайл. Як загалом розвиваються зимові види спорту, як часто з'являються нові дисципліни і в чому їхня особливість?

– У 2013 році ми звернули увагу на слоупстайл – новий для нас напрям. Доти ж я працювала зі збірною з фристайлу в лижній акробатиці. А коли повернулася в акробатику, там уже були інші обличчя. І от знайшлися двоє тренерів із Рівного, які сказали: «Розвиваймо цей напрям». Звернулася до свого керівництва в ДЮСШ – і ми почали все з нуля. Думали, що дуже швидко вийдемо на високий рівень, бо в Україні це ще ніхто не розвивав. Виявилося не так просто, як хотілося, але нині ми займаємо міцні та гідні позиції.

Слоупстайл – це дисципліна, у якій спортсмени виконують трюки на трасі з трамплінами та різними фігурами для ковзання. Спортсмени розганяються, вилітають на трамплін і скачуть – не так, як акробати в площині, а по-різному: і по спіралі крутяться, і сальто виконують. А потім приземляються, виїжджають на такі високі труби і ще їдуть по них. Найтяжче – це якраз проїхати по тих трубах, бо потрібна ідеальна рівновага, та ще й одразу після складного стрибка треба зібратись і утриматися.

Якщо ви дивилися Олімпійські ігри 2026 року, то пригадуєте Катерину Коцар. Вона увійшла до десятки найсильніших спортсменок у біг-ейрі (дисципліна сноубордингу та лижного фристайлу, у якій виконують трюки під час стрибка з великого трампліна, – авт.), і це теж наша вихованка.

Слоупстайл – дуже цікава дисципліна. На Буковелі він чудово розвивається, бо там є спеціальний сноупарк – і його активно розбудовують. Так само на цих трасах катаються і сноубордисти. Паралельно ми досі проводимо серйозні змагання. Там уже відбувалися етапи і Кубка світу, і Кубка Європи. Щоправда, останній Кубок Європи було призначено якраз на 24 лютого 2022 року... Судді з-за кордону вже було приїхали. Усі учасники теж з'їхалися – і тут почалася повномасштабна війна... Іноземців та всіх наших спортсменів довелося дуже швидко вивозити до кордону.

У нас чудові тренери. Мені вдалося омолодити колектив. Мої колишні учні тепер самі працюють наставниками. У мене є вже чотири спортсмени, які перейшли на тренерську роботу, набрали дітей і працюють у команді при збірній. Головне – омолоджувати тренерський склад.

– Зимовий спорт вимагає неабиякої витримки та характеру. Які тренування чи змагання Вам найбільше запам’яталися і чим саме?

– Я сама гірськолижниця. Це завжди було цікаво: дух змагання, прагнення перемагати. Але справа була навіть не в перемозі – це була справжня команда. У ті часи спорт фінансували дуже добре. Ми майже весь час перебували на зборах. З осені до грудня – на Кавказі, в Кабардино-Балкарії, на Чегеті. І влітку виїжджали туди на льодовик. Оце було життя! У нас усе було красиво.

Пам’ятаю 1979 рік. Ми поїхали на етапи Кубка СРСР. Саме тоді Радянський Союз ввів війська в Афганістан. Ми вийшли лише на один старт, але посеред змагань нас зняли та терміново відправили додому. Летіли хто куди. Бувало різне, але якщо говорити про спорт загалом, то це було надзвичайно цікаве життя.

– А як гадаєте, що потрібно спортсменові, щоб перемагати? Адже тренуються всі багато, але виборюють «золото», «срібло» чи «бронзу» одиниці.

– Існує думка, ніби перемагають лише таланти. Це неправда. Виграють ті, хто має мрію. Вони можуть не мати стільки таланту, але невтомно працюють. Із власного досвіду бачу, що талановиті спортсмени швидко досягають перших успіхів – і дуже часто зникають з поля зору. А той, хто йде потихесеньку, працьовитий і має мету, завжди досягає успіху. Тому талант – це не головне, вирішальною є працьовитість. Це надзвичайно важливо. Той, хто чітко знає, куди прямує, – обов'язково дійде до своєї мети. Воно й у житті так.

– Ви очолюєте Державний центр олімпійської підготовки із зимових видів спорту. Яке досягнення за цей час роботи для Вас є особливо дорогим?

– Для мене особливо цінним є те, що в нашому регіоні ми все ж зберегли шість видів спорту. Адже здебільшого лижні перегони культивуються в Чернігові чи Сумах, а ми знаємо, яка там тепер безпекова ситуація. Нам вдалося об’єднати навколо Прикарпаття всю Україну. І це надзвичайно важливо, що наш регіон тримає першість.

Наш Центр зареєстровано в урочищі Щивки Поляницької громади. Маємо приміщення, склади та всі можливості допомагати в проведенні змагань. Нам надають знижки на скіпаси – абонементи на користування витягами. Сплачуємо не тисячі, а лише 850 гривень за денний скіпас для спортсмена Центру. Це дуже вигідно. До того ж нам безплатно надають траси для тренувань. Роботу вже налагоджено. Горджуся тим, що ми повноцінно скористалися можливостями нашого перебування тут.

Основу збірних із сноуборду та гірськолижного спорту складають переважно вихованці приватної ДЮСШ «Буковель» із Поляниці, Яблуниці, Татарова. Для всього регіону Центр став справді потужним і важливим осередком.

– Як би Ви охарактеризували період, який сьогодні переживає зимовий спорт в Україні? Які проблеми спричинила чи загострила повномасштабна війна, а які існували й раніше та лише тепер проявилися найгостріше?

– Давніх, нерозв'язаних проблем особливо не було. Ми як працювали, так і працюємо. Так, тепер важче: менше поїздок, менше зборів в Україні. Але ж це Центр олімпійської підготовки – ми не можемо тренуватися тільки тут. Мусимо їхати до Чехії чи Швейцарії, щоб тренуватися на акробатичних схилах і відпрацьовувати стрибки у воду. Виїжджаємо до Нідерландів та Литви, зокрема до Друскінінкая, де є криті гірськолижні комплекси. Там проводять змагання, і ми мусимо брати в них участь, адже без цього наші спортсмени не здобудуть квот і їх не допустять ні до Кубків Європи, ні до чемпіонатів світу тощо. А для нас основні старти – це етапи Кубка світу. Про чемпіонати України я вже й не кажу, бо вони самі собою – усі «наші».

– Наскільки сьогодні доступні зимові види спорту для дитини зі звичайної української родини?

– Зимові види спорту загалом недешеві. Наприклад, наші івано-франківські тренери активно працюють з молоддю, а ДЮСШ «Буковель» набирає дітей у Івано-Франківську для занять могулом (спуск на лижах горбистою трасою з акробатичними стрибками, – авт.), акробатикою та слоупстайлом. ТК «Буковель» забезпечує їх скіпасами. Юлія Клюкова, яку згадувала раніше, нині очолює спортивний відділ курорту, і саме за її сприяння вихованці школи безплатно отримують такі абонементи. А це найбільша стаття витрат.

Нині через війну всім родинам тяжко. Багато хто виїхав за кордон, і через це ми втратили чимало перспективних дітей, з яких могли б вирости справжні чемпіони. Нещодавно отримала звістку, що один із наших спортсменів, який саме готувався до чемпіонату світу, виїхав

Є й інші історії. Дмитро Лучкін – дуже сильний спортсмен у слоупстайлі на сноуборді. Це такий екстремальний, дуже видовищний і гарний вид спорту. Він представляє Україну й увійшов до нашого Центру олімпійської підготовки. Живе у Німеччині, але сподівається, зрештою, повернутися в Україну.

Вдома є вдома. Мені є з чим порівнювати, тому я чітко усвідомлюю, що потрібно бути саме тут і робити свою справу – лише тоді почуватимешся щасливим. Багато хто бідкається, ніби довкола немає нічого цікавого. Але щоб було цікаво, треба самому йти до цікавого! Не можна просто лежати і чекати. У мене такий характер, що чекати я не звикла.

– Прикарпаття та загалом захід України мають унікальний природний потенціал для розвитку зимових видів спорту. Як Вам здається, наскільки ефективно ми сьогодні його реалізовуємо і чи відповідають європейському рівню ті бази, які нині створюють?

– Насправді, якщо об'єктивно оцінювати наші спортивні споруди, бази європейського рівня в нас лише дві: у Сянках на Львівщині, якою опікується «Інваспорт», та на Буковелі. Так, остання є приватною, але, як на мене, якби представники влади та спортивні керівники всіх рівнів частіше контактували та укладали партнерські угоди, ситуація була б набагато кращою. Хоча я добре розумію, що сьогодні головне – виграти війну.

Мені видається, що залученням дітей до спорту мала б займатися система освіти. Починати треба зі шкіл. У мене є внуки, і я переконана, що у школах варто запровадити п’ять уроків фізкультури на тиждень.

– Що б Ви порадили молодим спортсменам і, можливо, тренерам, які починають свій шлях і мріють присвятити професійне життя зимовим видам спорту?

– Можу побажати їм тільки терпіння та працьовитості. Ну і, звісно, мирного неба, щоб війна якнайшвидше закінчилася. А головне – мати мету. Поставити її перед собою та впевнено йти вперед, незалежно від того, є гроші чи немає, легко тобі чи важко. Треба йти, бо з півдороги звертають лише слабаки. Якщо ти вже надумав, що маєш дістатися тієї вершини, – значить, треба йти!