Є люди, котрі горять, як свічі, за життя і не згоряють, як палаючий кущ, після смерті. За Божим задумом, такою неопалимою купиною, схоже, і є Михайло МУШКА з Долини – великий організатор українського культурного життя на Прикарпатті. І хоча його земне життя тривало лише 50 років, світло від нього сяє майже три десятиліття. 26 серпня цьогоріч Михайлові Мушці могло б бути 80...

На сім років старший від Назарія Яремчука, Михайло Мушка зовні схожий на «чернівецького соловейка», залюбленого в Україну, її пісню. Хворе серце не витримало не лише липневу спеку 1995-го, але й туга за великим українцем пришвидшила відхід за обрій. Після Назарія Яремчука, його велелюдного поховання у Чернівцях, прожив неповні два тижні. У Чернівцях гірко плакала скрипка, а в Долині тужливо били над горами цимбали... Цимбали Михайла Мушки, що захоплювалася ними майже вся Європа.

Переглядала документальний фільм колеги Михайла Маслія, автора унікального тритомного видання «Золотий вік української естради», – «Пішов у синє небо він...» і згадувала Михайла Мушку. У нього – той самий запал до українськості, та сама любов до рідного, виплеканого дідами-прадідами.

Під час поховальної процесії Назарія Яремчука серед «вінків з чітини», за Марком Черемшиною, у кадр потрапила Ірина Фаріон. Данина шани світлої пам’яті мовознавиці та великої українки цьогорічного липня у Львові сягала такого самого велелюддя, що й тоді у Чернівцях. Вона гідно уславила Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Ігоря Білозіра, на похованні яких була, усіх, чиї серця заполонила «Червона рута» як символ національної пісні, у своєму незабутньому проєкті «Велич особистості» (22 квітня 2018 року).

Назарій Яремчук не знав, що після останнього сумного прощання з батьком славетного сина письменником Михайлом Івасюком, через декілька місяців тими ж чернівецькими вулицями нестимуть у жалобі і його труну, а Володина сестра Галина встелятиме дорогу до цвинтаря червоними рутами... Так і Михайло Мушка не знав, що того самого літа 1995-го Бог забере його швидко після Назарія Яремчука...

Після тих знакових смертей Львів оплакував «сокола української пісні» – Ігоря Білозіра, якого ховали 30 травня 2000-го, того весняного місяця дощів, лише через 21 рік. Убивали лідера славної «Ватри» нелюди, як і Володимира Івасюка. Серед білого дня на львівській бруківці чоботами по голові за п’ятсот кроків до рідної домівки, що стали його хресною дорогою. Документальну хроніку поховання Ігоря Білозіра зберіг для нас той самий талановитий журналіст Михайло Маслій з окремими відеокадрами Ярослава Лубінця – «Час, мій коню, час!..».

Так збіглося, що Львів прощався з Ігорем Білозіром у день народження його колишньої дружини Оксани після майже 15-річного подружнього життя. Співачка не була ні в передсмертні його дні, ні на похованні. Лише тепер, коли подалася в саморозрекламований «Бенефіс Оксани Білозір», часто згадує свого чоловіка. Але львів’яни все пам’ятають і не пробачають. Чи не тому заявлений нею концерт 27 серпня 2024 року в Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С. Крушельницької довелося скасовувати через непродані квитки? Час покаже, чи цей концерт, перенесений співачкою на цьогорічне 4 листопада, відбудеться...

Запам’яталися виступи над домовиною Ігоря Білозіра тодішнього міського голови Львова, нашого земляка Василя Куйбіди – українського політика, науковця і поета, повного кавалера ордена «За заслуги», лавреата численних міжнародних літературно-мистецьких премій. Запали в душу слова світової слави композитора Мирослава Скорика про «трагічну долю української пісні й українського слова в умовах незалежності України»... Ось чому такий щемний «Ген українців» Ірини Фаріон про Героя України Мирослава Скорика (13 липня 2020 року) – «Музика, що промовляє більше за слова». А потім був її ще один «Ген українців» про вбитих за мову – лицарів українського Слова (24 лютого 2021 року)... І ланцюг убивств українців за право розмовляти рідною мовою скував навіки й саму Ірину Фаріон неподалік власного помешкання і також серед білого дня...

Так склалося, що вічний спочинок на Личаківському цвинтарі у Львові знайшли Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Мирослав Скорик та Ірина Фаріон, яка похована неподалік могили автора «Червоної рути», – знакової постаті української культури.

У сув’язі цих імен Михайло Мушка гармонує своєю українськістю у культурі. Не випадково про це йшлося під час творчої зустрічі в Долинському краєзнавчому музеї Тетяни і Омеляна Антоновичів «Бойківщина» 2017 року з тодішнім директором Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка, головним редактором «Буковинського журналу», заслуженим діячем мистецтв України Мирославом Лазаруком і сестрою Володимира Івасюка відомою лікаркою Галиною Михайлівною та її чоловіком фотомайстром світлої пам’яті Любомиром Крисою.

Тоді в рамках презентації моєї статті в «Буковинському журналі» (1(103) 2017 року) «Вознесись, мелодіє, біль мій погаси...» (раніше її було надруковано в «Галичині» за 28 серпня 1999 року) відбулося вшанування пам’яті нашого земляка із с. Тяпче Олега Дороша, чиє виконання українських пісень увійшло до «Золотого фонду української естради». Молодший брат Ігор Дорош, заслужений діяч естрадного мистецтва України, і тоді, й тепер з великою вдячністю згадує завідувача районного відділу культури Михайла Мушку. Саме він давав можливість розкрилюватися талантам Долинщини, слава про яких линула в Україні та за її межами.

«Вознесись, мелодіє, біль мій погаси...» – остання лебедина пісня авторства Олега Дороша, присвячена його близькому другові Володимирові Івасюку. «Срібне коло» – так називається легендарна пісня засновника і керівника львівського джазового ансамблю «Медікус» Ігоря Хоми, яку виконував Олег Дорош, і часові її не розірвати. Як і не затьмарити «Червону руту» Володимира Івасюка; не роз’єднати «Родину» Назарія Яремчука, як не старалися б недруги, особливо після виходу на широкий екран документального фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси»; не знищити «Мелодію» Мирослава Скорика, що народилася в наших Карпатах, – Героїв України з їх безсмертям. І в ті складні часи впевнено й наполегливо ніс цю українськість у культуру Михайло Мушка. Це була його місія, його совість українця.

Не кожен з нас уміє бути вдячним. Це риса людяності й християнської моралі. Добро обов’язково повертається. Навіть якщо не від тієї людини, для якої зробив його. На те є Божа справедливість. Знаю це із багатолітньої журналістської праці, під час якої старалася повертатися до доль своїх газетних героїв.

Михайло Мушка не думав про вдячність. Як християнин він завжди робив так, як веліло його серце. А воно в нього було добре. Від мами й тата, того зрідненого покликання, що від Бога та родинних генів.

Свого часу письменник і журналіст, автор слів гімну Долини, якій 2024-го минуло 1045 років, світлої пам’яті Василь Олійник назвав Михайла Мушку «математиком з поетичною душею». За фахом – учитель математики після здобуття його в тодішньому Івано-Франківському державному педагогічному інституті. Працював у Гошівській восьмирічці, згодом був її директором. І завжди – в гущі культурного життя села, району, області, України. Не мав музичної освіти, але самотужки освоїв гру на баяні. Його не можна було не помітити, хоча ніколи не був показним. У нього українськість ішла із серця. Він внутрішньо світився нею. Хто хотів, той бачив, відчував її.

Не вся колишня влада була ортодоксально радянською. Окремі керівники розуміли абсурдність системи й роль культури, здатної змінювати її. Так Михайло Мушка очолив районний відділ культури і 14 років старався як тільки міг і як це було можливо у добу Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Ігоря Білозіра та інших осердників українськості. Увесь провладний тиск, нерідко й «биття від своїх» через заздрощі й намагання посісти керівне крісло тримав у собі, що ослаблювало серце, яке час від часу завмирало від болю.

Багато долинян пам’ятають Михайла Васильовича у вишиванці. Я також. Він був у гармонії з нею, зливався із червоними й чорними хрестиками на ній, від яких очі запалювалися гордістю.

З бойків, із села Погорільця в сусідній Рожнятівщині. А як без цимбалів, отих «мідяних струн», грою на яких пізнавали нашу національну ідентичність? Як без цимбал, що згадує їх Біблія?! «Хай Господові звучать цимбали» (Книга Юдити – 16:1), бо «грають на цимбалах, щоб піднести голос на радість» (там же – 15:16). Без зайвої метушні він як людина, котра знала мету, наполегливо йшов до неї і досягав її.

Так обдарована родина музикантів Івана та Жанни Захаріїв примножувала славу долинської культури. Цимбали Івана Захарії, які свого часу придбав Михайло Мушка, дотепер є гордістю громади Долини. Один Бог знає, як він це зробив! І не без допомоги Всевишнього, що ці цимбали лунають від Карпат чи не в усій Європі!

Михайло Васильович серцем відчував талановитих музикантів і все робив для їхнього осідку в Долині. Іван Захарія з теплотою й досі згадує про завідувача районного відділу культури. Це Михайло Васильович подбав, також лише один Бог знає як, щоби спочатку посприяти в отриманні для подружжя однокімнатної квартири, а потім – трикімнатної, в якій і досі мешкають та завжди добрим словом згадують свого покровителя.

Вражає гастрольна карта долинських цимбалів, яку започаткував Михайло Мушка за відчутної підтримки колишнього директора дитячої музичної школи світлої пам’яті Павла Гоца. Тепер це дитяча школа естетичного виховання ім. Мирослава Антоновича. За керівництва Ольги Павлишин дружний колектив підтримує і розширює добрі починання своїх самовідданих попередників.

Син Михайло подружжя Івана та Жанни Захаріїв, як і батько, – знаний у мистецькому світі цимбаліст. Долина віддячила талантові, присвоївши йому звання «Почесний громадянин міста». За віртуозну гру на цимбалах, її вкорінення в українську культуру його відзначено престижною обласною премією ім. В. Стефаника. Чимало років разом із дружиною піаністкою Даною вони викладають майстерність гри на цимбалах та фортепіано у Словаччині.

Пам’ятаю малого Михайла Захарію, котрого батьки виводили на сцену за руку, і зала завмирала в очікуванні чарівних звуків. А як гордився Михайло Мушка! Він стояв у переповненій залі Будинку техніки ближче до сцени і не зводив очей з юного музиканта. Що творилося в його душі, знову ж таки – один Бог знає! Оркестр народних інструментів «Гердан» під орудою Івана Захарії й досі не залишає байдужими справжніх поціновувачів музики.

Тісна співпраця єднала Михайла Мушку зі світлої пам’яті заслуженим працівником культури України, Почесним громадянином міста Долини Василем Стециком. Він також активно підтримував завідувача районного відділу культури, щоб «цимбали будили гори».

Головна режисерка всіх урочистих заходів Мирослава Озгович (Ружевич) згадує, як Михайло Васильович хвилювався перед своїм першим виступом на сцені в народному аматорському чоловічому ансамблі «Байрак», до якого запросив його керівник знаного колективу Василь Стецик. До того він запитував Мирославу Мирославівну, чому вона відчуває певне хвилювання перед початком святкування. І тепер мусив чемно попросити вибачення у неї, бо зрозумів її стан не лише як ведучої, а й головної режисерки національних урочистих заходів. Він ніколи не втручався у сценарії, які готувала Мирослава Озгович, бо знав, що вона як людина українськості це робить професійно й відповідально.

Ще одна обдарована родина – Ігоря та Надії Лопухів безмежно вдячна завідувачеві районного відділу культури Михайлові Мушці. Саме він зробив усе для того, щоб Долина славилася віртуозною грою на акордеоні Ігоря Лопуха, який і сьогодні чарує мелодіями народного оркестру «Карпатські музики». Як і його дружина Надія Василівна – керівниця зразкового дитячого танцювального ансамблю «Бойківчанка». А тепер Долину прославляє і їхня донька Анастасія своєю зразковою дитячою хореографічною студією «Реверанс».

Михайло Мушка подбав і про квартиру для подружжя Ігоря та Надії Лопухів, тільки щоб вони зосталися в Долині.

У час російсько-української війни творчі колективи, започатковані з легкої руки Михайла Мушки, своїм мистецтвом несуть правду у світ про міжнародні злочини москалів на нашій землі. Поїздки за кордон вимагають великих організаторських зусиль. А як було тоді Михайлові Мушці? Без сучасних комунікацій? Попри те йому все вдавалося, хоча з надмірними навантаженнями, що не могло не впливати на здоров’я.

З працею завідувача районного відділу культури пов’язані творчі здобутки самодіяльного народного танцювального ансамблю «Веселка», самодіяльної народної хорової капели «Верховина». Тісна дружба єднала його з подружжям Ярослава та світлої пам’яті Ольги Шершенів, їхнім відомим дуетом «Дві долі», який тішив своїм професійним співом 35 років! Заслужений працівник культури України Ярослав Шершень не забуває з вдячністю згадувати під час теперішніх виступів на сцені Михайла Мушку як такого, з яким було легко працювати.

Історія зберегла статтю Михайла Мушки у місцевій газеті (1993) «Врятовані цимбали». Ішлося про Лолин – село великого першого кохання Івана Франка, про те, що в ньому помер останній цимбаліст. Роздуми додали сил для правильного скерування в розвитку мистецтва цимбал. Це приклад того, що його слова підкріплювали власні справи. Того ж року й було започатковано в Лолині свято Франкової ліричної поезії. Як писав згаданий колега Василь Олійник, Лолин для нас є «столицею Франкового серця». Жаль, що лише двома святами Михайло Мушка тихо тішився, тією своєю ідеєю, що прозвучала першою від нього про організацію вшанування творчості українського генія, на яку його надихнула кохана Ольга Рошкевич. Цьогоріч воно перетнуло 32-й серпень пам’яті українського генія, чиє серце сколихнула чарівна бойківчанка.

Раптова зупинка серця... Воно – барометр неспокійного життя, коли людина віддає себе сповна улюбленій праці, рідній сім’ї. І таким був Михайло Мушка. Серце давало збій, а він не зважав, думав, що мине пекучий біль...

Молода дружина-красуня Оксана залишилася з двома малими дітьми – донею Іриною та сином Андрієм. На її тендітні плечі лягли сімейні турботи з виховання рідних кровинок, навчання їх у вишах. Я знайома з цією гарною родиною, і тому зустріч напередодні ювілею Михайла Васильовича була особливо довірливою. Роздумували про життя, його несподівані повороти, які трапляються в усіх нас. Із розмови завважила, що люблячий чоловік і дбайливий тато наче допомагає з Небес.

Родинна молитва завжди рятує, навіть у найскрутніші миті. Син Андрій знайшов своє покликання в місцевій нафтогазодобувній промисловості. Притаманну татові дбайливість відчула й донька Ірина. Наче випадковість, але вона є закономірною вдячністю Господа за все добро, зроблене людям. Як колись родинам Захаріїв, Лопухів, іншим знаним співакам, музикантам, танцюристам... Ірина Михайлівна у широкому колі татових друзів завжди відчуває добре ставлення до себе. Сьогодні вона працює у відділі культури міської ради, виконувачкою обов’язків начальниці якого є Іванна Мельникович – уміла організаторка й творча особистість. Як каже про себе Ірина Михайлівна, вона – «в культурі, але в її економічній складовій – бухгалтерії». Рекомендація кандидатури колишнього начальника відділу культури Володимира Гібчинського виправдовує себе. Донька, як і син, вдалися у працьовитих тата й маму.

Оксана Мушка – на заслуженому відпочинку. У Центрі зайнятості працювала роки. Сумлінна робота з людьми й додавала вдові сил жити й дбати про дітей. За давньою бойківською традицією внука назвали Михайлом. Йому 14 років. П’ятирічну внучку – Софійкою. Ірина Михайлівна разом із чоловіком пишаються своїми дітьми. У родині Мушків-Свірків – перший професійний музикант! Михайло успішно закінчив престижну Долинську дитячу школу естетичного виховання ім. Мирослава Антоновича у класі гри на скрипці під керуванням талановитої Любові Погонич. Я була вражена майстерністю юного музиканта у виконанні ним відомого твору «Мелодія ля мінор» нашого музичного генія Мирослава Скорика, який він написав для художнього фільму «Високий перевал». Цю стрічку знімав у наших горах режисер Володимир Денисенко – чоловік народної артистки України Наталії Наум зі Старого Мізуня, яка грає головну роль. Акомпанувала Михайлові Свірку знана викладачка школи Лідія Кайдан. Я попросила Ірину Михайлівну зробити скрин з відео про сина – внука родин Мушків та Свірків, залюблених в українську музику.

...Коли писала цей есей, майже щодня лунала повітряна тривога. Перед очима поставав портрет Михайла Мушки й світлина його внука Михайла зі скрипкою в руках, струни якої утверджують недоспівані пісні Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Ігоря Білозіра, Олега Дороша... Утверджують безсмертну «Мелодію» Мирослава Скорика, в котрій закодована наша незнищенна національна ідентичність. Заради цього жив і працював Михайло Мушка! Заради цього женемо клятих москалів з рідної землі!