Чув я не раз і не два: поезію посилає Небо. Саме воно через невидимо-космічні ниті вив’язує у душах слова, як безгрішні діти у великодній порі виплітають барвінком суть нашого буття...

Та не в кожного спослані думки кільчаться у чесне й правдиве слово, саме в таке, що, напившись світла з висоти, проростає, розкрилюється і тоді носій його не мірчить узвичаєно землею й мирськими дорогами, а підносить власне єство, саму його вартість і життєвий поклик до того естетичного висотного виміру, до якого сягають лише одиниці. Це вибрані й обрані Посланником, Духом, Святістю; це ті, що виосібнюються з громаддя особливим даром не човгати наосліп, а йти твердо і гордо, не стогнати перед несподіваним розломом долі, а прощенно упокорювати його; не боятися заходу, а усвідомлено готуватися мисленно й чином стрітися з ним як з несхибною даністю, як із запрограмованою неминучістю, розуміючи у своєму передвечір’ї, що вартовність земного перебування оцінюється, як правило, після ніччя.

Саме такою особистістю, що з благословення Неба зростила у своїх грудях словесний сортовитий сад, виплекує його, нащеплює гарячими думами, звіряючи кожне плід-слово із соборністю небесних світил, із подихом тепловітру, із сакральністю молитовних дзвонів, з даровизною Божого досвітку, є дивовижної долі жінка-буковинка, поетка, що сидить на самому вершечку українського поетичного Олімпу, – це Тамара Севернюк, котра недавно видала в Чернівцях нову книжку поезій «По дорозі до Храму. Сповідальні звірення».

Доторкнімося подумки до її слова, і перед нами постає-виростає, наче з міфологічних узгір’їв, дивно-предивний музець, що надто тонко, майже невидимо, але чутно й ризалітно приторкається душею до струн передкобзного інструмента – і вже очі слізьняться радістю одкровення, сонячністю розхмареного неба.

Немало у поетичному світильнику літераторки Тамари зблимів-засторог, але це не є бездуховне моралізаторство, недалекий міраж, не глум над людськими хибами, а таки в тональності біблійної науки розрада, пошук думкою вірної стезі до істини.

Направду, деякі вірші читаються як псалми, у яких пребагато Христової мудрості і повчань: «Що хочеш візьми в біле царствіє тьми, лиш любові земної не руш».

Не знайдемо у цій книзі якоїсь награної педантичності, моралізування. Натомість – велике, наче місійне навчання читачеві: топити зневіру, а зрощувати й вивеличувати Віру як скарб і як несхибну дорогу до Слова, а воно, це Слово, кодує й розкриває усвідомлення Бога, Він же і є Любов, ота філософсько-житейська константа, що стає фундаментом праведного, змістовного життя: «Одна молитва гарячить уста: живи життя по правді. Й більш – нічого».

Відчуваємо, як поетична доцільність висловленого замкнена на людську сутність, на земне творення добра. Часом авторка якби «перестригає» рядок рядком: і хоча вчувається «каміння шерхіт», привиджується «рушник на хресті холоднім», все ж змагає радісно-втішене бачення ранку: «сонях», бо «віра з надією ходять між нами», і ця сув’язь вічна, як світ, бо він – «незнищенний так само, як ми».

Кожне релігійне свято авторка не описує як хід, дійство, а невидимо чуттєвим нервом, як вдатна гуцулка писаком на яйці-галунці, виводить смислові контури, і тоді за пунктирним рисунком авторської думки твоя уява нанизує ту бачність і відчуттєвість, які творять уже твої раціональні й емоційні сфери.

Поезія цієї книжки провіяна думною сакральністю, тут не проста фіксація переживань, переходів авторки фізично й уявно через урвища, провалля, охабини земної ходи-тверді. У кожному творі – не стогін, плач та жура за втраченим, а невгамовно увірувана намоленість до Творця, особлива утишена розмова із тими Силами, що підпирають ходу та приглушують зневір’я, сум’яття, навіть фізичний біль. Має рацію професор Семен Абрамович з Чернівців, бо значну горсть поетичних текстів Т. Севернюк беззастережно можемо долучити до розряду молитовних, суспільно-громадських, медитаційно-сповідальних.

Творча палітра письменниці просвітлена й запричащена глибокою вірою, що роширює земні береги до осягнення сутності Творця. Вона подає жадаючому вказівник до ходи і промолено вустами й серцем перестерігає, що тутешнє пробування у безвір’ї – це глухомань, це непрохідні дебрі, прірва, у які, наче в сільце, потрапить душа. І тоді людина не бачить зеленого світла на перепутті, крокує наосліп у невідомість, по суті, вигублює, втрачає сенс безцінного життя:

Кому і як молитися тепер

За вхід до раю і за вихід з пекла?

Коли вичитуєш, визбируєш на сторінках книжки словесні вирази, як безцінні діаманти, втішаєшся величчю поетичної постаті, яка, вочевидь, через недоглядність десь загубилася серед претендентів назватися Шевченківською лавреаткою. Вдумаймося у ці фрази, де так багато узаглиблено мудрості: «А мій Собор – капличка з білих літ», «І хтось збагне в цім храмі кам’янім біг часу… І святу його глибокість», «Хтось і мене до тих воріт покликав і окропив легенько хрест судьби», «Схились до любові… Покора любові – то найверховенніша вісь», «…йдеш – як в Божий храм – до Слова, шукати в ньому істину і лік», «Стали двоє: я і смуток долі», «Врешті прахом стане зло і страх біди», «Все – тінь і світло. Світло й тінь. А ми – лиш простір поміж ними», «Але не вічні панства легіони – все до пори: колапс чи лжепрогрес!..», «Які слова… які слова знайти, щоб навернути світ цей до любові?!», «Душу йому несу – папороть в ній цвіте»…

Мислительно-почуттєві клеми замикаються в час прочитання циклу «Зблиски», інших творів. Це своєрідні однострофні афористичні вихлюпи думки, де в органіці сплелися «раціо» й «емоціо», де образність словотвору коронує мисль, що відбулася, зафіксувалася («…смерть підносить з землі до небес», «…лиш до розуму зрілості приходить відчуття плинності часу», «в надії і вірі скресає темнота загусла», «коли душі відкрите небо – життя не може бути пеклом», «лиш побравшись зі смертю, життя переходить в безсмертя», «До пам’яті серце прикуте, як воля Отця – до хреста», «Бог послав не на те нас, щоб світ оповити хрестами», «Нестерпно важко споглядать Голгофу і хресну путь, яка в крові лежить», «В красі завжди є смуток і тривога…»).

Поетка Севернюк – майстриня упокорювати жанрове таїнство. Вона часто-густо яко філософиня за глибинністю власної сутності вихлюпує, здавалося б, оголені думки – та вони промовляють як афоризми, що фіксують або стан, або ж напучують до дії: «Вдягніть у праведність серця», «В чужій одежі чуєшся непевно», «Ніхто нас не підніме із безодні, допоки Дух не стане на крило».

Є у книзі своєрідного жанру твори, які назвав би есейною поезією, тією філософськи заглибленою розмовністю, що наче у світлинах відтворює реалії далекого дитинства, юної пори. У цих ностальгійних образках дихають висока образність, новаторський відблиск слова, що мовби фіксує народницьку традицію, святковість різдвяної пори. Насправді ж ідеться не лише про спогадовість як манеру вислову, а про утвердження: «Саме тепер пам’ять шукає рятівних закутків світла», «Світ в гріхах стомився, Спас йому вродився…», «Віра – це стрижень, на якому тримається сама сила життя», «Промине час тіней глибоких, відчиняться вікна душ людських», «Отець твій воздасть тобі…», «Кожна людина – рано чи пізно – прагне доторкнутись до рятівного джерела».

Слово пані Тамари – лірика-філософа не гливке, не крихке, воно ціпке, хоча й податливе до того, аби його читач мислячий міг відчувати на дотик поглядом, прочуванням припливу в душу надсильності, спраги до земного життя як передумови й готовності настановити душу на осягнення вічності.

До мистецького естетизму нової книжки Т. Севернюк чимало додали-вдарували малярсько-видавничого хисту Наталія Муратова, Наталія Ярмольчук, Олексій Карлов та Сергій Мельничук. Завдяки митцям усе в книзі в гармонійній єдності: графічний начерк підсилює слово, а воно ще більше увиразнює духовний орнамент. Це не механічне ілюстрування, це взаємоавторське творення шедеврів.