Попри повномасштабну війну «Новий театр» живе, розвивається, готує прем’єри та має неабиякий глядацький інтерес. Надзвичайно харизматичний актор, людина із сильною енергетикою, засновник, директор і режисер «Нового театру», що зайняв нішу психологічного естетично-інтелектуального напряму, кіносценарист Тарас БЕНЮК напередодні Міжнародного дня театру, який ми відзначатимемо 27 березня, в інтерв’ю для газети «Галичина» розповів, як вдається підкорювати серця глядачів не лише в Івано-Франківську, а й у столиці та Ужгороді, як йому свого часу працювалося у Театрі Романа Віктюка в москві й чому там стало просто нестерпно, а також, що український кінематограф має велику перспективу розвитку й після Перемоги зробить мегастрибок на світовому рівні. Й наголосив, що Україна вже ніколи не буде насильно притягнутою до росії, у тому числі й у сфері культурного розвитку.

– Пане Тарасе, дев’ять років тому Ви створили в Івано-Франківську «Новий театр», який на сьогодні є муніципальним. Чи задоволені Ви нині втіленням у життя своєї ідеї?

– Не можна бути на сто відсотків задоволеним тим, що робиш, бо, напевно, якщо так є, то щось не так… Певною мірою я задоволений роботою «Нового театру». Якщо розглядати історію будь-якого театру, то дуже все непросто, розпочинаючи від приміщення, формування команди, репертуару, штатного розпису… Це важливі моменти, без яких неможливо визначити, куди театр буде рухатись.

Найбільше мене не влаштовує те, що наш театр не має свого приміщення. Весь час мусимо працювати у приймах. І з нетерпінням чекаємо на нашу домівку, що, звісно, значно полегшить мені як директору і художньому керівнику процес створення театру на такому рівні, на якому я його бачу.

Наразі покази вистав нашого театру відбуваються на сцені Івано-Франківської обласної філармонії ім. Іри Маланюк. Репетирувати також нема де, то мусимо завжди шукати тимчасовий прихисток. Це проблеми, які впливають на людей, на роботу театру. Проте водночас мені треба мотивувати людей, акторам потрібно розвиватися. Тому ми підписали договори з Національним академічним драматичним театром ім. Лесі Українки в Києві та Закарпатським обласним українським музично-драматичним театром ім. братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. Двічі на місяць ми граємо вистави на сцені Національного академічного драмтеатру ім. Лесі Українки в Києві.

– Розкажіть детальніше про співпрацю Нового театру з Національним академічним драматичним театром ім. Лесі Українки та Закарпатським обласним українським музично-драматичним театром. Чи вдається Вам так, як в Івано-Франківську, і в столиці, й на Закарпатті підкорювати серця глядачів?

– У Закарпатському облмуздрамтеатрі ми грали дві свої вистави – «Життя на землі, або Я люблю тебе, Ґітель» за п’єсою Вільяма Ґібсона «Двоє на гойдалці» та «Академія сміху» за п’єсою Кокі Мітані. Я завжди наголошую, що актори не просто ходять сценою, щось говорять, носять якісь особливі костюми, вони проживають там життя. І ми цією справжністю підкорюємо серця наших глядачів. У нас були аншлаги в Ужгороді, в Києві. Люди йдуть від нас задоволеними. Ми знайшли свою нішу: наші вистави мають психологічне, інтелектуальне спрямування. Над цим працюємо з нашим завідувачем літературно-драматургічної частини Володимиром Єшкілєвим. Саме зараз готуємося до прем’єри вистави «Хто це замовив?», що відбудеться в День театру. Це дуже весела, сповнена напружених, кумедних і таємничих інтриг комедія про театральне життя за однойменною п’єсою Володимира Єшкілєва. Це вже друга його п’єса, яку поставив наш театр. Сподіваюся, що вона матиме такий же успіх, як і перша – конспірологічний трилер «Бубновий ельф», який ми тепер показуємо киянам на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Лесі Українки.

Також 1 березня у Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв відбулася прем’єра музичної вистави «Інша» за твором американського сценариста Ніла ЛаБута у моїй режисурі. У виставі задіяні провідні ужгородські актори. Я задоволений постановкою, яка містить новаторські режисерські рішення.

– Яке місце посідає культура та мистецтво у воєнний час? Зокрема як живеться театру? Що у вас змінилося за два роки великої війни?

– Думаю, що за час війни в кожної людини, де вона не працювала б, змінилося чимало… Наш театр як був без приміщення, так і залишився без нього…

Нині питання в тому, як під час війни функціонує культура і чи вона потрібна тепер загалом? У нашому репертуарі є вистава «Академія сміху» за п’єсою Кокі Мітані режисера Ігоря Матіїва, де порушено питання про те, чи потрібен сміх у час війни? Звісно, що так!

Загалом навіщо ми воюємо? У тому числі й за нашу культуру! Адже культура – це та площина, яка робить нас єдиним цілим, яка робить нас нацією. Ми воюємо за свою землю, за свою сім’ю, за своїх дітей, за свою історію, за свою культуру… Нашій державі є що захищати і за що воювати! Без культури – немає нації…

– Одним зі штрихів Вашої біографії є те, що свого часу Ви працювали в москві актором у Театрі Романа Віктюка. Чому Ви туди подалися і як це вплинуло на Вашу творчість?

– Так, я працював у москві в Театрі Романа Віктюка. Правда, це було у 2012 році. Коли ще я був студентом, то побачив виставу Романа Віктюка «Соломея» у Львівському оперному театрі. Тоді Василь Юрців, у якого я вчився на курсі в Інституті культури і мистецтв, привіз нас спеціально на цю виставу до Львова. І коли я побачив гру акторів Театру Романа Віктюка, то це стало для мене великим стимулом стати актором і режисером. А побачив таке, чого досі не бачив… Це було як ідея фікс: податися на конкурс у Театр Романа Віктюка. Тоді це додавало мені снаги працювати, удосконалюватись і розвиватися у своїй професії. Коли поїхав у москву, то з огляду на те, що на місце актора було понад сто претендентів, думав, що Віктюк мене не відбере. Але моїй мрії поталанило здійснитися. Віктюк взяв мене у свій театр, де я пропрацював півтора року.

Роман Віктюк – це великий режисер, це велика людина. Робота з ним над виставами як з режисером додала мені багатогранності, допомогла по-іншому глянути на професію. Немає ідеальних театрів, проте в Театрі Романа Віктюка було більше плюсів. Дякую Богу, що вдалося попрацювати з таким майстром.

– Чому так швидко повернулися в Україну?

– Повернувся тому, що зрозумів: москва – це не моє! Москва мені цілком не сподобалась – ні енергетично, ні ментально… Останні місяці роботи мені було там настільки нестерпно, що приїжджав тільки грати вистави.

– Побутує думка, що війна, яку розв’язала росія проти України, є передовсім війною культур. Чи погоджуєтеся з таким твердженням, і в чому полягає протистояння у цьому контексті?

– Коли я працював у москві, то, щоправда, ніхто не називав мене бандерівцем, бо сам Роман Віктюк був українцем. Але на той час там проживало дуже багато представників різних національностей, до яких москвичі ставилися якось зверхньо, зневажливо.

Я цілком погоджуюся з думкою, що війна, яку розв’язала росія проти України, є передовсім війною культур. Інколи говорять, що путін винен у тому, що розпочалася війна, а самі росіяни тут ні до чого, що без путіна росія була б іншою... Вважаю, що це не так. У нас культура європейського спрямування, свого часу росія нас насильно притягала до себе тим радянським союзом. Українці інші, у нас думки інші. Ми маємо багату історію й культуру ще з часів Київської Русі, коли про росію і згадки не було. Повномасштабна війна триває уже два роки, і за цей час дуже багато Україна втратила своїх героїв. Тому вже ніколи не буде так, як було. Україна вже ніколи не буде насильно притягнутою до росії, у тому числі й у сфері культурного розвитку.

– Як кіносценарист і актор кіно, чи можете стверджувати, що український кінематограф продовжує розвиватись, попри складні обставини, у яких перебуває наша країна?

– У час війни кінопроєктів значно поменшало, проте український кінематограф має велику перспективу розвитку, і після війни зробить мегастрибок на світовому рівні. Жити й розвиватися нам не давали московити. Але ми вже довели свою спроможність самостійно йти шляхом поступу.

– Чимало людей відкладають справу свого життя на потім і йдуть воювати з агресором. Інші вважають, що важливо бути корисним на своєму місці. Якими є Ваші міркування з цього приводу?

– Тут усе дуже просто: обидві сторони праві. З одного боку, всі не можуть піти на фронт, бо має працювати економіка, з іншого – треба йти захищати Україну.

Можу відповідати тільки за себе. Я собі бронь у театрі не робив. І якщо мене мобілізують, а найімовірніше, так і буде, то я готовий іти служити країні, хоча ми й так служимо на своєму місці.

– Велика війна є боротьбою за нашу культуру, за українську самобутність, зрештою, за те, які пісні слухаємо та співаємо, які сюжети дивимося і що показуємо з театральних сцен. Чи варто фінансувати культурні проєкти у час війни, а чи все ж варто ці кошти спрямовувати на армію?

– Насправді чим більше буде спрямовано коштів на армію, тим швидше завершиться війна. Як на війні, так і в розвитку культури багато залежить від фінансування. Наша культура виривається з-під російського ярма, їй треба допомогти. Якщо все віддати на армію, не залишивши нічого на культуру, то культури просто не буде. І запустити після війни усе з нуля, як хтось собі там думає і говорить, буде ох як непросто! На це підуть десятиліття! Але, поза сумнівом, щонайбільше коштів тепер потрібно спрямовувати на армію. Бо перемогти ворога треба якнайшвидше! Культуру потрібно зараз просто фінансово підтримати, а впроваджувати якісь великі проєкти будемо вже після Перемоги.