Ми щойно повернулися з України – це була наша третя поїздка туди з початку російського вторгнення. У Києві ми мали політичні переговори, а також були в Харкові, де люди продемонстрували вражаючу волю до самоствердження. Так само, як і в багатьох інших регіонах країни. Під час нашого останнього візиту сюди торік у червні атмосфера була гнітючою, Харків був напівпорожнім, військова ситуація нестабільною. Нині ж місто знову сповнене життям, навіть попри те, що час польоту сюди російських ракет з місць їхнього пуску становить у середньому 40 секунд. В Ізюмі ми дізналися, що означає російська окупація: свавілля, масові поховання, тортури, сексуальне насильство. Багато вражень загострили наше уявлення про те, що стоїть на кону – не лише для України, а й для майбутнього Європи. Тож пропонуємо такі десять висновків із наших відвідин зони бойових дій.

1. Не ходитимемо довкола: німецька політика частково відповідальна за цю європейську катастрофу. Починаючи з дружби між Шредером і путіним й закінчуючи роками правління Меркель до лютого 2022 року, яка применшувала сигнали небезпеки з Москви й надсилала хибні сигнали в бік кремля. Список можна продовжувати: мовчання після російського вторгнення в Грузію, збентежене мовчання після масштабної хакерської атаки на німецький бундестаг, вперті ілюзії щодо «дипломатичного розв’язання проблеми» після анексії Криму та окупації 20 відсотків української території у 2014 році, ігнорування путінських історичних ревізіоністських памфлетів, вперте дотримування «енергетичного партнерства з росією», знизування плечима щодо російських воєнних злочинів у Сирії – це все зміцнило путіна та його оточення у переконанні, що від Німеччини не варто очікувати серйозного опору. За рахунок імпорту нафти й газу з росії ми фінансували озброєння режиму, в той час як на зброю для України було накладено табу, щоб «не провокувати росію». По суті, ми знизили поріг для російської агресії.

2. Але то передісторія. Насправді ж результат війни також вплине на нас безпосередньо. Путін атакує не лише Україну, а й трансатлантичний альянс та європейський порядок безпеки. Все, що нам потрібно зробити, – це нарешті серйозно поставитися до того, що вимагало російське керівництво напередодні нападу: переглянути розширення НАТО на схід і повернутися до принципу Ялти – конференції наприкінці Другої світової війни, яка закріпила за Східною Європою радянську сферу впливу. Якщо Захід зараз демонструє свою слабкість, що ж тоді завадить путіну випробувати НАТО в Балтії, щойно рф знову відчує себе військово сильною? Або російський неоімперіалізм в Україні буде зупинено, або наступна війна відбудеться вже на території НАТО. Польща та країни Балтії про це добре знають.

3. Повна підтримка України – не лише питання солідарності. Ця війна зачіпає наші власні інтереси: міжнародне право не має поступатися «кулачному» праву; агресивні війни необхідно оголосити поза законом, а рівний суверенітет держав мають усі поважати; колективна безпека може існувати лише за умови відмови від насильства. Якщо ми виявимося неспроможними захистити такі принципи, то це заохотить авторитарні режими в усьому світі використовувати насильство як засіб політики. Водночас будь-який успіх путіна в Україні, навіть незначний, поглибить розколи в трансатлантичному альянсі та всередині ЄС. Режими, які готові до війни, сприймають відмову від конфлікту як слабкість. Мир і безпеку потрібно захищати від них політикою сили.

4. Із цього всього випливає таке: це і наша війна також. Звісно, це не означає, що ми мусимо відправити бундесвер в Україну й ризикувати великим протистоянням між росією й НАТО. Українці готові воювати й за нас. І це в наших власних інтересах – аби вони перемогли. Перемога у війні означає захист територіальної цілісності та політичного суверенітету України. Більшість українців рішуче налаштована на це, попри всі жертви, яких вимагає війна. Вони знають, що означає жити під російською окупацією: тиранія, масові поховання, тортури, свавільні арешти, депортації, викорінення української мови та культури. Ніхто не повинен змушувати Україну віддати мільйони людей. І ніхто не повинен змушувати Україну йти на «територіальні поступки», які постійно підривають її безпеку та економічну життєздатність.

5. Чи зможе Україна перемогти у війні, вирішальною мірою залежить від нас самих. Захід має набагато більший економічний, технічний і військовий потенціал порівняно з Росією. Чого ж йому бракує – то це політичної волі допомогти Україні перемогти. З усією повагою до наданої підтримки, вона була спрямована на те, щоб Україна лише втрималася на своїх позиціях великою ціною, але не на перемогу.

6. Політична мета визначає військові засоби. Якщо кінцем цієї війни має стати звільнення окупованих територій та необмежений суверенітет України, Захід повинен якнайшвидше надати всю зброю, потрібну для успішного контрнаступу. Допоки путін може сподіватися, що цим Захід виснажить Україну й врешті-решт змусить її піти на «компроміс» з росією, немає жодних шансів на мир, гідний цієї назви. Постійно повторювана формула, що Україна має сама вирішити, на які поступки вона готова піти, залишиться порожнім звуком, якщо ми обмежуємо її у військовому плані так, що у неї залишиться лише вибір між війною на виснаження з великими втратами та припиненням вогню, яке закріпить розкол країни. Це було б трагедією для України й руйнівним сигналом далеко за межами Європи.

7. Німецька політика пройшла довгий шлях від початку російського масштабного наступу в Україні. Нині ми є другим за важливістю та обсягом постачальником зброї для України, хоч і значно поступаємося США. Та все ж наша підтримка нині відповідає лише принципу «надто мало, надто пізно». Канцлер Німеччини називає це розсудливістю. Насправді ж наша нерішучість призводить до збільшення втрат України. Через це Україна не змогла використати імпульс успішного контрнаступу восени 2022 року для звільнення більшої частини своєї території. Це дало росії час наростити виробництво озброєнь, укріпити лінію фронту й заховатися за мінними полями. Відновлення суперечок щодо постачання керованих ракет «Таурус» обмежує можливості України атакувати російські бази, склади та шляхи постачання у глибокому російському тилу.

8. Наш страх перед новою ескалацією війни тримає Україну в полоні асиметричної війни. Вона зазнає нападу з боку росії, але обмежена можливістю захищатися тільки на своїй території. Однак право на самооборону, гарантоване міжнародним правом, не зупиняється на кордоні країни. Росія розгортає весь звичайний арсенал великої держави; ми ж вагаємося перед наданням Україні будь-якої нової системи озброєнь, яка поставила б Україну в сильнішу позицію. Замість того, щоб ламати голову над «червоними лініями» путіна, маємо встановити для нього чіткі межі. Кремль повинен знати, що кожна нова ракетна атака, кожен напад на український експорт зерна, на постачання енергоносіїв буде зустрінуте посиленням підтримки України. Це також включає таке послання: тримайте руки якнайдалі від зброї масового знищення. Її застосування матиме руйнівні наслідки для росії. Це називається стримуванням. Після всіх марних переговорів це єдина мова, яку розуміє путін.

9. Переговори можуть відбутися лише тоді, коли москва буде готова поважати повний політичний суверенітет України та вивести свої війська з окупованих територій. І це, завважте, не максимальні, а мінімальні вимоги міжнародного права та європейського мирного порядку. Будь-який стійкий мир також вимагає притягнення до відповідальності винних у російських воєнних злочинах. Ті, хто розв’язав агресивну війну проти мирного сусіда, не повинні залишитися безкарними. Третім елементом будь-якого врегулювання шляхом переговорів має бути компенсація за руйнування, спричинені рф в Україні. Заморожені активи російського Центрального банку є заставою, яку можна використати. Необхідно також чітко усвідомлювати, що ні вступ України до ЄС, ані її членство в НАТО не мають піддаватися сумніву й бути об’єктом переговорів. Росія не має права визначати майбутнє своїх сусідів.

10. Війна росії проти України – це також перевірка на міцність західних демократій. Майбутні історики розглядатимуть її як ключовий момент для майбутнього Європи й міжнародного порядку. Якщо ми не пройдемо цей тест, ми підведемо не лише Україну. Баланс сил ще більше зміститься на користь авторитарних держав, які побачать, що Захід занепадає. Ми не повинні робити їм таку послугу. Навпаки, незалежна, вільна Україна може стати точкою опори для демократичних перетворень у всьому регіоні. Це стосується й росії. Ті, хто не хоче назавжди «списати» Україну, мають зробити все, щоб російський неоімперіалізм зазнав поразки. Це передумова для будь-яких змін на краще.