Мій одноліток і рухівський побратим Василь ГАВАДЗИН недавно відзначив своє 70-річчя. За плечима цієї непересічної чудової людини та справжнього українського патріота довгий, а подекуди тернистий шлях. Адже йому поталанило жити на межі двох історичних епох: пізньої совєтської, яка принесла на наші галицькі землі кров, муки і страждання, та посталої на її руїнах незалежної української, що понині несе у собі рудименти тієї ж таки совєтчини, що всмокталась у плоть і кров багатьох українців. У тому числі й галичан, яким пощастило спізнати «принади» «совєтськой дєйствітєльності» дещо пізніше, скажімо, від наддніпрянців.
Життєвий шлях друга Василя мало чим відрізняється від доль його однолітків, народжених у повоєнні роки: навчання у школі, професійно-технічному училищі. Строкова військова служба далеко за межами рідної України у Далекосхідному військовому окрузі, де за ненаписаними тогочасними правилами відбували військову повинність ледь не всі українці, а особливо галичани, батьки яких ще недавно зі зброєю в руках протистояли московитській орді. Та різнило Василя Гавадзина від його однолітків гармонійне поєднання талантів до технічних, так би мовити, дисциплін (теслярська справа, водіння автомобіля тощо) та закоханість в історію, літературу й журналістику, тому й не дивно, що, розпочавши свою трудову діяльність столярем, він невдовзі стає курсантом факультету журналістики Львівського вищого військово-політехнічного училища, яке, на жаль, не закінчив через сімейні обставини.
Зблизився я з Василем Гавадзином більш як десять років тому. Посприяли цьому спільні уподобання: любов до нашої минувшини та журналістики. Я по-доброму заздрив його організаторським здібностям та подиву гідній працелюбності. Василь викладає музику та співи в сільській школі, а потім і історію, пише книжки: «Чому ридає Опришнина?» (2010), «На краю світу» (2012), «Їх об’єднала пісня» (2015), «П’янкий трунок» (2020) та «Спортивна гордість села» (2021). Його обирають депутатом Тисменицької районної ради чотирьох демократичних скликань, головою її рухівської депутатської фракції та членом президії районної ради.
А ще з далекого 1990-го і дотепер Василь є головою первинного просвітянського осередку та заступником голови районної «Просвіти».
Нашу розмову із В. Гавадзином я розпочав напередодні ювілейної дати – 30-річчя відновлення Української державності з простого, на перший погляд, запитання: що означає для нього день 24 серпня 1991-го?
– Цей день означає для мене те, що заповітна мрія мільйонів українців, у тому числі мого стрия – батькового рідного брата Михайла (псевдо «Степ»), який загинув від рук енкаведистів на самісінький Великдень 1945-го, здійснилася. Здійснилася вона і для найріднішої мені людини – мами Поліни, яка була зв’язковою ОУН-УПА та носила, як тоді казали, «штахети»…
– Гортаю, Василю, сторінки твоїх книжок і диву даюся твоїй працелюбності, настирливості та цілеспрямованості. Подумати тільки, більше трьох десятків років ти боровся за те, аби зберегти для наступних поколінь річку твого дитинства Опришнину. І попри все здобув перемогу в цій нерівній боротьбі з людською байдужістю та бюрократизмом. Дивує і водночас захоплює мене й твоя надзвичайна любов до рідного села Красилівки.
– Чому тут дивуватися? Кожен із нас приходить у доросле життя через світ дитинства. А ще у кожної людини на генетичному рівні закладено потяг до місць, де вона прийшла у цей світ. На річці Опришнина у рідній Красилівці, що пам’ятає повстання Мухи, Листопадовий зрив та героїчний чин упівців, минуло моє босоноге голодне післявоєнне дитинство. Саме тому я не міг мовчки спостерігати за тим, як гине річка, яка наче материнські руки, пестила менео. Тому й боровся за неї щосили. Тому й здобув перемогу в цій боротьбі. Тим нашим читачам, які побажають детальніше дізнатись про всі, так би мовити, перипетії цієї боротьби, раджу прочитати мою книжку «Чому ридає Опришнина?».
– Протягом багатьох років ти плідно співпрацюєш із різними часописами нашого краю: районною газетою «Вперед», «Галицькою Просвітою» і, звичайно ж, із моєю рідною «Галичиною». На їхніх сторінках час від часу з’являються твої талановиті есеї «Історичні розвідки про Скит Манявський», про Листопадовий чин 1918-го, відновлення наприкінці 1989-го храму Перенесення мощей св. Миколая у твоїй рідній Красилівці тощо. Ти, без перебільшення, став літописцем рідного краю. Що спонукає тебе до цієї благородної діяльності?
– Любов до рідної землі та її людей. Нині, коли я розміняв свій восьмий десяток, часто згадую повоєнне дитинство. Наш Різдвяний вертеп, який розганяли місцеві комуністи і від яких ми втікали засніженими полями до сусідньої Отинії чи Гостева, де нас із радістю приймали. Ставши дипломованим істориком, – а до цієї науки я тяжів із дитинства, – з головою поринув у рідну минувшину. В урочищі «Могилковий ліс» неподалік від Красилівки 1648 року відбувся бій між українськими козаками Богдана Хмельницького та регулярним польським військом. Як історикові мені було відомо, що з початком Хмельниччини на моєму Покутті розгорнулося селянсько-козацьке повстання під проводом Семена Височана. Отинія, від якої до «Могилок» близько чотирьох кілометрів, за твердженням деяких істориків, стала його, так би мовити, столицею, а одним із осередків цього повстання був Товмач (тепер Тлумач). Отож у тому бою в урочищі козаки, які йшли на допомогу повстанцям Семена Височана, майже всі загинули. Жителі прилеглих сіл, як ідеться у краєзнавчих працях з історії Красилівки, поховали їх по обидва боки дороги. А згодом на тому місці виріс ліс, який і назвали «Могилковий». Саме там ми і відкрили та освятили свого часу пам’ятний хрест на спомин про героїзм і звитягу українських козаків.
– Як відомо, ти не лише фаховий історик, а й класний музикант, рівня якому, як стверджують твої доброзичливці, годі пошукати у всій отинійській окрузі.
– Це, звичайно, перебільшення. Та музика справді у моєму житті посідає далеко не останнє місце. В Івано-Франківському державному педагогічному інституті отримав фах вчителя музики і співів, а задовго до того закінчив Снятинське культурно-освітнє училище за спеціальністю клубний працівник та керівник самодіяльного оркестру народних інструментів. Усе це дало мені можливість у 2000-му домогтися надання нашому хоровому колективу звання «народний». До речі, я про це згадую у своєму нарисі, виданому окремою чудово ілюстрованою книжкою, яка називається «Їх об’єднала пісня»…
У 80-х роках минулого століття, коли секретарем з ідеології Тисменицького райкому КПУ працювала Людмила Черкаєва, яка очолювала, назвемо речі своїми іменами, «банду», що на державницькому рівні організовувала викрадення церковного майна, мене як клубного працівника вона викликала до себе, зобов’язавши прихопити із собою журнал клубної роботи. Розгорнувши журнал на сторінці планування роботи на березень, вона власноруч викреслила у ньому запланований захід із відзначення роковин Т. Шевченка, а тоді запропонувала мені облаштувати у нашій красилівській церкві сільський клуб. Я сказав їй, що до цього клубу наші люди не підуть і танцювати там не будуть. У відповідь почув: «Нехай вони спочатку посидять у цьому клубі, а потім звикнуть...».
– Окрім своїх фахових занять у царині педагогіки й хорового мистецтва, ти не цураєшся і громадсько-політичної діяльності. Обіймаєш посади голови осередку ЖУ та «Просвіти» у Красилівці. Крім того, тебе обрали наші однопартійці членом Крайової ради НРУ та заступником голови Тисменицької районної організації НРУ.
– Я й досі є активним «просвітянином», бо стояв біля початків відродження цієї шанованої організації. До Руху прийшов дещо пізніше на пропозицію нинішнього голови крайової організації, нашого з тобою приятеля Ярослава Єфімчука. Я вдячний долі за те, що звела мене з ним та багатьма іншими чудовими людьми. Взагалі-то доля – це «примхлива пані», яка нічого в житті просто так не дарує. Моя життєва дорога сповнена важкої, однак безмежно цікавої праці: Брошнів, Долина, середня школа робітничої молоді, армія, Львів, Снятин, Івано-Франківськ – це етапи мого життєвого шляху. Крім Я. Єфімчука, я спізнав також інших чудових людей. Таких, скажімо, як рухівський чільник та голова ОДА за часів Віктора Ющенка Роман Ткач, нині, на жаль, покійна Романія Постолянюк, мій викладач із диригування у педінституті Ярослав Крушельницький, який «виліпив» з мене справжнього професіонала та українського патріота-державника і який у страшні часи нашого поневолення московітами свідомо не давав мені розучувати хорові твори, в яких оспівувалися КПСС, Лєнін і «совєтская отчізна», колишній керівник нашого музично-драматичного театру Олег Камінський. І, звісно ж, найдорожчою людиною у моєму житті, моїм другом і наставником була матуся Павліна. Саме їй я завдячую за свої працелюбність, цілеспрямованість та ідейний гарт. Вихований нею, я зривав наприкінці 80-х років минулого століття радянські прапори на Будинку культури у Старих Кривотулах.
– Прийшовши до Руху на початку 2000-х, ти став делегатом багатьох його з’їздів не лише в Києві, а й у Луцьку та Тернополі. Ти також брав активну участь у двох революціях – Помаранчевій та Революції Гідності. Твій син Володимир протистояв як член бойової сотні яничарам Януковича на київському Майдані та був поранений у ногу. Цікаво було би довідатись, кому ти, Василю, завдячуєш тим, що став особистістю, яка не прогинається під обставинами, а сама творить історію?
– Як я вже казав, тим, ким став, завдячую передусім своїй матусі Павліні, яка будила ранками мене, п’ятирічного хлопчину, і казала: «Вставай, Васильку, бо за спанє не купиш конє». Я вставав і йшов пасти корів чужим людям… Завдячую також книжкам, які читав запоєм. І досі пам’ятаю книжки Рафаелло Джованьйолі «Спартак», Михайла Старицького «У пристані» та Івана Франка «Захар Беркут». Формував мій світогляд також викладач філософії у педінституті нині, на жаль, покійний Любомир Бабій і, звісно ж, мої рухівські побратими. Найбільшою ж своєю заслугою у цьому мінливому швидкоплинному світі вважаю те, що виховав і дав путівку в життя чотирьом своїм дітям, побудував хату, стайню і кухню та доклав максимум зусиль до встановлення пам’ятного знака жертвам Голодомору 1932–1933 рр. та пам’ятного знака українським козакам Б. Хмельницького на своїй малій батьківщині.
– На завершення нашої бесіди скажи бодай декілька слів про свою дружину, з якою ти виховав чотирьох дітей, та книжку, яку ти щойно подарував мені.
– Моя кохана дружина Оксана викладала образотворче мистецтво у Новокривотульській школі, де й я майже все своє життя вчителював, а також разом з моєю родичкою, нині, на жаль, покійною Марією Гавадзин, та за моєї участі створила осередок Народного Руху України у нашому селі. Що ж до подарованої тобі книжки «На краю світу», яка недавно вийшла друком, то у першій її частині я розповідаю про людей, які, на моє глибоке переконання, ще за життя заслуговують на пам’ятники. Друга її частина – це мої роздуми про знакові, як на мене, суспільно-політичні події нашої минувшини та їхній аналіз.
