Цього року (наприкінці липня) в Чорному морі відбулися ювілейні – 20-ті – міжнародні українсько-американські військові навчання «Сі Бриз-2020» у рамках довголітнього партнерства нашої держави з НАТО. В маневрах взяли участь екіпажі майже півсотні бойових кораблів, літаків та гелікоптерів із восьми країн. Упродовж тижня українські військові моряки й авіатори разом із закордонними партнерами вправлялися в ураженні морських цілей, відпрацьовували розуміння спільних команд та сигналів маневрування.
«Маємо чим пишатися, – зазначив командувач ВМС України Олексій Неїжпапа, коментуючи підсумки навчань. – Завдання, поставлені перед нами, виконали. Це ще один крок до набуття спроможності наших Військово-Морських cил, заради наближення до стандартів НАТО».
«Потужність нашої мережі союзників та партнерів, яку ми збудували в Європі протягом останніх десятиліть, підтверджується щоразу, коли випадає нагода діяти разом. Ця система здатна зібрати сили воєдино, коли необхідно, а потім роззосередитись, коли потреби немає. «Сі Бриз-2020» став ще одним прикладом спроможності об’єднати сили країн – членів НАТО з країнами – учасниками програми «Партнерство заради миру» і спільно діяти в одному регіоні для досягнення стабільності й безпеки на Чорному морі», – підкреслив морський стратег-капітан ВМС США Джозеф Гальяно під час підсумкового брифінгу…
Попри весь безумовний позитив цього міжнародного дійства зокрема, як і транскордонного військового партнерства України загалом, стає сумно від усвідомлення того, що ми все ще лише наближаємося до стандартів Північноатлантичного альянсу замість того, щоби ввійти до нього, чого українці, якщо вірити деяким вітчизняним політикам, прагнуть усіма фібрами душі. Чому «все ще»? Бо питання вступу нашої держави до НАТО мусується в нашому суспільстві чи не від зорі її незалежности. Точніше, з 1992 року, коли Україна приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва. Прагнення нашої держави були цілком зрозумілі: вступ до НАТО гарантував міжнародну безпеку (ту, скажімо, якої нам так бракувало 2014-го), тож керманичів України підтримував у тому чи не весь її народ.
Власне, схоже, тоді в нас були навіть більші шанси вступити до альянсу, ніж тепер. Бо, скажімо, вже 1994-го Українська держава першою на пострадянському просторі уклала рамковий договір з НАТО в межах ініціативи «Партнерство заради миру». А 2000 р. у ключі цієї програми й започаткували згадуваний «Сі Бриз»…
Наступною ж віхою наших євроінтеграційних рухів став 2002 рік, коли офіційний Брюссель погодив для офіційного Києва «Індивідуальний план партнерства з НАТО». Ще більшого досягла Україна за Віктора Ющенка, коли формат її відносин із цим військовим блоком отримав назву «Прискорений діалог», що сторони позиціонували вже як нібито перший крок України для вступу до альянсу.
Проте тоді ж на цьому все і стало. Ніякого реального зближення з НАТО надалі так і не відбулося. А з приходом до влади Віктора Януковича, котрий проголосив як зовнішньополітичний пріоритет України її позаблоковий статус, це питання взагалі мовби випало з життя суспільства. Лише регулярні «Сі Бризи» ще нагадували про наші євроатлантичні мрії…
Справу зрушив, по суті, з місця Петро Порошенко. Одним із перших актів його як президента стало внесення на розгляд Верховної Ради законопроєкту, що скасовував позаблоковий статус країни, і відновлення курсу на її вступ до НАТО. Втім, лише у червні 2017 р. Рада внесла зміни до чинного законодавства: членство в альянсі було проголошено одним із зовнішньополітичних пріоритетів України. А через два роки набули чинності так звані конституційні поправки, які закріпили стратегічний курс нашої держави на отримання повноправного членства України в Євросоюзі й НАТО вже на рівні норми Основного Закону. У червні ж цього року, як «Галичина» повідомляла, Північноатлантичний альянс визнав Україну за партнера з розширеними можливостями.
Наразі це найбільше досягнення нашої держави в тому напрямі. Хоча й абсолютно не зрозуміло, чим новий статус відрізняється від попередніх. Тим паче, що, присвоюючи його, керівництво НАТО наперед поквапилось окремо обумовити, що це рішення альянсу аж ніяк не впливатиме на вирішення питання про вступ України до військового блоку…
Тим-то це все дуже нагадує ходіння по колу з імітацією бурхливої діяльності. Правда, був момент, коли керівництво Української держави, як мовлять, поставило питання руба. Ще 2008-го президент Ющенко, прем’єр Юлія Тимошенко і спікер парламенту Арсеній Яценюк надіслали до Північноатлантичного альянсу спільний лист із проханням приєднати Україну до «Плану дій з набуття членства в НАТО». В разі удачі, на яку розраховували автори звернення, це могло би стати першим конкретним кроком для незабарного прийняття України до військового блоку.
Того ж року це прохання розглянули на Бухарестському саміті альянсу. Та рішення, потрібного українській владі, не ухвалили. Інакше кажучи, саме тоді Україна вперше на свою конкретну просьбу про вступ до НАТО отримала чітку й недвозначну відмову.
Що ж сталося? Питання «не пройшло» через позицію головно Німеччини та Франції, керівники яких уже тоді розуміли, що Росія не залишить без наслідків реальний рух України під «дах» НАТО, а вдасться до відповідного реагування – а яким воно буде, мовляв, ніхто не відає. Втім, це не завадило тодішньому генеральному секретареві альянсу Яап де Хооп Схефферу висловити переконання, що з часом наша держава «неодмінно стане повноправним членом»…
Але відтоді Україну просто водять за ніс. Бо якщо ще 12 років тому, коли РФ була доволі слабкою в геополітичному контексті, лідери «Старої Європи» боялися її реакції на те, що їй може не сподобатися, то тим паче страшно їм дратувати російського ведмедя тепер, коли Москва показала зуби всьому світові: безкарно відбатувала Крим, частину східної України і збройно відстояла іншу «свою» територію – Сирію, де теж функціонує її військово-морська база, аналогічна тій, що діяла в Севастополі, доки автономія була українською. Словом, нині, як ніколи, західні політики здають собі справу з того, що Україна – це «червона лінія», точніше, мінне поле, територія, на яку НАТО не може ввійти, не зустрівшись віч-на-віч чи не зі всією мілітарною потугою Кремля.
Ставати ж на прю з москалями в чистім полі ніхто на Заході не хоче, навіть маючи істотну перевагу в живій силі, техніці й новітніх технологіях ведення як наступальних операцій, так і оборонних боїв. Натяки на це не раз лунали останніми роками з уст високопосадовців альянсу. А недавно в тому ключі по-солдафонськи відверто, тобто майже цинічно-брутально висловився недавній головнокомандувач збройними силами США в Європі генерал Бен Ходжес. Він заявив зокрема, що в разі виникнення масштабного військового конфлікту між Україною й Росією, яким уже шостий рік поспіль лякають нас наші ж можновладці, НАТО не втручатиметься в нього, не підтримуватиме офіційний Київ, оскільки, мовляв, Україна… не є членом альянсу.
Немає сумніву, що той високий чин, хоч нібито вже й колишній посадовець, висловив реальну позицію керівництва НАТО, а не лише якісь свої погляди чи домисли. Та, звісна річ, самі офіційні особи альянсу не можуть без втрат для свого реноме теж просто так публічно відмовитися від України і щиро заявити, що українцям у разі чого нічого надіятися на допомогу Заходу попри всі спільні партнерські програми й маневри, що годі нам і мріяти про «натовське кришування» нашої суверенності, оскільки те сакраментальне «з часом» може тривати ще не одну дюжину літ…
Тим-то для видимості «Сі Бризи», як і партнерські «хороводи» з присудженням Україні нових «натовських» статусів, триватимуть і надалі. А тим часом, очевидно, аби на ділі остаточно перекреслити всі претензії офіційного Києва на членство в альянсі, недавно перед нашою державою висунули такі вимоги-умови для «вступу» до нього, що виконати їх просто неможливо, стверджують експерти. Зокрема, як підкреслив недавно в ефірі «Українського радіо» глава представництва НАТО в Україні Олександр Винников, вимагають масштабного реформування служб безпеки та зовнішньої розвідки, оборонно-технічного комплексу й судової системи, тобто наполягають на виконанні ухваленого ще 2018 року Закону «Про національну безпеку України», на негайному розгляді у ВР законопроєктів «Про державну таємницю», «Про парламентський нагляд за сектором безпеки й розвідки»… А щоб забити останній цвях у домовину наших надій на НАТО, зобов’язали організувати «системну боротьбу проти корупції». Ясна річ, що нинішньому владному Олімпові в Україні таке не під силу.
Тож цілковито зрозуміло одне: насправді ніхто не збирається всерйоз приймати нашу державу до НАТО, ризикуючи розв’язати цим третю світову. Отже, сьогодні речитатив про вступ України до НАТО, з чиїх би уст він не звучав – президента чи держдіяча регіонального рангу, видається вже нічим іншим, як великою містифікацією, такою собі «аферою віку» стосовно нещасного українського народу, вкотре обманутого впродовж якоїсь сотні літ і покинутого «західною демократією» наодинці з такими викликами, з якими його бажання утвердитись як самостійна нація вкрай не сумірні…
Україна зможе ввійти до НАТО, лише переступивши при цьому через «труп» Росії. Та в разі «смерті» РФ, зрозуміло, відпаде й потреба в реалізації ідеї нашого вступу до альянсу, як, мабуть, і необхідність в існуванні самого військового блоку.
