Винесене в заголовок фундаментальне питання постійно й наполегливо порушує на всіх рівнях доктор економічних наук, екснародний депутат України Володимир Пилипчук. Доки фактично всі країни світу (разом із володарями ядерної зброї – США, Великобританією, Францією, Китаєм, Індією, Пакистаном) визнаватимуть примат російського законодавства над міжнародним правом, запитує він і не знаходить відповіді. Якщо вдуматися в цю тему, то справді є питання.
Конституція РФ, прийнята 4 липня 2020-го, гарантує росіянам (ст. 125), що суто Конституційний Суд Росії вирішує, які рішення міжнародних судів РФ виконуватиме, а які – ні. Тобто, як слід розуміти, якщо рішення суду ухвалено на користь Росії, воно законне та підлягає виконанню. В іншому ж разі РФ ігноруватиме судові рішення будь-якої міжнародної інстанції, цілковито переконана, що за таку «політику» її ніхто жодним чином не покарає. І сучасна абсолютно «беззуба» політика ООН, з усіма її непотрібними структурними підрозділами, ЄС, НАТО, ЄСПЛ, міжнародних кримінального, господарського та інших судів дають росіянам підстави вважати саме так.
Міжнародні рішення, ухвалені згаданими інституціями, є обов’язковими до виконання для усіх держав-учасниць, яких вони стосуються (разом із жертвами російської агресії: Молдовою, Грузією, Україною). А от аналогічні рішення, якщо вони дотичні до РФ, Росія має право відповідно до своєї Конституції не виконувати… Москва давно зруйнувала міжнародну правову систему, замінивши силу права на право сили. Весь демократичний, толерантний, зґвалтований світ мовчить. Але РФ і надалі залишається в Раді Безпеки ООН (і має право вето на будь-яке рішення проти себе), в Раді Європи, Парламентській асамблеї Ради Європи, ОБСЄ – і всюди має вирішальний голос та право не виконувати будь-яких рішень цих інстанцій.
Статут ООН не містить прямих згадок про право вето. Однак його п. 3 ст. 27 визначає, що рішення з усіх питань вважають ухваленими, коли за них подано «однакові голоси всіх постійних членів Ради Безпеки ООН». Водночас голос будь-якого одного постійного члена РБ ООН (США, Китаю, Великої Британії, Франції, РФ) проти розглянутого рішення, є, по суті, накладенням вето на нього. Статут ООН не передбачає механізмів протидії зловживанню правом вето, коли один із постійних членів РБ ООН повсякчас фактично блокує втручання ООН в ситуації, в яких той порушує міжнародне право. Тобто, не виключивши РФ з РБ ООН або й взагалі – з ООН, ця найбільша міжнародна організація фактично видала Росії ліцензію на вбивство громадян України (однієї з держав–засновниць ООН), окупацію української території… Кому потрібна така ООН?
Після п’ятирічного періоду санкційного протистояння Росії та ПАРЄ, що почалося через анексію українського Криму, ПАРЄ рік тому повернула РФ повноцінне членство в ПАРЄ з усіма правами. Хоча Росія і через п’ять років не змінила власної позиції, не поступившись ані на міліметр та ігноруючи будь-які рішення Ради Європи, якщо вони не подобаються її президентові В. Путіну. Для можливості безперешкодного тріумфального повернення російської делегації у ПАРЄ, до регламенту асамблеї було внесено зміни, які зробили неможливим накладення жорстких санкцій на країну-порушницю. Відтепер РФ може окупувати хоч усю Україну, вбивши мільйони українців. Санкції, штрафи, репарації за це їй не загрожують.
Тим часом не існує жодного міжнародного правового документа, який у статутах ООН, Ради Європи, ОБСЄ визнавав би голос Росії найголовнішим і визначальним у цих організаціях, а її діяльність – незалежною від ратифікованих нею ж міжнародних угод. Отже, РФ необхідно позбавити права голосу в згаданих інституціях, і цей крок має бути розцінено для неї як останнє попередження. В разі ж якщо Росія й надалі ігноруватиме норми міжнародного права, її варто виключити з числа постійних членів РБ ООН, ПА Ради Європи та від’єднати її фінансову cистему від SWIFT (єдина міжнародна банківська система).
Водночас слід арештувати всі банківські активи (разом із рахунками в банку Ватикану) В. Путіна та його оточення. Іншого шляху відновлення міжнародного права не існує. Інакше загравання з В. Путіним нагадуватиме те, як свого часу західні дипломати умовляли Адольфа Гітлера приборкати свої реваншистсько-завойовницькі амбіції. Історія нічого не навчає?
