Не знаю, чи взагалі варто відзначати 30-річний ювілей Всеукраїнського референдуму на підтримку незалежності нашої держави. Бо державотворчі нації завше святкують видатні досягнення, а не тупцювання на місці чи ходьбу по колу циркової коняки, що маємо в нашому випадку. Адже, скажімо, ми й досі не завершили декомунізації. Дерусифікації ж навіть не починали, як іще й не бралися за створення на основі СБУ справді української служби безпеки з міжнародним підрозділом…
1991-го я обіймав посади керівника секретаріату Миколаївського крайового РУХу та очолював Миколаївську філію УГС, котра вже називалась Українською республіканською партією (УРП) – ще 15 листопада 1990 р. Мін’юст УРСР зареєстрував її як першу в республіці, опріч КПУ, легальну партію. Отож про стратегічні помилки керівництва проукраїнської опозиції я говорив ще 30 років тому. Нагадаю й нині.
Тодішні агітаційні листівки про те, що Україна може бути в п’ятірці європейських країн за рівнем життя після виходу з Радянського Союзу, були майже геніальними. Вони цілком правдиво перелічували, скільки Україна добуває, виробляє, експортує, створює. Але автори агітації забували сказати виборцям про дрібничку: якщо залишити у владі стару комуністичну номенклатуру, котра в південному та східному регіонах України навіть не перефарбовувалася (на відміну від Галичини та Волині), життя не зміниться на краще. Тому ось уже три десятиліття «маємо те, що маємо».
А також референдум та вибори президента самостійної держави не можна було проводити в один і той самий день. З точки зору міжнародного права, формальної логіки та здорового глузду спочатку треба було організувати великий збір, а потім (у разі отримання на референдумі позитивного результату) обирати керівників нової країни, щойно посталої на мапі світу. А якщо більшість виборців проголосувала би проти виходу України з СРСР, як на попередньому плебісциті «15 березня»? Якого б президента тоді обрали? Якої держави – УРСР чи СРСР?
Адже виборчі комісії залишалися «старими», від попередніх виборів Верховної Ради УРСР. Досвідченим комісійним фальсифікаторам їхні компартійні куратори пояснили: будете «докидувати» фальшиві бюлетені «за Л. Кравчука» – вам ніхто з національно-демократичних спостерігачів слова поганого не скаже. Всі робитимуть вигляд, що не помічають порушень. Головне – результати референдуму, а кого оберуть президентом – це, мовляв, для «бандерівців» не важливо. Тому сміливо робіть усе можливе, аби наш комуністичний лідер переміг уже в першому турі.
Власне, саме для забезпечення вікторії Кравчука націонал-демократи свідомо не домовилися про висунення зі свого середовища одного, найбільш рейтингового, кандидата. А всі демократичні претенденти на гетьманську булаву пояснювали власну згоду балотуватися можливістю принагідно відвідувати різні регіони країни й агітувати за підтримку незалежності України. Бо ж головне – результат референдуму, казали вони, а комуністи та їхній лідер у кріслі президента будуть змушені розбудовувати самостійну державу…
Що це було – наївність чи свідома шкідливість? Нагадаю, що перший указ про декомунізацію президент Л. Кравчук видав ще 1992 року. Потім, 2005-го, народився аналогічний указ про декомунізацію від президента В. Ющенка. Але реально декомунізовувати Україну почали тільки 2014-го, тобто нашій вайлуватій нації знадобилося для того 22 роки очікування.
Після проголошення Незалежності України 24 серпня 1991-го, підтвердженої «першогрудневим» референдумом, демократи у парламенті на чолі з колишніми політв’язнями мали б домагатися позачергових виборів нового парламенту нової держави не пізніше березня 1992 року. Адже від грудня 1991 року ВРУ втратила власну легітимність – її обирали за законом УРСР і для УРСР. Але нічого такого не сталося. Тому ще два з половиною роки неправочинний парламент ухвалював закони. Недолугість деяких із тих правових актів відчуваємо й досі. Скажімо, згідно з одним із таких документів формування політичної нації в Україні почали зі скасування в новому українському паспорті записів про етнічне походження їхніх власників…
Звісно, засуджувати колишніх дисидентів, котрі стали народними депутатами, отримали житло в Києві, за небажання оголошувати дострокові вибори українського парламенту навесні 1992 року не маємо морального права. Як і їхнє братання із власними катами. Всі почувалися сп’янілими – ось вона, Незалежність, ще за їхнього життя!
Ще одна помилка тодішніх націонал-демократів – цілковите ігнорування державотворчої функції єдиної державної мови – української. Більшість не вірила, що росіяни прийдуть на танках в Україну, щоб захищати російськомовних…
Це та й чимало інших «дрібниць» столичні провідники під час підготовки до референдуму вважали другорядними й неважливими порівняно з бажанням отримати якомога вищий відсоток тих, хто голосує за Незалежність України. Особливо це стосувалося сходу й півдня України. Приміром, Миколаївська організація УРП працювала на перемогу референдуму та підтримувала кандидата – очільника нашої партії Л. Лук’яненка. Її штаб розташовувався у приміщенні Миколаївської організації «Просвіти», а нашим партійним куратором була Тернопільська організація УРП. Окрім цього, постійну підтримку надавав «хрещений батько» Миколаївської філії УГС, народний депутат України, експолітв’язень М. Горбаль. Тонни листівок українською та російською мовами, плакати з біографіями І. Мазепи, С. Петлюри, С. Бандери щотижня надходили до Миколаєва.
У листопаді 1991 року Миколаївщину щотижня відвідували агітатори, які головний наголос робили на результаті референдуму. Ми допомагали в організації зустрічей з виборцями народним депутатам Л. Скорик, Д. Павличку, доброї пам’яті М. Гориню, Героям України В. Чорноволу, Л. Лук’яненку…
Які ж обіцянки агітаторів за незалежність України виконані/не виконані? Розгляньмо хоча б таку з них: «В незалежній Україні рівень життя громадян дорівнюватиме європейському». За рівнем середніх зарплат, мінімальних пенсій та заробітних плат Україна посідає останнє місце в Європі. Одначе за рівнем зарплат, хабарів, пенсій суддів, міністрів, дітей партноменклатури Україна справді ввійшла до п’ятірки найбагатших держав. А цю обіцянку:
«Розвиткові російської мови в Україні ніхто й ніщо не буде загрожувати» – навіть перевиконали. Нині, навіть не володіючи українською мовою, можна працювати міністром, очільником державного банку, керувати містом-мільйонником.
«У Кримській області УРСР буде три офіційні мови: російська, українська та кримськотатарська» – запитайте, як реалізовано це запевнення, в українців і татар, які проживають в окупованому Криму. А от обіцянку: «Україна не вступатиме у військові блоки, зберігаючи власний суверенітет» виконали, хоча вже заплатили за це життям 14 тисяч українських громадян. Виконано й таке: «Україна відмовиться від ядерної зброї як непотрібної для нейтральної держави, якій ніхто не загрожує», «Не будемо різати по-живому: кордонів між братніми Україною та Росією не буде» (навіть на восьмому році війни РФ проти України зберігається безвізовий режим між ними) та «Пільги всім учасникам бойових дій, які СРСР вів на території 26 країн світу (від 1939 року до 1991 року) будуть збережені» (Україна – єдина держава з колишніх республік СРСР, де розміри зазначених пільг щороку лише зростають).
