Попри всі плюси нашої Конституції насправді вона загалом виставляє українців перед усім світом як клінічних ідіотів. Адже в її загальних засадах (ст. 2) Україну позиціоновано як «тверду» унітарну державу. Та водночас у межах тієї «унітарності» існує ціла автономна республіка (в Основному Законі їй навіть присвячено окремий розділ – Х) з власним урядом, осібною системою освіти, трьома офіційними мовами, самобутньою зовнішньоекономічною політикою...
Каталонія чи Боруссія у відповідно федеративних Іспанії й Німеччині володіють меншим обсягом прав, ніж їх мала колишня Кримська область в унітарній Україні. Тобто, по суті, Крим віддали Росії відразу, щойно ухвалили його автономний статус й «узаконили» те в Конституції.
Коли я 20 років тому в Пенсільванському університеті (США) намагався пояснити місцевим правникам цей український конституційний феномен, вони не сміялися з того лише через власну делікатність і джентльменське виховання. А тим часом у будь-якій цивілізованій країні Кравчука, Кучму, Ющенка, Януковича, Порошенка очікувало б довічне ув’язнення. Бодай за те, що вони перетворили унітарну країну із 78 відсотками представників титульної нації – української – серед її населення на федерацію, утвердили цей (не)порядок речей, як мовлять, чорним по білому, на папері, себто в Конституції й у практичній державній діяльності й нічого не робили для виправлення того правового нонсенсу – навіть ніхто й не заїкнувся про таку потребу.
Донбас теж отримав власну автономію де-факто ще 1994-го, а де-юре – через два десятиліття у форматі «ДНР» і «ЛНР», коли після анексії Криму рф окупувала частину Донецької та Луганської областей. Якби не добровольчі батальйони, 14 тисяч загиблих українських громадян, ще тоді весь Донбас був би російським.
Протягом десятиліть регіональна політика на Донбасі базувалася на українофобії. Всіх керівників правоохоронних органів, будь-яких державних структур на Донеччині й Луганщині призначали президенти України лише після погодження кандидатур на ті чи інші посади з місцевим російським криміналітетом (а україномовного злочинного світу в Україні ніколи не було і НЕМАЄ, що, до речі, є однією з побічних ознак того, як не парадоксально, що наша самостійність на практиці ще й не набула статусу сформованої суверенної держави).
Власне, так склалось історично, ще в часі СРСР, від якого Україна успадкувала це явище. Карткові кидали, розпальцовщики, шлепери, баклани, шапкокради, сутенери під парасолькою КГБ/ФСБ стали мільярдерами, мультимільйонерами. Через відкритий кордон вони руйнували економіку потоками контрабанди з рф, що потрапляла в Україну через Донбас завдяки дозволеним на рівні офіційного Києва прямим угодам з прикордонними областями росії. Ніхто не розслідував резонансні вбивства, зникнення людей в «даунбасі». А головне – хазяї регіону наказували власним холуям розмовляти з ними суто російською мовою. Ба навіть міський голова А. Садовий у Львові говорив з віцепрем’єром Б. Колесніковим, типовим донбасівцем, лише російською, не соромлячись телекамер. Високопосадовець Юрій Луценко міг навіть до Кучми, котрий до 1994 року у всіх анкетах зазначав, що він є «рускім», заговорити українською. Але в спілкуванні зі ще одним типовим донбасівцем – Р. Ахметовим «Луцик» як слухняний цуцик стає на задні лапки і співає суто його мовою. Тобто російською – рідним «язиком» мордовських татарів.
Втім, за моїми спостереженнями, російською й досі принципово спілкуються і виступають публічно як міські голови Лисичанська й Сіверськодонецька, так і голова Луганської ОДА. Українською ж розмовляють суто безхатченки, двірники та різного роду волоцюги.
Хоча таку донбасівську «автономію» й не прописали в Основному Законі України, вона наробила лиха на всю державу. І за те, що цю ракову пухлину не ампутували ще на ранній стадії, ні пізніше не локалізували, вина лягає знову ж таки послідовно на всіх означених вище осіб (за порядком) Кравчука, Кучму… Втім, про Януковича як ще одного типового донбасівця й казати годі.
