Відомий американський письменник Марк Твен сказав колись: «Тільки про дві речі ми будемо шкодувати на смертнім одрі — що мало любили і мало подорожували». А зі шкільних років на все життя мені запам’яталася ще одна відома цитата — з роману письменника Миколи Островського «Як гартувалася сталь»: «Найдорожче, що є у людини — це життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки... І треба поспішати жити… Адже безглузда хвороба чи яка-небудь трагічна випадковість можуть перервати його». Звичайно ж, що у контексті твору ці слова були сказані з іншого приводу, але це суті не міняє.

І ось недавно я натрапила на відео, сюжетом якого були розповіді працівниць хоспісу про пацієнтів закладу – нещасних стареньких чи невиліковно хворих людей, котрі доживали останні дні свого уже безрадісного життя. А точніше, про те, за чим жалкували вони перед лицем смерті.

Вкотре згадала свою маму та подруг, які пройшли через пекельні муки онкозахворювання і покинули цей світ у розквіті сил... Всі ті походи до лікарень, які тривали місяцями і щоразу по краплинці забирали надію на те, що дорога тобі людина вилікується...

Пригадалися кожен їхній сумний і відчужений погляд, кожне слово… Особливо їхній розпач від того, що вони вже багато чого у цьому житті не зможуть побачити чи зробити, а головне - бути поруч зі своїми рідними…

І захотілося про це розповісти. Адже більшість із нас звикла відкладати важливі речі на потім, жити так, ніби смерті не існує, ніби ми тут на землі вічні і у нас ще багато часу попереду, щоб здійснити свої плани, мрії, задуми, щоб любити і бути щасливими. Але в одну мить усе може змінитися, коли доля підводить до порогу між земним світом і вічністю…

* * *

Персонал хоспісу проводить багато часу з помираючими пацієнтами. В їхні обов’язки входить полегшити стан людей. Таким чином вони буквально проводять останні дні й години з ними і, звичайно ж, спілкуються. Отож на основі своїх спостережень працівниці закладу виділили основні моменти, про які шкодує більшість людей перед смертю.

Найчастіше помираючі жалкували про те, що не жили так, як було їм до душі, а навпаки, так, як цього вимагали від них інші. Що не мали рішучості йти своєю дорогою, проходячи крізь сльози і радість, відчай і надію, адже життя, яким би воно не було, все одно прекрасне. Що позаду залишилися їхні нереалізовані мрії й таланти. І причиною цього часом був власний вибір.

Другі розповідали про те, що їм не вистачило сміливості виражати свої почуття – хороші й погані. Погані намагалися пригнічувати, аби зберегти добрі відносини з іншими. Тим самим прирікали себе на посереднє існування, бо не дозволяли собі бути самими собою. (Як уже доведено науковцями зі сфери медицини та психології, деякі хвороби і швидке старіння напряму пов’язані з відчуттями гіркоти й обурення, що не знайшли свого часу емоційного виходу). Також не виявляли і добрих почуттів – любові, ніжності, доброти, бо боялися в очах інших здаватися слабкими і таким чином втрачали коханих чи нормальні стосунки з рідними.

Когось догризала совість за покинуту сім’ю, дітей або ж за погане ставлення до близьких, за що тепер розплачуються, залишившись на старість самотніми, безпомічними й нікому не потрібними. Інших мучила думка, що свого часу не допомагали рідним чи друзям, коли ті потребували помочі, а з деякими взагалі усе життя ворогували. І хотілось би нині щось змінити, та вже занадто пізно.

Деякі пацієнти шкодували, що не підтримували стосунків із друзями. З теплом і сумом згадували товаришів і ті щасливі моменти, які проводили в їх компанії ще замолоду і навіть не усвідомлювали цінності тієї дружби, поки її з роками не втратили. Домашні клопоти та робота у активної людини забирають увесь вільний час, дружба відходить на задній план і зв’язки з товаришами інколи назавжди втрачаються.

Хтось нарікав, що багато працював і потратив дорогоцінний час на одноманітну роботу, яка іноді була й не до душі, на добування засобів для прожиття та покращення матеріального становища. А зараз зрозуміли: якщо б жили трошки простіше, без зайвих витрат на часом зовсім непотрібні речі, то і з меншими доходами можна було б створити більше простору у своєму житті, стати щасливішими і відкритішими для нових можливостей, більше часу приділяти родині, щоб не прогавити саме головне й цікаве...

З цього приводу пригадалася історія, яку розповідала мені подруга, котра за будь-якої нагоди подорожувала із сином. Її родичі, що були більш заможними, мали усілякого добра в достатку, ледь не щороку міняли то меблі, то штори, то бруківку на подвір’ї і щоразу дорікали їй тим, що вона тринькає гроші на якісь подорожі. Та ось незабаром після святкування свого 50-ліття у подружжя сталася біда - дружина захворіла на рак, а чоловік з тих нервів дістав інфаркт і помер. Згодом померла й жінка. Тож і світу білого не бачили, бо гарували, щоб маєтки будувати, та й добро нажите із собою не забрали. Дітей не мали, тому усі статки, мабуть, дісталися родині.

Більшість людей не усвідомлюють, яку неоціненну свободу дають здоров’я та молодість, поки їх не втратять. Витрачають сили і час на безглузді речі. Та коли опиняються на порозі смерті, матеріальна сторона життя втрачає своє значення, гроші і статус уже нічого не значать. Тоді їм хочеться принести хоч якусь користь тим, кого люблять, проте уже не мають на це сил. Та і їм самим уже нічого не потрібно, лише щоб поруч були рідні, близькі чи друзі, щоб відчувати їхню підтримку і тепло, а також вибачитися за все і сказати слова любові.

* * *

Під згаданим відео були сотні відгуків людей, які не залишилися байдужими до цієї теми. Хтось теж жалівся, що змарнував життя, інші ж, навпаки, дякували Богові за все дароване долею, ще й давали поради. Головні з них - це усвідомлювати, що ми на землі лише тимчасові гості, які прийшли сюди навчатися, а тому потрібно цінувати кожну мить, жити у радості й гармонії, гідно та по совісті, не зважаючи на обставини бути чесними та добрими до рідних і чужих, допомагати за будь-якої потреби, не чекаючи подяки, вміти пробачати й просити вибачення. А головне – прийти до Бога, щиро любити та проявляти цю любов, щоб навчити цього своїх дітей та онуків. І для цього не треба чекати старості, потрібно виправляти помилки вже і зараз, де це ще можливо, щоб, коли прийде час, постати перед Всевишнім зі спокійною душею і відчуттям, що життя було прожите недаремно...