Українську мову нищили упродовж віків. Це підтверджено понад сотнею фактів

За 30 років незалежності в Україні так і не вирішили багатьох ключових стратегічних питань, серед яких – відсутність ефективної мовної політики. Лише після 2014-го політика української держави остаточно стала на шлях домінування української мови, хоча й викликає спротив деяких шовіністичних сил.

З одного боку, це дивує у наш час. В більшості країн світу державною мовою є мова корінного населення і нею зобов’язаний володіти кожен, хто там проживає.

А з другого боку, зрозуміло, чому у нас ситуація щодо мовного питання настільки суперечлива й складна, адже нашу мову обмежували, забороняли й відміняли впродовж останніх шістьох століть - циркулярами, указами, заборонами, законами, анафемами, покараннями тощо. Україномовна еліта завжди потерпала від репресій.

У світовій історії жодна мова не зазнавала такого страшного нищення і гонінь, як українська. Мабуть тому, що, згідно з історичними дослідженнями, український народ є одним із найдавніших народів світу і комусь це не вельми приємно визнавати. Ще у ІІІ ст. до н. е. римський історик Помпей Троз стверджував: "Скіфи (пращури сучасних українців) - це найстаріша нація світу". А "батько історії" Геродот писав: "Вони є мудріші від будь-якої нації на землі".

Є також багато авторитетних праць сучасних істориків, в яких теоретично доведено, що наша мова насправді виникла дуже давно - не менше 5 тисяч років тому, ще за трипільських часів. Різні топографічні назви, народна творчість з трипільського періоду, літописи, історичні пам’ятки, усна народна творчість, традиції, слова в нашій мові, тотожні санскритським, свідчать про її давність.

(Безліч цікавої інформації про рідну мову, історію нашого народу можна знайти на культурно-історичних, просвітницьких порталах "Народний оглядач. Історія України", "Спадщина Предків" та інших).

Звичайно ж, з цими твердженнями не можуть змиритися деякі панівні нині нації, особливо росіяни, точніше, їхні керманичі. Вони усілякими методами намагаються не лише знищити наш народ, наші мову, традиції, історію. Московська імперія, котра за віком на кілька тисячоліть молодша за Київську Русь-Україну, відколи існує, відтоді поступово загарбує наші території (нині Крим і Донбас, раніше - кілька областей східної частини України - Стародубщину, Слобожанщину та Кубань).

Зазіхали на територію України й інші держави - Польща, Австро-Угорщина, Румунія... Частина наших територій й досі належить їм без можливості повернення. А нині в заявах деяких урядовців цих країн і далі прослідковується політика зазіхання на нашу землю.

У книжці «Хроніка нищення української мови» автор Роман Сушко на основі реальних документів чітко показує, що русифікація як України, так і всіх інших народів, уярмлених імперією, не була самочинним, природнім процесом, як це намагаються доводити апологети відновлення імперії, а цілеспрямованою державною політикою всіх російських режимів, починаючи з виходу московських правителів з–під залежності ханів й підпорядкування київської митрополії Московському патріархові в 1685 році та закінчуючи нинішнім режимом Путіна.

А літературознавець-дисидент Іван Дзюба у книзі "Інтернаціоналізм чи рсифікація?" ще 45 років тому порушував питання про умисне і свідоме нищення всього українського усіма урядами Російської імперії й попереджав про небезпеку зникнення України як держави.

Тож нині Україна збирає плоди спільної українсько-російської історії, тому що заборони й переслідування, насилля та спрямована пропаганда не минулися даремно. Вони залишили великий і важкий відбиток, який досі не дає українській мові самостійно й спокійно існувати. Вони вплинули і на взаємини між людьми, і на видавничу справу, і на подальший розвиток України як незалежної держави. А укази російської влади ще далекого ХIХ століття, що були скеровані на повне усунення української мови із суспільного життя, взагалі могли призвести не лише до втрати самоідентичності нашого народу, а й української державності.

І лише завдяки свідомим українцям - інтелігенції, простим патріотам, які, попри штрафи, арешти, вислання та ув’язнення, не припиняли нести рідну мову в маси, друкували брошури, книжки, газети, збиралися у літературні угрупування, виступали в акціях протесту, - вдалося завадити Росії знищити наші мову, культуру, державу.

За увесь цей час і український народ, і наша мова загартувалися так, що це уже нікому не вдасться. Головне, аби українці й далі об’єднювалися у справі збереження своїх цінностей. Адже боротьба за рідну мову продовжується: хоч минулого року і набув чинності новий Закон про мову, котрий розширив її повноваження та сфери вживання, проте в суспільстві існують сили, які намагаються ці досягнення нашого народу нівелювати й повернути історію назад...

Тож до уваги читачів - факти тотальних репресій української мови за останні кілька століть:

15-16 століття

1458 — Самовільне оголошення Московською Церквою своєї автокефалії (незалежності). Українська Церква продовжує перебувати в юрисдикції Константинопольської патріархії.

1569 — після Люблінської унії гоніння на українські книги на польській території.

17 століття

1627 – наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелия» Кирила Ставровецького, який роком раніше перейшов в унію («чтоб та ересь и смута в мірѣ не была»).

1677 – початок цензури українських книжок у Московській державі. Патріарх Іоаким наказав видирати з українських книжок листки, бо вони "несходны с книгами московскими".

1688 – за наказом московського патріарха Іоакима у величезних багаттях на вулицях Москви спалили «Вінець Христов» Антонія Радивиловського, разом з ним знищили також твори видатних українських богословів — Петра Могили, Лазаря Барановича та Інокентія Ґізеля.

1690 – засудження й анафема Собору РПЦ на «Киевския Новыя Книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радивиловського, на церковні книжки, друковані тодішньою українською літературною мовою.

1696 – ухвала Сейму Речі Посполитої про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

18 століття

1720 – указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів з церковних книг.

1729 – наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1731 – вимога імператриці Анни Іванівни вилучити книги старого українського друку, замінити їх російськими виданнями. У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».

1759 рік – Св. Синод видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі;

1763 – указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 - указ Катерини ІІ про зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

1769 – заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар. Указ синоду РПЦ про конфіскацію у населення українських букварів та українських церковних книг.

1775 – руйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1786 – наказом митрополита Самуїла Миславського російська мова стає єдиною мовою викладання в Києво-Могилянській Академії.

1789 – розпорядження едукаційної комісії Сейму Речі Посполитої про закриття всіх українських шкіл.

1796 - указ Катерини II було закрито всі українські друкарні, окрім столичних, підпорядкованих сенатові.

19 століття

1804 – за спеціальним царським указом всі україномовні школи були заборонені, що привело до цілковитого зросійщення українського населення. Введено обов’язкову цензуру на будь-яку літературу.

1817 – запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.

1832 – реорганізація освіти у Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1847 – розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1859 – міністерством віросповідань та наук Австро-Угорської імперії в Королівстві Галичини та Володимирії і Герцогстві Буковина здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.

1862 – закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні.

1863 – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: «Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може. А хто цього не розуміє - ворог Росії».

1864 – прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

1869 – запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Королівства Галичини та Володимирії.

1870 – роз'яснення міністра освіти Російської імперії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння».

1876 – Емський указ Олександра ІІ про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав та друкування українських текстів з нотами (тобто народних пісень). (Вперше оприлюднено в книжці Савченко Ф. «Заборона українства», 1876 року).

1881 – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 – заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

1888 – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах та хрещення українськими іменами.

1892 – заборона перекладати книжки з російської мови на українську.

1894 - заборона ввезення українських книг з-за кордону.

1895 – заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

20 століття

1908 – через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови мовою(!) сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 – зарахування за наказом уряду Столипіна українців до розряду інородців та заборона діяльності будь-яких українських організацій і культурних товариств, видавництв, читання лекцій українською, створення будь-яких неросійських клубів.

1911 – постанова VII дворянського з'їзду у Москві про виключно російськомовну освіту й недопущення вживання інших мов у школах Російської імперії.

1914 – заборона відзначати 100-річчя Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.

1914, 1916 – кампанії помосковщення у Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви. У Російській імперії закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України.

1919 – більшість білогвардійських газет на півдні Росії «заборонило існування» України.

1922 – проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур – міської (московитської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша. "При Народном комиссариате просвешения РСФСР" створено "Главное управление по делам литературы и издательств – Главлит" - цензурний орган, який контролював усе українське.

Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.

1924 – закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

1924 – закон Королівства Румунія про зобов'язання всіх «румунів» - українців, котрі «загубили материнську мову», надавати освіту дітям лише в румунських школах.

1925 – остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові.

1926 – лист Сталіна Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1933 – телеграма Сталіна про припинення «українізації» і знищення більшості українських письменників.

1933 – скасування в Королівстві Румунія міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

1934 – спеціальне розпорядження міністерства виховання Королівства Румунія про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських вчителів, котрі вимагали повернення до школи української мови.

1938 – постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік й областей», відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

1947 – операція «Вісла»; розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у Західній Польщі для прискорення їхнього ополячення.

1958 – закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.

1959 – у Москві відбулася Всесоюзна термінологічна нарада. В її рекомендаціях проголошено "принцип минимального расхождения в соответствующих терминах между литературными языками народов СССР".

1960—1980 – масове закриття українських шкіл у Польській Народній Республіці та Соціалістичній Республіці Румунія.

1970 – наказ про написання дисертацій виключно російською мовою.

1972 – заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві.

1973 – заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».

1974 – постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти – радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1978 – таємна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках» («Брежнєвський циркуляр»).

1979 рік – у Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-теоретична конференція "Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР", що ухвалила розгорнуті рекомендації зі зросійщення народів СРСР.

1983 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» («Андроповський указ»), яким зокрема введено виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури; директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення помосковщення.

1984 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про подальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи».

1984 – початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.

1984 – наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989 – постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».

1990 – прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

21 століття

2012 - прийняття Верховною Радою України проекту Закону "Про основи державної мовної політики" Колесніченка-Ківалова, який загрожує значним звуженням сфери використання української мови у ключових сферах життя в більшості регіонів України. Закон був підписаний президентом України Віктором Януковичем і набув чинності.