Суперечливі відчуття викликало недавнє повідомлення в новинах від інформаційної агенції Euronews, титульним спонсором якої, до речі, є російський «Газпром», про арешт уже майже 100-літніх нацистських злочинців – секретарки й охоронця концтабору з тим, аби віддати їх під суд.

Звісно, будь-які злочини проти людства не повинні мати терміну давності в законодавстві жодної з країн, членів ООН. А виправдання обвинувачених працівників німецьких концтаборів, що вони самі не вбивали в’язнів, а просто виживали в складних умовах, не можуть істотно впливати на вибір і спосіб покарання для них. Представники страченої в Нюрнберзі гітлерівської верхівки теж нікого особисто не вбивали. Вони лише віддавали накази. А деякі й того не робили, та їх усе одно засудили – за бездіяльність...

Але дивує те, що коли наглядачів німецьких концтаборів знаходять-виловлюють і через 75 років після Другої світової та судять, наглядачі радянських концтаборів, нічим не гуманніших за німецькі фабрики смерті, в нібито незалежній Україні безтурботно живуть-поживають собі та ще й користуються нечуваними у світі пільгами як учасники бойових дій.

В. Путін також персонально не вбивав 14 тисяч українських громадян і не кастрував українських військовополонених. Російські окупанти та їхні прислужники знищують, катують українців лише за його наказом. Власне, навіть президент США, поки був кандидатом на посаду чільника держави, називав російського диктатора вбивцею. Але нині всі керівники цивілізованих країн за руку вітаються з господарем Кремля, ніхто не заарештовує його рахунки в іноземних фінансово-кредитних установах-сховищах, в тому числі й у банку Ватикану.

Отака практика подвійних стандартів. Міжнародне співтовариство традиційно підтримує не рівність усіх перед законом, а принципи «власна сорочка ближче до тіла», «коли росіяни вбиватимуть вас, ми висловимо глибоку стурбованість», «європейські кордони від 1975 року є непорушними, та коли ви маєте ядерну зброю і дуже хочете, то можете порушувати».

Втім, перелік фактів, які підтверджують глибоку кризу світової політики «стримування агресора» можете, шановні читачі, й самі продовжити. Я ж пропоную звернути увагу на окуповану частину Донбасу та послухати українських політиків, що пропагують ту саму політику подвійних стандартів. Зокрема, вони пропонують після визволення Луганщини й Донеччини не притягувати до жодної відповідальності тих, хто в окупації прислужував окупантам, але особисто не вбивав і не катував українських громадян. Навіть німецьку заборону на професії, що діяла у ФРН (заборона на професії – система заборон на професії (часто на основі відповідних законів), активно або приховано запроваджена у низці країн для покарання або дискредитації авторитету справжніх або вигаданих противників політики чи панівної ідеології, активне переведення цих осіб на низький матеріальний рівень майже до зубожіння), народні депутати та чільники Офісу Президента вважають негуманною. Мовляв, там, в окупації, також є наші люди, котрі, щоб вижити, може, й чинили підлість під примусом або й добровільно. Але їм треба пробачити й усіх амністувати…

У 2018–2019 роках я працював на лінії зіткнення, щодня стикаючись із людьми, які живуть в ЛНР і не хочуть закінчення війни на українських умовах. Тож маю нагоду навести тут кілька ілюстрацій до теми, кому й за що ми маємо пробачати. Приміром, знаю одну вчительку, луганчанку, яка протягом восьми років викладає в колишній українській школі (в ЛНР усі українські школи ліквідували ще 2014-го, й тепер там усі навчальні заклади суто російські). І впродовж усього цього часу вона навчає дітей ненавидіти українців та все українське. А ще служить донощиком на побігеньках у місцевих «гебістів», публічно радіє смерті кожного українця, застреленого російськими снайперами.

Звісно, вона одержала російське громадянство й тішиться своїм російським паспортом. Проте раз на два місяці переходить КПП на околиці Луганській, розташованій на відстані 15 кілометрів від Станиці Луганської, щоб отримати українську пенсію на банківську картку. Але навіть морально осуджувати такого педагога заборонено – вона змушена виживати. Але чим ця вчителька відрізняється від жінки, яка працювала секретаркою (тобто мала справу лише з паперами) в німецькому концтаборі, про яку розповів Euronews? І хто з них більше заслуговує осуду?

Інший приклад. В Антрациті живе один колишній шахтар, пенсіонер, служить у тамтешній міліції. Але справно приїжджає по пенсію на підконтрольну Україні територію. Особисто нікого з українських громадян не вбив. За роки окупації вже купив (дуже дешево) кілька квартир, власники котрих вимушено покинули загарбану територію, – через їхніх стареньких родичів, які не мали змоги виїхати й залишилися в ЛНР. Синові той ексгірник придбав кілька мікроавтобусів, аби він налагодив пенсійні екскурсійні тури в Україну з ЛНР…

Словом, чоловік задоволений життям. Його родина за час окупації перейшла з числа представників середнього класу до розряду мільйонерів. Тож і справді, за що цього бізнесюка й інших таких судити чи морально осуджувати? Вони лише пристосувалися до нових умов, і досить вдало й люто ненавидять українців.

Власне, українофобія донбасівців виникла не вчора і навіть не рік тому. Ще Леонід Кучма, коли був президентом, створив 1995 року в Луганській та Донецькій областях фактично антиукраїнську автономію під маркою «вільної економічної зони з назвою «Донецьк», де чи не відтоді вбивали українських патріотів, закривали українські школи, а місцеві чиновники плекали антиукраїнської настрої у ЗМІ та формували «окрему» націю «даунбосов, каторих нікто нє паставіт на калєні».

Звісно, не можна ще раз поставити навколішки тих, хто вже колінкує перед жорсткими рабовласниками. Та ще й перед тими, родове коріння яких не з України. Скажімо, родина Єфремова походить з Центральної Росії, Ахметов та Бахтєєва родом із мордовських татар, Богатирьова – з Челябінської області, Азаров – з Калуги, Януковичі – з РФ та Білорусі…

До речі, окрема й чимала роль у нагнітанні антиукраїнської істерії належить Р. Ахметову (його, між іншим, віддавна в певних колах вважають позашлюбним сином Л. Кучми, але ні «батько», ні «син» і досі чомусь не спромоглися публічно здати аналізи ДНК й назавжди закрити тему «рідні»). На його стадіоні всі оголошення завжди принципово звучали російською мовою. Його ЗМІ – суто російськомовні. У контрактах іноземних футболістів, які грають за ФК «Шахтар», був і є пункт про обов’язок вивчати саме російську мову, а не українську. У Києві завжди про це знали, але тепер роблять здивовані обличчя…

У «Лугандонії» за ті майже два десятиліття, з 1995-го по 2014-й, жоден етнічний україномовний громадянин нашої держави так і не з’явився ні на посаді голови ОДА, ні в кріслі керівника міліції, прокуратури чи СБУ. Натомість, повторюю, впродовж означеного періоду на Донбасі процвітала українофобія. Тому без переселення до тих регіонів тисяч і тисяч нормальних українців із західної, центральної, південної України, без української державної політики на всіх рівнях належного повернення ДНР/ЛНР до України та відродження їх як споконвічних українських теренів не відбудеться ніколи…

Зрештою, про які повернення й українізацію Донбасу можна говорити, якщо 600 тисяч українських громадян, котрі живуть у ДНР та ЛНР і мають паспорти цих самопроголошених і ніким не визнаних «республік», вільно отримали й російські паспорти? А тим паче, коли офіційні особи України вже поквапились пообіцяти їм, що за отримання другого громадянства, що є порушенням українського законодавства, за участь у виборах у Росії ніхто й ніколи нікого не каратиме. Після повернення окупованих територій до України, звісно. Якщо це відбудеться ще за життя колаборантів, звичайно, у що вже ніхто не вірить.