Дорогою на головний ринок Миколаєва на перетині Центрального проспекту та вулиці Рюміна зустрічаю двійко 30-літніх у захисній формі, які фальшиво репетують «Джелалабад, Джелалабад, ти шураві нє очень рад», а у відкритому поряд з ними чемоданчику видніються гривневі банкноти…
Таке «явище» вже давно характерне не лише для названого обласного центру, а й для інших українських міст. Отож на восьмому році війни з РФ виникають цілком логічні запитання до керівників органів місцевого самоврядування. Чому в таких випадках пісні звучать суто російською мовою і на прославу окупантів? Через те, може, що українських пісень про Афган немає? Чи зареєстровані «музиканти» як ФОП для здійснення підприємницької діяльності – співу на вулиці за гроші? Чому співробітники відповідних служб притягують до адмінвідповідальності бабусь, які торгують із хідників петрушкою, і минають осіб, які без жодного дозвільного документа заробляють кошти виконанням окупаційних пісень?
До речі, Узбекистан уже визнав так званих басмачів, душманів, місцевих талібів, словом, усіх борців за незалежність від Росії протягом 1917 – 1992 років національними героями. Незабаром аналогічні законодавчі рішення з’являться в Туркменістані, Таджикистані, Киргизстані… А що в Україні? Відповідно до Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», який визначає коло осіб, котрим належить статус учасника бойових дій (УБД), в нашій державі пільгами досі користуються колишні радянські кати, які знищували населення Західної України. І це при тому, скажімо, що ні у країнах Балтики, ні у Грузії, Азербайджані чи Середній Азії таким особам уже ніякі пільги не належать...
Власне, перелік держав і періодів бойових дій на їхніх територіях визначає постанова КМУ від 8 лютого 1994 р. № 63 «Про організаційні заходи щодо застосування закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Цей «мартиролог» налічує як 27 різних країн, так і низку територій колишнього СРСР. Але чому українські платники податків протягом 30 років проживання у своїй самостійній державі оплачують пільги учасникам усіх перелічених там воєн поза межами України?
Воювати, скажімо, в Алжирі чи Ефіопії українців посилало керівництво СРСР. Оскільки весь світ визнав РФ – єдиним правонаступником союзу, то, очевидно, їй і належить підтримувати радянських УБД. А Україна має надавати допомогу лише учасникам бойових дій за її державну незалежність. А тим часом вона забезпечує пільгами всіх УБД часів СРСР. Втім, насправді ситуація з викиданням бюджетних коштів на вітер є ще трагічнішою. Скажімо, від 26 квітня 1996-го в Україні діє закон «Про ратифікацію «Угоди про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців». Тобто ми з власної кишені даруємо пільги російським УБД, які до 2021 року переїздили на проживання до України.
Тим часом ст. 12 Закону «Про статус ветеранів війни…» передбачає низку пільг для УБД, істотними з яких є першочергове забезпечення площею осіб, котрі потребують поліпшення житлових умов, та першочергове надання земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва. Одначе я знаю багатьох фронтовиків, котрі воювали за Україну на Донбасі, але від 2016 року безнадійно перебувають на відповідному обліку щодо виділення землі під житлове будівництво. Земельних ділянок для реальних захисників України в нашій державі чомусь бракує.
Такий приклад. Ветеран війни на сході України Михайло Кацан, 1979 р. н., ще 20 січня 2016-го подав відповідну заяву до Центру надання адмінпослуг Миколаївської міськради, яку зареєструвала тамтешня адміністраторка Інна Пінюгіна. Але так і не отримав ні належного реагування, ні навіть відповіді на своє звернення. І аж 30 серпня 2017 р. на вимогу ветерана перший заступник голови Миколаївської ОДА В. Бонь написав, що чергове звернення М. Кацана надіслано за належністю – міському голові Миколаєва.
Очевидно, про таке ставлення можуть розповісти УБД на сході нашої держави й з інших її регіонів. Тоді постає запитання: для кого чи для чого Михайло й інші ветерани захищали Україну від московських загарбників? До речі, прадіда М. Кацана – члена ОУН – російські окупанти розстріляли 1945 року в Тернопільській в’язниці. А тепер ровесники Михайла – керівники ОДА та чільники міськвиконкому, які під різними приводами уникали почесної місії захисту України у війні з РФ протягом 2014–2021 рр., вирішують, виділити йому землю, що належить йому згідно з чинним законодавством, чи, як мовлять, спустити його прохання на гальмах.
