Між суспільствами західної та східної Європи існують фундаментальні відмінності, котрі перешкоджають будівництву спільного європейського дому, скажімо, від міста Фару в Португалії до нині російського Таганрога (колись же туди простягалася територія України). Кажу саме про світоглядні цінності. Без усвідомлення тих відмінностей та наступної універсалізації моральних стандартів для всіх народів Старого світу й європейської частини Євразії реальне об’єднання європейців залишатиметься мрією. Отже, чим східна Європа відрізняється від західної частини континенту?

У її суспільствах немає того безумовно толерантного ставлення до гомосексуальних шлюбів та дозволу одностатевим парам виховувати дітей в їхніх родинах. Спробу католицької Польщі внести до преамбули «Європейської Конституції» норму про об’єднання країн суто на основі християнських цінностей не підтримали її західні партнери. А ще нині чи не в кожній західноєвропейській столиці є «мусульманські» мікрорайони, куди поліція боїться потрапляти. Словом, тисячі мусульман живуть у центрі Європи згідно з канонами шаріату, а не відповідно до законодавств тих чи інших країн їхнього проживання.

У Східній Європі традиційною є сім’я, де батько заробляє більше, ніж мати. Жінкам важче робити кар’єру, ніж чоловікам. Тому «східні» жінки більш залежні від своїх чоловіків. Особливо коли пані не працюють, а ведуть хатнє господарство та виховують дітей. На ринку праці від гендерної нерівності більше потерпають жінки. Але після розлучення частіше порушуються права чоловіків. Адже суди Східної Європи в 90 відсотках випадків залишають дітей з мамою, а не з татом. Чим більше жінки соціально, матеріально залежать від чоловіків, тим менше у них реальних, а не декларованих прав.

Західні європейці володіли колоніями в Африці, Америці, Азії. Нині «почуття вини» змушує їх потерпати від хвиль неконтрольованої міграції з власних колишніх колоній. В історичному досвіді східних європейців немає колоніальних завоювань та комплексів імперських націй. Втім, це не стосується росіян – «несправжніх» слов’ян та доволі умовних європейців, що колонізували Сибір, Північ, Далекий Схід.

Західні європейці дали африканцям писемність, медицину, моногамію, побутові зручності. Аналогічно росіяни принесли писемність народам Півночі, котрі в культурному розвитку перебували нижче колонізаторів. Але в окупації росіянами східних європейців немає жодної позитивної місії. Позаяк уся Східна Європа перебувала тоді на вищому рівні розвитку, ніж імперська Росія (Московське князівство, СРСР).

Воно перешкоджає ствердженню абсолютного пріоритету прав людини над правами держави. На культі людини базується державність країн Західної Європи. Одначе людина не є досконалою. Тому демократії плекають похідні від прав людини цінності: плюралізм; принцип розподілу влад; соціальний солідаризм – багаті підтримують бідних, здорові утримують інвалідів; субсидіарність – місцеве самоуправління має і права, і обов’язки; священне ставлення до приватної власності.

Натомість у пострадянських країнах людина є лише засобом, тоді як головне місце в колі цінностей посідає система. Відповідно ті, хто є частиною цієї системи, крадуть, отримують хабарі, збагачуються таким чином, що стають в сотні/тисячі разів багатшими за середньостатистичного громадянина. Такої пропорції не може бути в цивілізованій Європі. Навіть теоретично. Західна людина нічого не знає про обороноздатність власної країни (на відміну від росіянина чи білоруса). Але вона досконало знає усі складові комунальних тарифів чи транспортного податку.

А тим часом, наприклад, в українському, молдовському, грузинському суспільствах (перелічую ті східноєвропейські країни, що отримали 90-денний «безвіз» з Європою) надають ключове місце у шкалі цінностей не системі, як росіяни, і не людині (засобу), як європейці, а грошам. Заради них можна продати все. Культ грошей (не плутати з американським культом життєвої успішності) народив також інші «цінності»: недосконалість влади, бюрократію заради бюрократії, колективну безвідповідальність на всіх щаблях системи, тотальну корупцію, відсутність віри у власну націю, переконаність в безкарності, коли будь-яке рішення суду можна купити. В собівартості продукції, виробленої на підприємствах олігархів – громадян України, зарплата працівників становить лише 8-10 відсотків. У Західній Європі ця частка сягає 35-40%. Відповідно, трудову міграцію ніколи не спинити патріотичними закликами з вуст корупціонерів – мультимільйонерів, в кишенях яких, окрім українських паспортів, лежать і паспорти західних країн.

Особливо це стосується України, Білорусі, Молдови, Вірменії, де всі володарі того чи іншого майна виступають проти ухвалення законодавства про реституцію. На відміну від членів НАТО, ЄС – Литви, Латвії, Естонії. Навіть перехід до вільного ринку землі, запроваджений в Україні, не передбачає попередньої земельної реституції.

Порівняно з втратами західних європейців, війна назавжди змінила етнічні показники більшості східноєвропейських країн. Достатньо подивитись на статистичну інформацію. Якщо, приміром, Німеччина, Франція, Англія, Нідерланди втратили в ній разом 10,8 мільйона осіб, то Україна, Польща, Росія і Білорусь сукупно – вдвоє більше.

Натомість, наприклад, країни, що фактично не брали участі у війні, – Ірландія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія – змогли збільшити чисельність власного населення. Якщо, скажімо, 1938 року там проживало 47 мільйонів осіб, то через 10 років – уже 50 млн. Тому ставлення до війни, як і до незалежності своїх країн, у західних європейців та слов’ян східної Європи завжди буде різним.

Ця концептуальна відмінність між жителями західної та східної частин Європи полягає вже в ментально-духовному вимірі. Мова є ключем для розуміння душі будь-якої нації, її культурної самоідентифікації. Тим часом усі європейські мови поділяються на дві великі групи: аналітичні й синтетичні.

Мови західних європейських націй є аналітичними. Від часу виникнення в них використовують латинську абетку та раціональну форму побудови речень.

На противагу їм мови східноєвропейських націй є синтетичними. Майже у всіх із них використовують кирилицю. Виняток становлять лише словаки, литовці та поляки. Але вони свого часу перейшли на латиницю не добровільно, а так би мовити, під впливом Ватикану. Адже ще 650 років тому, в часи Великого князівства литовського, в якому державною мовою була староукраїнська, про що свідчать литовські статути, поляки та литовці користувалися кирилицею.

У синтетичних мовах східних європейців одвіку будують речення в ірраціональній формі та використовують інший (відмінний від аналітичного) спосіб створення відмінків. До чого це призвело? А до того, що тепер більшість відкриттів людства в технічній, медичній галузях належить носіям аналітичних мов. Зверніть увагу на порівняльну статистику нобелівських лауреатів. Великобританію презентує 130 нобелістів (серед них лише 10 – з літератури); Німеччина має 100 лауреатів (10); Франція відзначилася 63 лауреатами Нобеля (14); Швеція – 32 (з них шестеро – письменники). Загалом західні європейці здобули 387 таких відзнак, з них у сфері літератури – 45 (11%). Інша картина на сході Європи. Росія має 19 лауреатів, з них четверо літераторів, Польща – семеро лауреатів, з яких п’ятеро – письменники. Ще по одному лауреату зі сфери красного письменства мають Словаччина та Білорусь. Разом: 28 премій, з них літературних – 11 (39%).

Серед лауреатів Нобелівської премії поки що немає українців за громадянством. Але є ті (наразі дев’ятеро осіб), хто народився на території сучасної України чи на українських етнічних теренах, – від знаного мікробіолога Іллі Мєчникова (до речі, це русифікований варіант українського прізвища Спадаренко (від староукраїнського «спадар» – меч, яке мав прадід ученого) до білоруської письменниці Світлани Алексієвич (народилася в Станіславі–Івано-Франківську – Ред.)

Попри все умовне значення чисел, наведених вище, ще раз акцентую: серед носіїв аналітичних мов премії у сфері літератури становлять лише 11% загальної кількості «нобелів», а серед носіїв синтетичних мов нобелівські лауреати з літератури становлять 39% загальної кількості відзначених.

Носії аналітичних мов створили розвинутий понятійний апарат для точних наук. І те, що міжнародною мовою науки є англійська, – закономірна реальність. Західні європейці досягли досконалості в тих сферах людської діяльності, що пов’язані з людськими тілом і розумом.

Водночас усе дотичне до душі людини неможливо глибоко вивчати та розвивати без відтінків, нюансів, алегорій тощо. Себто тих субстанцій, які не описати суто аналітичними формулами. Але це під силу якраз синтетичним східноєвропейським мовам.

Отже, час визначитися, на якому моральному фундаменті можуть об’єднатися західна та східна частини Європи. Якщо на основі ортодоксального християнства, то варто заборонити шлюби між гомосексуалістами (водночас забезпечивши їхні соціальні права через відповідні зміни законодавства). У разі ж об’єднання європейців навколо будь-яких прав людини, як це відбувається нині, то потрібно дозволити в Європі й багатоженство. Адже шлюб одного чоловіка та чотирьох жінок нічим не гірший за шлюб двох чоловіків. Нині ми знаємо, що кохання може бути різним.

Словом, хоч як, а для успішного майбутнього в Європі потрібно об’єднувати аналітичні (раціональні) нації зі синтетичними. Інакше за британським брекзитом надійде черга інших демонстративних виходів певних держав з європейського мурашника. На жаль, нині західна Європа не реагує належно на окупацію Росією частин територій Молдови, Грузії, України. Європейські чиновники, бізнес-партнери російських олігархів, і досі не можуть усвідомити, як не могли 1939-го зрозуміти їхні попередники, що у спільній домівці чужого горя не буває.