Насправді, як бачимо, COVID-19 вражає насамперед не легені, як ще й досі в Україні гадають, а мозок. Причому починає страшний коронавірус свою дію з «найдорожчого» в нашому суспільстві різновиду мозкових тканин – з голів начальства. Чому найдорожчого? Бо найбільш цінним ще з радянських часів (правда, ми й досі живемо радше в «модернізованій» УРСР, аніж у самостійній національній державі) є дефіцит, тобто те, що трапляється зрідка і в обмеженому обсязі.

Розумні кажуть: якщо не знаєш, як вчинити, дій за законом. А коли закони ВРУ, постанови КМУ, укази чільника ОПУ, накази міністрів та листи з рекомендаціями столичних відомств не можуть усе передбачити й регламентувати? Тоді, як вважають мудрі, треба керуватися чотирма основними законами формальної логіки (тотожності, суперечності, виключення третього (зайвого) та достатньої підстави), а головно – здоровим глуздом, основою юриспруденції будь-якої цивілізованої держави.

Головне правило здорового глузду Конституція України зафіксувала у ст. 21 та 24 – про рівність усіх перед об’єктивним законом та незалежним судом, заборону привілеїв та/чи дискримінації за будь-якою ознакою. Це той ідеал, до якого людство рухається від часу свого створення. Звісно, наразі абсолютної рівності на Землі її жителі досягають лише після закінчення свого буття на планеті, коли всі однаково, незалежно від соціального статусу чи коштів на банківських рахунках, невмолимо покидають свої фізичні тіла – кожен свого часу. Проте це не означає, що всі гілки влади в демократичній країні можуть не намагатися забезпечити ту казкову рівність у суспільстві.

Пандемія коронавірусу та реакція органів державної влади України, місцевого самоврядування на ці форс-мажорні обставини протягом року переконливо свідчать: посадовці цинічно ігнорують базові принципи рівності громадян – щодня та в усіх царинах людської життєдіяльності. Нагадаю найбільш відомі приклади про рибу, що псується, починаючи з голови. Скажімо, перший локдаун в Україні – кав’ярні, ресторани закриті, а осіб без масок на обличчі не пускають у громадські заклади. Але саме тоді в одній із кав’ярень у Хмельницьку помітили нашого гаранта, котрий пив каву «со таваріщі».

Причому, як було зрозуміло, компанія проникла в закритий заклад і перебувала в ньому без масок… Але суд відмовився штрафувати Президента, пояснюючи рівність перед законом в Україні доволі оригінально: так, усі рівні, але чільник держави – найрівніший. Тим-то, мовляв, він може виробляти все, що йому заманеться.

А звідси – й інший приклад. Коли в Україні розпочався другий локдаун, усі курорти серед об’єктів, що підлягали карантинним обмеженням, були зачинені, крім «Буковеля», власником якого є давній бізнес-партнер В. Зеленського. До того ж останній у час страшної епідемії й сам без маски на лижах позував перед телекамерами в оточенні сотень лижників, також без масок. Через три тижні на Прикарпатті, де розташований курорт олігарха, всі лікарні були переповнені хворими з ознаками «ковідної» інфекції…

А ще такий приклад. «Червоні зони» за дивним збігом обставин «виникають» саме там, де лікарі ще торік почали отримувати надбавки до зарплати. Причому з місцевих бюджетів, бо обіцяні урядом 300-відсоткові додатки до окладів з державної скарбниці довелось би чекати ще довго. Що це означає? Щоб отримувати підвищену зарплатню й надалі, тобто постійно, медперсонал в окремих регіонах чесно та правдиво фіксує кожен випадок захворювання на «ковід» або ж… на щось схоже на нього за тими чи іншими симптомами.

Найкраще в цій ситуації тезу «про рівних та найрівніших» демонструє, як на мене, Миколаїв. Єдина тутешня лікарня, персонал якої протягом року отримує обіцяні надбавки (з державного, обласного та міського бюджетів), – обласна інфекційна зі 100-відсотковою наповненістю ліжок. З головною лікаркою цього закладу депутаткою облради від партії «Наш край» С. Федоровою влада уклала контракт, згідно з яким її середньомісячна зарплата становить 135 тисяч грн. Правда, при тому головлікарка умудряється ще й працювати за сумісництвом аж у трьох місцях. Але «на тому боці» контракту цього не бачать, або ж закривають на те очі.

У тому ж Миколаєві існує й обласний шпиталь ветеранів війни та праці, всі пацієнти якого належать до групи ризику. Обов’язки його начальника виконує О. Кузьміна. Очевидно, тому, що вона є депутаткою міської ради від партії «ЄС», з нею досі не укладено контракт, як із С. Федоровою. Тож її зарплата як керівника вшестеро менша від легальних доходів чільниці інфекційної лікарні.

Шпиталь, де лікуються ветерани й нинішньої російсько-української війни, нагадує «гадюшник». В умовах пандемії охорони на вході в цей заклад немає. Туалет на першому поверсі – унісекс, без таблички та кришки на унітазі, з поламаним умивальником. Флаконів з антисептиком у шпиталі нема, як і тестів на «ковід». Половина лікарів не носить маски та, вочевидь, не миє руки. Останній ремонт у зазначеній лікарні, як видно по всьому, робили після закінчення афганської війни. Якісь сумнівні аптеки в коридорі повідомляють про цінові знижки до 10%. Тим часом в уряді кажуть, що ветеранів, інвалідів війни повинні лікувати безоплатно. Ясна річ, що зарплата й решти працівників шпиталю істотно нижча, ніж в інфекційній.

Чому така астрономічна відмінність між цими медичними установами, однаково покликаними стояти на сторожі здоров’я й життя людей? Формально вони існують в одному місті, але насправді – начебто на різних планетах. Тобто, за аналогією до гаранта, котрий у нашому суспільстві «найрівніший серед рівних», усі медики в місті рівні, але є серед них, як з’ясовується, й дещо «рівніші»… Тому, очевидно, Миколаївщина плавно й надовго заповзла до «червоної зони». Але є й позитив у такому (не)порядку речей. Зокрема з тих миколаївських лікарів, які отримують 80–100 тисяч грн щомісячної зарплати, ЖОДЕН не виїхав на заробітки до Польщі.