Схоже, ніхто на Івано-Франківщині й не помітив, що, крім Дня Героїв, який цього року припав на 23 травня, в Україні одночасно відзначили і «професійне свято» національної морської піхоти. Бо саме цього дня далекого 1918-го гетьман Павло Скоропадський видав указ «Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби».

«Де Прикарпаття, а де морська піхота?» – запитаєте ви. Так, на перший погляд, між ними не може бути нічого спільного. Та все ж, скажімо, громада Калуша нині допомагає морякам із Очакова. Й хоча легендарна 36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, яку й сформували відповідно до згадуваного гетьманського указу, базується в Миколаєві, в ній свого часу одними з перших служили галичани.

Загалом в історичній ретроспективі в нашого народу є чимало яскравих «морських» сторінок. І в них вписана нібито й цілковито сухопутна, з точки зору, скажімо, острівних держав, Станіславщина-Франківщина. Однак про все по порядку.

Уперше про морські походи наших пращурів стало відомо з літописів Давньої Русі. Наприклад, київські князі-варяги Аскольд та Дір, досвідчені мореплавці, змогли ще 860 року спорядити цілу бойову флотилію, яка спустилася вниз Дніпром, перетнула Чорне море й дісталася (чи не вперше в історії Київської Русі) до Царгорода (він же – Константинополь, захоплений 1453 р. турками, і нинішній Стамбул).

Проте все ж їхній морський похід на столицю Візантії був не таким вдалим, як той, що його організував і провів їхній убивця-наступник – Київський князь Олег, котрого літописці прозвали «Віщим» і який також належав до варягів. 907 року руси під його проводом зненацька висадились перед Царгородом та захопили його.

Від цілковитого руйнування місто врятував значний відкуп. Поводир русів прибив власний щит на вхідній брамі. І нині в цьому місці в європейській частині Стамбула видно залишки середньовічної фортечної стіни... Отже, князя Олега, тобто «Вольга», як називає його Повість минулих літ, чи Хельга по-скандинавськи, можна назвати першим українським флотоводцем (першим українським князем його назвав знаний історик Михайло Грушевський) і командиром чи отаманом руської морської піхоти.

Визначні звитяги виявляли русичі-українці й у боях-битвах на річках. Приміром, на берегах Синюхи наприкінці вересня 1362 року відбулася відома «битва на Синіх Водах» між військом Великого князя Литовського Ольгерда й татарами, поблизу фортеці Торговиці. Тоді, тобто ще за два десятиліття до так званої Куликовської битви, «розпіареної» московитами, ординців було вщент розбито. Русини переслідували переможених татар аж до впадіння Синюхи в Південний Буг. Там 1676 року й виникла козацька фортеця Орлик. Нині це територія Первомайська.

Можна вважати ту вікторію, 660-літній ювілей якої відзначатимемо наступного року, суто українською. Позаяк офіційною мовою Великого князівства Литовського (ВКЛ) була тогочасна українська, а не литовська, польська чи білоруська мови. Українською написані всі три Литовські статути – давні правові джерела ВКЛ.

Пізніше в чорноморських краях інший Великий князь Литовський Вітовт заснував Кочубеїв (сучасна Одеса), Дашів (нині – Очаків), Вітовку (Корабельний район Миколаєва), Тягиню (село Тягинка на Херсонщині)…

1443-го, себто за пів століття до того, як Галичину остаточно поглинула Річ Посполита, 19-річний польський король Владислав ІІІ, мати котрого була українкою – руською княжною Софією Гольшанською, вирушив у хрестовий похід проти османів і планував визволити від турків болгарське місто Варну...

Владислав володів українською мовою. В його війську служили і руські шляхтичі з Галичини. Власне, тоді все північне Причорномор’я розмовляло українською... Але 10 листопада 1444 року в бою за Варну він загинув. Нині центральний проспект цього міста носить ім’я Владислава Варненчика.

Українці чомусь досі вважають Очаків турецькою фортецею Ачі-Кале, яка нібито невідь-звідки взялася 1492 року. Насправді ж тоді турки завдяки власній «морській піхоті» захопили заснований Вітовтом Дашів і на його місці збудували фортецю, що контролювала вихід в Чорне море водами Бог-ріки, як іменували Дунай...

Та все-таки 1492-й варто вважати роком народження морського флоту України та появи прообразу її морської піхоти. Бо саме тієї весни козаки чи не вперше розбили турків у морському бою біля фортеці Тягині, спорудженій у місці зустрічі Дніпра з Чорним морем. Тобто є всі підстави відзначити наступного року 530-літній ювілей ВМС України.

Підрозділи української морської піхоти саме в сучасному значенні цього терміну формувались у 1918 – 1919 рр. І безпосередню участь у цьому процесі брали Андрій Покровський, нащадок козацького полковника, та Михайло Білинський (Міхал Білінскі на тодішній галицько-польський манір), спадковий український шляхтич.

Власне, найбільше для становлення української морської піхоти зробив саме М. Білинський. Завдяки йому, спираючись на «Закон про флот», Директорія УНР наказом № 57/28 від 25 січня 1919 р. надала українські назви кораблям, які будували в Миколаєві: дредноуту – «Соборна Україна», крейсерам – «Гетьман Богдан Хмельницький», «Гетьман Петро Дорошенко», «Тарас Шевченко». Ескадрені міноносці отримали назви «Київ», «Батурин», «Чигирин», «Львів», «Іван Виговський», «Іван Сірко», «Петро Могила», «Іван Котляревський», «Кость Гордієнко», «Іван Підкова», «Пилип Орлик», а базу підводних човнів іменували «Дніпром».

Одначе 1 лютого 1919-го війська Антанти захопили Херсон, наступного дня – Миколаїв. А вже через два дні під натиском білої армії уряд Симона Петлюри залишив Київ. Але попри ці й інші драматичні перипетії в історії УНР М. Білинський розпочинає формувати полки морських піхотинців молодої республіки. Відповідно до наказу Головного отамана № 68/32, закону «Про організацію ВМС на побережжі Чорного моря», від 9 квітня 1919 р. територію між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном проголосили Приморським фронтом. Як не парадоксально, але підрозділи морської піхоти почали комплектувати в Галичині з колишніх моряків Адріатичного флоту Австро-Угорщини. Правда, їх було явно замало для створення окремої військової частини. Тож Міхал Білінскі почав заохочувати до служби плотогонів з Гуцулії, котрі регулярно проходили гарний вишкіл із відваги й винахідливості, коли «дараби пливли у легенду», себто під час сплавів деревини норовливими карпатськими річками. Власне, переважно з цих легінів і укомплектували першу бойову піхотну одиницю військово-морських сил УНР, що ввійшла в літопис МВС України під назвою «Перший гуцульський полк української морської піхоти», який заступив на службу 29 липня 1919-го…

Зрештою, сформували тоді цілу дивізію української морської піхоти, яку очолив М. Білинський. Вона складалась із трьох полків: першого – гуцульського, другого – подільського та третього – галицького, сформованого, до речі, у Бродах на Львівщині. Дивізія воювала проти російської червоної армії, точнісінько як сучасні морські піхотинці України протистоять росіянам на нинішньому східному фронті…

Ми вивчаємо долі українців Галичини, які воювали в Першій світовій війні за Австро-Угорську імперію. Але, мабуть, мало хто знає, принаймні нікого не цікавить доля галичан із числа перших морських піхотинців війська УНР, які в 1919–1921 рр. боролися саме за незалежну Українську державу.