Цю абеткову істину забувають чи не бажають помічати політики, які обіцяють, що Україна вступить до ЄС уже найближчим часом. Під реституцією весь світ розуміє повернення майна його законним власникам (або їхнім спадкоємцям) від осіб чи держав, які заволоділи ним у неправомірний спосіб. Повернення майна (в тому загалі й земельних ділянок) старим власникам через відбирання його в «нових» – відновлення справедливості, навернення людських спільнот до правових засад після десятиліть безправ’я та революційного грабунку. Проте в нашому збільшовиченому суспільстві реституцію трактують як черговий переділ власності, тривалий і дорогий процес, соціальні наслідки якого важко передбачити.
Але без законодавчого утвердження «святості» приватної власності повернення України до Європи неможливе. Балтійські держави, окуповані СРСР/Росією 1940 року, мали би стати прикладом для України, більша частина котрої пізнала того самого окупанта 1919-го, а Західна Україна – в 1939–1940 рр. Наша держава так само, як це робили Латвія чи Литва, мусила би встановлювати доволі короткий – до одного року – термін позовної давності для звернень до суду з реституційними позовами.
Є загальний для всіх цивілізованих країн порядок (коли неможливо повернути майно, землю, то постраждалому сплачують грошову компенсацію). Та заразом існують два окремі механізми попереднього збирання доказів, неоднакові в різних країнах. Перший зобов’язує саму людину збирати всі потрібні документи для звернення до суду. Він діє, приміром, у сусідній Польщі, позаяк у країні відсутнє спеціальне реституційне законодавство, бо в ньому не було потреби. Навіть за часів так званого Варшавського договору в наших сусідів існував інститут приватної власності, в тому числі й на землю. Немає в Польщі проблеми і з пошуком відповідних письмових свідчень щодо ланцюжка «нових» власників.
Другий шлях, притаманний, скажімо, словакам чи австрійцям, передбачає існування спеціальних державних органів. Достатньо лишень, аби звернулися до них потерпілі колишні власники чи їхні законні спадкоємці. А далі чиновники самі збирають інформацію в архівах, реєстрах, угодах, рішеннях органів влади, аби допомогти особі документально підтвердити, що саме було втрачено, коли та в який спосіб.
У Західній Україні провести цивілізовану реституцію легше: радянська влада туди завітала на ціле покоління пізніше, ніж на Східну Україну. Тут збереглося більше юридичних документів, і ланцюжок зміни незаконних «нових» власників є коротшим, наприклад, в Галичині, ніж на Слобожанщині.
Для прикладу наведу історію моїх галицьких дідуся Яна й бабусі Гелени. Після появи радянської влади в їхньому селі на Львівщині вони втратили не лише власні імена (совіти переінакшили їх на «Іван» та «Олена»), а й кілька гектарів землі та лісу. Землю забрали до колгоспу 1956 року. 1995-го господарство розпаювали. Ніхто з моєї родини (померлі за часів СРСР дідо, бабуня, мої батьки) в колгоспі не працював, тому навіть земельного паю не отримав. Нині ми з братом Ігорем знаємо, що після розпаювання колгоспу гіпотетично наші наділи орної землі та лісу, на відстані 80 км від Львова, вже по кілька разів змінили власників. Адже попри тривалий «мораторій» на продаж землі, реальні, хоч і приховані торги нею тривають з 1997-го й не припинилися й досі. Через те зокрема в таких випадках навіть у Галичині повернути будь-які земельні ділянки чи будівлі в межах реституційних процедур (без зміни законодавства) буде складно. Але говорити про виплату грошової компенсації колишнім власникам за рахунок нових власників чи держави-власника – цілком на часі.
До речі, Україна ще 2009 р. підписала ухвалену у Празі Терезінську декларацію щодо реституції на користь жертв Голокосту та їхніх законних спадкоємців (наша держава не лише не розпочала створення національного законодавства про реституцію, а й ще не ратифікувала декларацію). Це означає, що після вступу нашої держави до ЄС та НАТО їй неминуче доведеться виконувати взяті на себе міжнародні реституційні зобов’язання. У США, Польщі та Ізраїлі вже існують кілька громадських організацій, які допомагають своїм громадянам – спадкоємцям колишніх жителів України, етнічних євреїв – збирати потрібні документи для звернення до міжнародних судових інстанцій з реституційними позовами.
Чи готується Україна в особі державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних структур тощо допомагати своїм громадянам повертати власне майно, розкидане по світах? Ні. Жодна з українських партій не має розробленої міжнародної та внутрішньої «реституційної стратегії». Тим часом без довершеного реституційного законодавства Україна й надалі залишатиметься частиною російської імперії. Який інвестор (якщо він не належить до шахраїв) вкладатиме власні кошти у країні, де ігнорують права власника та його законних спадкоємців? Виправдання на кшталт «у нас було багато революцій» нікого не цікавлять.
Потрапити до ЄС без інституту реституції, в основі якої – законна повага до «священного» там принципу приватної власності? Ви вірите в такий простий шлях, який нам рік у рік обіцяють наші вожді? Чи, може, для України зроблять виняток із правила?
