Нерідко деякі дуже злиденні мої співвітчизники, чи то пак малозабезпечені, як заведено називати таких людей на офіційному рівні, просять мене як професійного юриста надати їм ту чи іншу правову допомогу. Іноді допомагаю, та часто й відмовляю. З об’єктивних причин. У людей просто немає коштів не лише для адекватної оплати юридичних послуг, а й загалом немає грошей. І дивна річ – якраз за нинішнього тотального й катастрофічного зменшення доходів більшості українських громадян число порушень їхніх прав, навпаки, зростає щодня. Причому – в геометричній прогресії. В таких умовах постійно працювати безоплатно при всій моїй емпатії до українських можновладців просто неможливо.

Правовим захистом я займаюся протягом двох десятиліть. Працював у різних програмах. Навіть і як волонтер (тобто безоплатно) – впродовж кількох років раз на тиждень консультував соціально незахищених краян: інвалідів, безробітних, багатодітних, пенсіонерів. Звісно, частково цю роботу оплачували різні закордонні донори. Та нині шанси отримати донорську підтримку саме такої форми діяльності дорівнюють нулю. Адже за роки правління П. Порошенка Україна відмовилась від коштів, які західні демократії надавали українським правозахисним організаціям (УПЗО) для надання безоплатної правової допомоги громадянам нашої держави. Донорам пояснили: більше не давайте грошей УПЗО, а скеровуйте гранти на адресу Міністерства юстиції для функціонування центрів безоплатної правової допомоги, які діють під його юрисдикцією. Й та допомога, мовляв, стане якіснішою завдяки запровадженню адвокатської монополії, коли в судах будь-яких інстанцій та юрисдикцій представлятимуть інтереси фізичної особи суто адвокати. Тобто, інакше кажучи, – фахівці, які ніколи не працюватимуть без гідної платні…

Під час виборчої кампанії ЗЕ та його «слуги» обіцяли скасувати адвокатську монополію, встановлену командою П. Порошенка. Та минуло два роки, а так ніхто й нічого не скасував і не скасовує. Очевидно, ніхто не хоче зачіпати інтереси Міністерства юстиції, що смачно поїдає закордонні гранти, та адвокатського угруповання, яке може пролобіювати чи, навпаки, заблокувати будь-яку законодавчу ініціативу – грошей на те в нього вдосталь.

У підсумку судовий захист власних прав та свобод для більшості громадян України за всі 30 років незалежності ще ніколи не був таким недосяжним, як нині. Реформатори, котрі пролобіювали законодавчі радощі для бідних (адвокатську монополію та рідкісні центри надання безоплатної вторинної правової допомоги), цілком недоречно посилаються на розвинуті країни, де діє така система. Але спочатку треба і в Україні досягти таких рівня життя, пенсій та зарплат отих країн, а потім запроваджувати усі інші західні «норми». Інакше як, скажімо, пенсіонерка – інвалід 2-ї групи з пенсією 90 євро на місяць, частину якої витрачає на оплату «комуналки», а решту – на макарони, хліб, супи-концентрати, може оплачувати й послуги адвоката? Раніше вона, приміром, могла оформити відповідну довіреність у ЖЕО й попросити онука – студента-правника представити на основі цього документа її інтереси в суді. Але тепер цей шлях закрито. Суд приймає лише нотаріально посвідчене доручення, а нині ця «радість» коштує 500–900 грн.

Міністр юстиції й далі розповідає про центри безоплатної юридичної допомоги для малозабезпечених громадян при територіальних управліннях столичного відомства. Проте вони діють лише в містах обласного значення. Безплатного для пенсіонерів комунального транспорту в сільській місцині немає. Один кілометр на маршрутці коштує не менше двох гривень. Якщо ж селянка двічі подолала бодай 100 км для консультації в центрі та отримання тексту процесуального документа, то вже витратила 20 відсотків власної місячної пенсії лише на поїздки за «безоплатною» допомогою. І це в умовах розгортання так званого ринку землі.

До того ж ті центри не обслуговують осіб, пенсія чи зарплата яких бодай на гривню перевищує «поріг бідності» – лише місячний дохід такого розміру дає право кваліфікувати особу як малозабезпечену, котра може претендувати на безоплатну правову допомогу. Тим-то в тих центрах спершу вимагають довідки про розмір пенсії чи зарплати та про склад сім’ї.

А до цих проблем додаються й розміри судового збору. Наприклад, за подання позову майнового характеру фізична особа повинна сплатити від 640 грн до 8 000 грн, за немайнову позовну заяву – 640 грн. За подання апеляційної скарги – не менш як 704 грн. За касаційну скаргу – не менш як 768 грн. Ці норми стосуються судів загальної юрисдикції. За подання ж адміністративного позову громадянин зобов’язаний сплатити від 640 грн до 8 000 грн.

Спробуйте у райсуді, куди маршрутка вирушає тільки двічі на день, визнати неправомірним рішення сільради. Коли ваша місячна пенсія становить 2000 – 3000 грн, а за написання позовної заяви адвокати-монополісти вимагають щонайменше 1000 грн. І суддя каже: поки не сплатите 640 грн судового збору, слухання не розпочну, бо ви, мовляв, є багатою сільською пенсіонеркою – у вас є у приватній власності 5 га земельного паю.

Судді місцевих судів скаржились законодавцям на важкі умови роботи. Депутати допомогли. Тепер місячна платня судді першої інстанції досягла 60 тисяч грн. Статті 21, 24, 55 Конституції України не чинні, оскільки жодної рівності громадян перед законом та судом не існує. Укорінилася дискримінація за майновою ознакою. Норма про те, що кожен може за захистом власних прав та законних інтересів звернутися до суду, також не працює. Як і цілковито всі українські конституційні гарантії. Президент В. Зеленський протягом двох років сотні разів порушив Конституцію України. І чи відповів за це?