Дехто закидає мені некоректність порівняння України з Португалією, про що йшлося в публікації «Де Європа, а де ми, або Чим вельми схожі між собою і чим разюче відрізняються одна від одної Португалія й Україна» в «Галичині» за 6 травня. Справді, Україну не так легко зіставляти з будь-якою державою. Адже вона посідає четверте місце в світі за сумарною вартістю природних ресурсів та перше – за площею зораної землі. Одначе попри ці показники Україна – на останньому місці в Європі за рівнем життя власних громадян (не враховуючи, звісно, олігархів, прокурорів, суддів, міністрів, народних депутатів тощо). За таких обставин, з ким або з чим тоді порівняти нашу вельми різношерсту націю, спільноту, де, крім нормальних людей, повно й «лохів, брехунів, фарисеїв, тітушок, ків, клоунів»?
Та все ж таки спробуймо знову провести аналогію – цього разу з Польщею, оскільки й історія у нас спільна, й кількість населення сумірна, і мови найближчі, і за числом українських заробітчан сусідня країна впевнено випереджає Італію чи Португалію.
Отже, для скорочення витрат на чиновників та оптимізації процесів управління у Польщі ще 22 роки тому здійснили адміністративну реформу, зменшивши кількість воєводств до 16, водночас в Україні й досі в цій сфері майже нічого не змінилося – тут і далі ще «уересерівські» 24 області.
Польща не вела порожніх балачок – потрібно вступати до НАТО та ЄС чи ні. Навіть місцеві соціалісти (екскомуністи) завжди були «за» вступ, і перед тим з державного бюджету було профінансовано агітаційну кампанію під відомим мотто «Поляк. Католик. Європейчик». Але ще до вступу Польщі до НАТО офіційні Варшава й Вашингтон уклали двосторонню угоду про військове співробітництво та взаємодопомогу. Польща стала головним стратегічним партнером американців у Східній Європі. Саме відтоді й почалися реальні польські реформи. Чому ж Україна досі не скористалася польським досвідом та не ініціювала аналогічних договірних відносин зі США, знають, очевидно, лише чільники російського ФСБ та Офісу Президента України.
У сучасній Польщі не ведуть дискусій про мову чи віру, як в Україні, позаяк 97 відсотків тамтешніх громадян вважають себе етнічними поляками й католиками. До речі, в Україні такий відсоток представників титульної нації налічують лише у двох регіонах – на Івано-Франківщині й Тернопіллі.
Мінімальна зарплата в Польщі становить в еквіваленті 15 тисяч гривень проти шести тисяч в Україні. Мінімальна соціальна польська пенсія сягає 3200 грн. Її виплачують навіть тим громадянам, у кого немає й року трудового стажу. Розмір же мінімальної української пенсії дорівнює третині прожиткового мінімуму. Ціни на продукти харчування в Польщі справді європейські, тобто на 30 відсотків нижчі, ніж в Україні.
З огляду на таку істотну відмінність за рівнем життя цікаво порівняти статки так званої еліти двох країн. У бідній Україні, як офіційно зафіксовано, проживає сім мільярдерів: Р. Ахметов, В. Пінчук, К. Жеваго, І. Коломойський, Г. Боголюбов, П. Порошенко, В. Новинський. Усі олігархи належать до покоління народжених у 1962 – 1967 рр. Активи найбагатшого «східноєвропейця» Ріната Ахметова оцінюють у сім мільярдів доларів. Серед українських мільярдерів, як вони самі етнічно /за громадянством/ ідентифікують себе, – троє євреїв, двоє росіян, татарин та українець. Лише цей один-єдиний «російськомовний» українець – П. Порошенко – вільно володіє українською мовою.
Гляньмо на Польщу. В цій країні – лише два мільярдери: 54-річний Я. Кульчик та 64-літній О. Гудзовати. Але їм далеко до українських «колег» за всіма параметрами. Скажімо, статки Яна Кульчика (півтора мільярда доларів) – це результат праці трьох поколінь його родини, на відміну від одного з тих скоробагатьків з України, котрий за 30 років здолав шлях від власника дірявих шкарпеток до власника найдорожчих апартаментів у Лондоні. Серед першої сотні найбагатших польських громадян немає жодного, який би належав до іншого, непольського, етносу.
Словом, Польща – держава для поляків. Як Німеччина чи Франція є територіями відповідно для німців та французів. Ізраїль – держава для євреїв. Для кого протягом 30-ти років «розбудовують» Україну? Важко зрозуміти, та бачимо, що не для українців.
І наприкінці – про колишніх президентів обох країн. Як розкошують українські «екси» в бідній країні, що протягом семи років воює, ви самі знате зі згадуваної вище попередньої публікації мого порівняльного аналізу. А ось у багатій Польщі щомісячна пенсія колишнього президента Леха Валенси становить шість тисяч злотих, тобто 44 тис. грн, що дорівнює 1,2 середньої зарплати в Польщі. Окрім пенсії, родина чиновника забезпечена державною охороною в межах країни. Якщо ж 77-річний Л. Валенса виїздить за кордон, охорону (за необхідності) він утримує з власної кишені. На цьому перелік пільг для колишнього чільника держави закінчується. У Л. Валенси є восьмеро дорослих дітей, яким він жодним чином не допомагав із працевлаштуванням.
Через незначний розмір пенсії Валенса підробляє читанням лекцій за межами Польщі. Та через пандемію це джерело статків родини висохло. Тому експрезидент шукає роботу електрика, тобто за фахом, який здобув згідно зі своїм першим дипломом. Відповідне оголошення про пошук роботи за цією спеціальністю, яке опублікував експрезидент, обговорюють польські ЗМІ.
Сподіваюсь, після прочитаного ви знайдете відповідь на запитання: чому вони – там, а ми – тут, або чому Україна – ще не Європа?
