Питання в заголовку не таке просте, як видається. Воно не виникало би в притомних українських громадян, якби на восьмому році війни з Російською Федерацією, котра окупувала Кримську область та третину Донбасу, вбила 14 тисяч громадян України, завдала матеріальних збитків жертвам агресії не менш як на 30 мільярдів євро, Українська держава вжила виправданих усім цивілізованим світом заходів.

У разі війни це: ліквідація дипломатичних відносин з країною-окупантом; припинення транспортного сполучення між Україною та Росією; націоналізація будь-якого майна – власності російських громадян та РФ на території, контрольованій урядом України: звільнення з роботи всіх українських громадян, які володіють другим – російським громадянством та/або мають близьких рідних (згідно з їхніми деклараціями) – громадян РФ; зменшення товарообігу між агресором та жертвою до нуля; заборона українцям працювати на території Росії; закриття всіх ЗМІ, що зареєстровані в Україні, але працюють на РФ.

У президента П. Порошенка було п’ять років, аби зробити бодай щось із наведеного переліку заходів. Але він нічого з того не зініціював. А пан ZE як кандидат у Президенти України стверджував, що війна не закінчується через те, що команда Порошенка «заробляє» на ній. Презумпція невинуватості не скасовує закони формальної логіки та здорового глузду – а хто тепер майже два роки заробляє на війні?

Принципово В. Зеленський, як і його попередник, погоджується на російські умови ведення «гібридної» війни. Коли одні канали закривають (за антиукраїнську пропаганду), а інші за аналогічну діяльність не чіпають, коли членів власної команди навіть за «зраду Батьківщини» забороняють звільняти з посад, коли українські спортсмени, митці безпроблемно заробляють гроші в РФ під час війни, то нормальна людина не може повірити, що нинішній глава держави та його оточення планують колись звільнити окуповану територію України.

Lex non favet votis delicatorum (закон не є схильним до людських примх), як казали давні римляни. Уся раптова «санкційна» діяльність В. Зеленського та «слуг народу» виглядає саме як задоволення його примх, тобто це боротьба з тими, хто зазіхає на його рейтинги. Адже ніхто не скасовував ст. 110 і 111 КК України. Проте чомусь українських громадян, недавно обкладених санкціями, ніхто й досі не намагався притягти до кримінальної відповідальності за цими статтями. Хоча вони діють проти України публічно, цинічно та зухвало. Замість реальної боротьби представники влади намагаються вкотре заговорити проблему – в безплідних дискусіях про закон «Про колаборацію», який перебуває на розгляді у ВР.

Під колаборацією цивілізований світ розуміє співпрацю з ворогом, котрий воює з державою, громадянином якої є колаборант. Різновиди колабораціонізму: військовий (допомога агресору – РФ із зброєю в руках, співпраця з ворожими армією, поліцією, спецслужбами); економічний (робота на підприємствах ворожої держави, сплата податків у державний та місцеві бюджети окупанта – РФ, разом із комунальними платежами за нерухоме майно в окупованому Криму); культурний (співробітництво з країною-агресором та росіянами в духовній царині); адміністративний (співпраця з окупаційними органами влади у владній, самоврядній, освітній, медичній, комунальній сферах життя)…

Та повернуся до назви цієї кореспонденції. Одне видавництво з РФ запропонувало мені контракт (співучасть у перекладі польської книжки на російську мову). Маючи багатий досвід роботи з українськими громадянами під час війни, російські видавці та виробники перекладів популярних західних фільмів вважають: мені краще діяти під псевдонімом, як роблять (!) сотні українських представників інтелектуальної «еліти». Контракт якісний: авансовий платіж, авторські та суміжні права, нерозголошення, реальні терміни, санкції тощо – всі розділи добре сформульовано. Робота цілковито дистанційна, плата за роботу в доларах може надходити на мій рахунок у будь-якому українському банку. Для бізнесу війни не існує.

Виправдання власним діям шукати не треба. Воно булькає на поверхні політичного бульйону. Як кажуть українські футболісти, тренери: «Мнє нада карміць сємью». Мені за 37 років загального трудового стажу та особливі заслуги, відзначені державною нагородою («Хрестом Івана Мазепи»), Україна виплачує пенсію аж 2 тисячі 200 грн на місяць, і це – після останнього розрекламованого «слугами» підвищення. Про родини, які треба годувати, розповідають і 400 тисяч заробітчан – українських громадян, які під час війни постійно працюють на території РФ.

Знайти в Миколаєві гідну роботу, коли тобі вже сповнилося 60, – зі сфери фантастики. Якщо ти, звісно, не колишній комуніст, «регіонал», досвідчений у «схемах» та «відкатах» держслужбовець.

Сучасна влада в Україні залишає фахівцям малий вибір: або мігрувати в Європу, або патріотично помирати від голоду вдома, або ж колаборувати – співпрацювати з агресором. Найважчим покаранням від Творця є примус робити вибір. Самостійно і щодня…