Війна на наших землях часто не тільки відкладає на потім наболілі громадські проблеми чи буденні потреби українців і приховує бездіяльність відповідальних чиновників у тих чи інших територіальних громадах, а й, навпаки, нерідко актуалізує невідкладне, а деяких представників місцевої влади, які свою керівну недолугість виправдовують воєнним станом, спонукає до активних рішень і першочергових дій. Але прикро, що після страху втратити владу, найбільш ефективними для її представників рушіями виконання ними своїх керівних обов’язків, на що їх уповноважили виборці, зазвичай стають людські проблеми, а то й каліцтва і трагедії...
Такий приклад. У селищі Брошневі-Осаді на вулиці Лесі Українки – неподалік п’ятиповерхового будинку №18, виробничих корпусів місцевого підприємства ТОВ «ПАМІБРО» і приватних гаражів – агресивні бездомні собаки 9 вересня цього року покусали 36-річну брошнівчанку Ірину Лагойду, котра велосипедом поверталася додому від батьків із сусіднього села Брошнева. Спочатку вона звернулася за допомогою до КНП «Брошнівська міська лікарня», але без направлення сімейного лікаря, зі слів Ірини Іванівни, їй допомогу не надали. Тому вимушена була того ж дня звернутися до лікаря травмпункту в Рожнятові, а опісля подалася зі своїми болями й роздумами до редакції газети «Галичина».
Свою розповідь потерпіла підтвердила світлинами слідів собачих укусів і медичною довідкою. Ірина Іванівна переконана, що ситуація потребує широкого публічного розголосу як застереження для інших, адже факти собачої агресії на вулицях Брошева-Осади не поодинокі, а керівництво селищної ради питання безпеки жителів і гостей громади, а особливо – дітей, не вирішує.
У медичній довідці за підписом Віктора Михайловича Тріща – директора КНП «Рожнятівська багатопрофільна лікарня» Рожнятівської селищної ради, куди постраждала звернулася зі скаргами про завдані рани, завідувач травматологічного відділення лікар Ярослав Миколайович Юкіш означив діагноз: «кусані рани правого стегна» і призначив амбулаторне лікування. Ірина Іванівна каже, що біль від укусів вже поволі минає, рани затягуються і крововиливи розходяться, але страх від уяви про небезпеку, яка може чатувати на вулицях селища щонайперше на дітей, і не думає її покидати.
– Це сталося ще 9 вересня після 18-ї години, – розповідає Ірина ЛАГОЙДА. – Я поверталась із Брошнева у Брошнів-Осаду, на вулицю Василя Стуса, де тепер мешкаю. Спершу їхала ровером вулицею Незалежності, а відтак біля Брошнів-Осадської міської лікарні повернула ліворуч на вулицю Лесі Українки. Саме там, коли я проїхала кілька будинків, біля багатоповерхівки напали на мене, оточивши з різних боків, три бездомні агресивні пси. На одного – рудого – я крикнула і відігнала ногою, а інший у той час напав на мене з другого боку. Вдома я оглянула ногу і зателефонувала на «швидку». Мені порекомендували промити рани розчином із господарським милом, а якщо є розриви, то їхати в лікарню – накладати шви. Тож першу медичну допомогу я надала собі самотужки. Наступного дня – 10 вересня – я вимушена була піти на роботу – така специфіка моєї зайнятості, оскільки працюю помічницею-консультанткою державного нотаріуса у селищі Рожнятові.
Того ж дня в соціальній мережі я написала про це все особисто голові Брошнів-Осадської територіальної громади Тарасові Манорику. Але моє звернення він проігнорував. У Брошнів-Осадську міську лікарню я вже звернулася 11 вересня. Але мені відмовили і жодної допомоги не надали – мовляв, потрібне направлення сімейного лікаря. Тому того дня я поїхала до Рожнятова. Там оглянули і обробили рани, а також виписали відповідну медичну довідку. Думаю, що й у Брошневі-Осаді медики зобов’язані були це зробити – обробити рани і зробити щеплення проти правця, а не гонити мною з пораненою ногою туда-сюда.
Згодом моя клієнтка, яка живе на вулиці Лесі Українки у Брошневі-Осаді, розповіла, що такі випадки на вулиці трапляються часто, а у санепідстанції порекомендували їздити іншим маршрутом. Але ж, як видається, ніхто із потерпілих людей не зізнається в тому, що на них напали й покусали собаки, тож влада нічого не робить, щоб проблему вирішити. Я ж живу не в лісі, де тварини нападають на людей, а у селищі. Таке може статися з кожним – з дітьми, сусідами, рідними, близькими.
– Чи маєте намір кудись скаржитися?
– До поліції я не зверталася. Подам офіційну заяву до керівництва Брошнів-Осадської селищної громади – хочу почути їхню відповідь. Я не планую шукати справедливості в суді й домагатися відшкодування мені моральних збитків – розумію, що триває війна, тому кожна гривня бюджетних коштів, як мовлять, на рахунку, але вимагаю від адміністрації селища, щоб з навели лад на наших вулицях…
На жаль, статистика Івано-Франківського обласного центру контролю та профілактики хвороб засвідчує, що впродовж першої половини теперішнього року 758 жителів Прикарпаття звернулися до медзакладів через укуси тваринами, серед яких – 213 дітей. Конкретно за те, що на вулиці Брошнева-Осади постраждала людина від укусів бродячих собак, безпосередньо несе відповідальність керівництво селищної ради. Адже, скажімо, стаття 26 Закону «Про місцеве самоврядування» покладає відповідальність за такі «безчинства» на території громади на сільські, селищні і міські виконавчі органи. Тож, на мою думку, дарма Ірина Лагойда не планує звертатися з судовим позовом до селищної влади. Адже, як видається, тільки відповідне рішення суду змогло би врешті зрушити з місця розв’язання такої проблеми селища, й посприяти в тому, щоби надалі його жителі були убезпечені від агресії бездомних собак на вулицях. Інакше кажучи, без такого судового вердикту керівництво будь-якої територіальної громади може навіть і не зрушитися з місця. Бо ж відмовку і шукати довго не потрібно – відомо ж, що утримання бездомних собак це передовсім бюджетні кошти і відчутні.
І насамкінець додам, що стрижневими словами у підзаголовку до цієї статті, який я запозичив із відомої народної приказки «кожен пес на своєму смітті пан», потрібно вважати не «пес» чи «пан», а «на своєму смітті». Іншими словами, там, де порядок, пси не пануватимуть. І наша розповідь – тому підтвердження.
